Марія Савчин (“Марічка”)
Уривок з книги “Тисяча доріг”
РІК 1953-ій
…Зимові місяці минули в підготовці до весняної праці та нашого відходу у Хмельницьку область. Орлан виготовив до випуску чергові числа журналів “За волю нації” і “Молодий революціонер”. У додаток до матеріалів, принесених від Коваля, я й це друкувала на машинці, а Байда диктував мені і, коли мав час, читав трохи та вчився. У нас були труднощі з харчуванням. Що встигли хлопці придбати восени, не вистачило ні на півзими, треба було докуповувати за гроші та робити це з великою обережністю. Однак не лише з харчуванням ми мали труднощі.
До писання статті про русифікацію Орланові була потрібна брошура Сталіна “Основи мовознавства…” як джерельний матеріал. Надруковано її як сміття, і можна було купити в кожному містечку. Написав він назву брошури на карточці та вислав нашу молоденьку господиню до Почаєва, щоб купила її в книгарні. Продавець прочитав назву, глянув підозріло на господиню і став випитувати, звідки вона і для кого купує книжку. Ця відповіла, що для вчительки, і назвала йому сусіднє село.
На початку березня ми з радіо довідалися про хворобу Сталіна і вслід за тим – про його смерть. Вістка наспіла несподівано, одна за одною, і громом вразила людей.
Таки ми тебе пережили, кате, зітхнули ми з радістю. – Тепер повториться стара російська історія, гризня та головорубка за владу, – передбачав Орлан.
Ми раділи, що не стало тирана, але одночасно були свідомі того, що в нашій боротьбі смерть Сталіна не відіграє важливої ролі. Буде гризня між головачами в Кремлі, будуть залицяння до народу, посипляться обіцянки “щасливого” життя, але воно, те життя, небагато зміниться, а може, й нічого не зміниться. Хоч би хто засів у Кремлі, буде знищувати тих, що хотіли б від них визволитись. Не зміниться й наше ставлення до нового диктатора. Ми, отже, не мали жодних ілюзій і не плекали надій навіть на деяке полегшення обставин, у яких боролись.
А народ у Західній Україні прийняв цю вістку з найбільшою радістю, просто святкував. Насамперед, люди не хотіли виходити на роботу до колгоспу, стали відважнішими, збиралися гуртами на вулицях, жартували. Якби “власть” дозволила, то замість траурних мелодій по радіо, в Західній населення влаштовувало б “всенародне гуляння”. Однак люди, як і ми, не надіялись на покращення життя. Прочитували газети, слухали радіо, бо хотіли знати, хто займе місце Сталіна. Може, найкраще передала справжні почуття народу сусідня дівчинка, що принесла зі школи новину: “Ми вже маємо у класі портрет нового Сталіна, але цей без вусів”.
Зате підпілля скоро відчуло всю “благодать” нової влади. В середині березня лежало ще на полях багато снігу, коли одного вечора заляканий господар повідомив, що в село приїхало кілька вантажних авт, повних військ МҐБ. Привезли з собою собак і розквартирувались у селі. Значить, облави.
Вони почались на другий день. Розділившись на загони, військо прочісувало в селі одну за одною садиби та шукало дуже ретельно. В когось там викинули гній з хліва і зрили геть долівку, на іншому господарстві вигорнули з льоху картоплі, копали ями, що ще більше стривожило нашого господаря. Вхід до бункера був саме з льоху, тепер він нагорнув на нього картопель.
Облави відбувались також у довколишніх селах, військо затримувало селян, що з міста верталися додому, і перевіряло закупки. Нам найкраще було б відійти в Кременеччину, та не знали, який там стан, доходили вістки, що й у тих краях облави. Покинути криївку та вийти в недалекий ліс, де ще лежав сніг і не знати було, чи його теж не перечісували, не було кращою альтернативою. До того, військо пильнувало ночами дороги, особливо близько лісу, а коли іти розмоклими полями, залишили б сліди на ріллі, по яких витренований собака довів би опергрупу до місця нашого постою.
Орлан вирішив не виходити з бункера.
Це було старе, розлоге село. Вже тиждень тривала облава, а ще не перешукали всього села. Тоді військо виїхало, так і не дійшовши до нашого кута. Може, тільки це нас і врятувало.
У квітні навідались Бурий, Олесь і Чумак. Перезимували щасливо, але також у Кременеччині перебували під облавами. Зате їх навідало друге нещастя – взимку Бурий дістав параліч руки. Спочатку йому спаралізовано пальці, опісля – всю руку, до того ще й праву. Бурий, колишній старшина УПА, під псевдом Павук, хоробрий, заправлений у боях, був головною фігурою в цьому, суміжному з Галичиною районі, яким проходив зв’язок на південь. До того часу він міг виконував найважчі роботи, а тепер інвалід, але вже лівою рукою привчився володіти зброєю.
Прийшов час весняних зустрічей, оживилася праця в терені. З нами залишився Олесь, а Байда відійшов з двома іншими за їхніми обов’язками. Зі своєю змарнованою ногою Олесь уже не був витривалий до ходу.
На початку травня мала відбутися зустріч зі зв’язковими з Галичини на головній лінії до Лемеша. Місце її було визначене в ліску, біля сіл Бучина/Суховоля. Бурий зі своєю ланкою відійшов полагоджувати зв’язки на північ і схід, а на цей зв’язок Орлан мав тільки Олеся. Його самого, ще й інваліда, він не вислав би, тож ми пішли втрійку.
Це вперше від вересня минулого року я вийшла надвір та ще й відразу подалася в дорогу. Після зими ноги відвикли від ходи, швидко втомлювалась, так що навіть Олесь краще за мене пописувався. Зате розкошувала запашним повітрям майської ночі й на ходу гладила руками росяні трави збіж. По дорозі доносився до нас хоровід жаб, він давав знати, що попереду левада, а за нею, казав Олесь, ліс, де ми й мали заднювати.
У цьому ліску затрималися на два дні. Було якесь свято, і в лісі не відчувалось ніякого руху. Ввечері Олесь пішов на визначений пункт зустрічі. Зв’язківці прийшли, але не принесли листа від Коваля. Тільки повідомили, що провідник живий і переказує, щоб наступним зв’язком йому переслали примірник “Колгоспного рабства”. Вони передали Олесеві маленький пакунок, адресований до Орлана, в якому було з десяток відзнак з бронзи до 10-річчя УПА.
Згідно з вказівками Орлана, Олесь мав затримати зв’язкових до наступного вечора. Орлан також ще не передав своєї пошти, тепер, на підставі переказаного, підготував удень ще одного листа і долучив його до раніше приготовленої пошти. В цій пошті повідомив Коваля про свій план відійти у Хмельницьку область. Увечері Олесь передав пошту, й ми ще тієї ночі вернулися до бункера.
Я була рада, що відходимо в сусідню область. Хоч знали, що там повстанцям важко прожити, але та частина України була для нас викликом. Були переконані – в цьому історичному періоді ми там більше потрібні, як тут. У Західній також ставало вже дуже важко діяти підпіллю, нас залишилось не багато, й кожна акція, навіть незначний прояв, як доставка продуктів, закреслювала кільця терену наших дій.
У червні ми троє відійшли в Кременецький ліс у старий бункер. Узимку там ніхто не жив, отож, та сама історія, як усюди: криївка покрита плісенню, немає повітря і далі проблема з доставкою води, роздобуванням харчів, хіба що тепер стало ще важче. До того всього, спіткала нас ще одна невдача. Прибув Бурий і повідомив, що зустріч зі зв’язковими з Шумського р-ну не відбулася. А вони ж тримали зв’язок у Хмельницьку область, до окружного Скоба.
День до зустрічі Бурий і Чумак заднювали в лісі, в якому було визначене місце зв’язку. Надвечір донеслась до їхнього слуху стрілянина з напрямку лісу, де могли заквартирувати підпільники з Шумського району. У визначеній годині вони обережно подались на місце зустрічі, одначе з другої ланки ніхто не з’явився.
Зв’язкова лінія, що перервалась, була змонтована щойно минулого літа, після загибелі Уласа. Тією лінією Коваль, потім Орлан вже вислали Скобові кілька тисяч грошей, знаючи, які важкі там матеріальні умови підпільників. Одначе Скоб відписував Ковалеві, що в його терені непогані умовини перебування. Він його повідомив, що вже зв’язався з підпільниками у Вінничині та що їм конче треба мати когось з вищих провідників, щоб керував їхньою працею.
Вправді до зв’язкової ланки в Шумському р-ні Уліян мав свої застереження – хлопці велись надто неконспіративно на ті часи. Орлан переповів Ковалеві завваги Уліяна, як був з ним минулої осени, але ні Коваль, ні, мабуть, Орлан не взяли застереження Уліяна серйозно до уваги. Уліян, колишній референт СБ на ПЗУЗ, серйозно ставився до нераз незначних хиб, яких неможливо було уникнути у наших ненормальних обставинах. Днів через два ми довідалися від населення, що в Кременці МҐБ виставило на своєму подвір’ї тіла двох убитих повстанців. Розпитавши точніше про їхній вигляд, Бурий встановив, що це зв’язкові з Шумського р-ну. Якщо в Уліяна було до зв’язківців застереження, то смерть звільнила їх від підозр.
* * *
У червні прибув до Орлана Уліян і приніс із собою чимало сумних новин. Ранньою весною, в оточеній військами МВД хаті, загинув районовий Здолбунівського р-ну Матвій враз із іншим повстанцем. Матвій ходив з кулеметом, мав доволі набоїв, тому вони довго відбивалися з хати. У сусідстві була школа, де працювало кілька вчителів зі східніх областей. Дітвора і вчителі зі сльозами на очах приглядались до геройського безвихідного бою двох повстанців проти цілої орди ґебістів. Враз із ними все село тривожно вичікувало сумного кінця.
Вистрілявши весь запас набоїв, Матвій вийшов з хати.
“За тебе, Україно!” – вигукнув і впав, прошитий стрілами з ворожого кулемета. Його друг загинув у хаті.
Приніс Уліян ще й іншу вістку, гіршу своїми наслідками за попередню. Машиністка Уліяна, Ганя, попалася в руки емведистам, не витримала на слідстві, заломилась.
Історія Гані сумна. Минулого літа Уліян відправив її зимувати в Острізький р-н. Пізно восени, коли вже не відбувалися зв’язки, загинули на засідці повстанці, з якими вона повинна була зимувати. Їй одинокій довелось пересидіти всю зиму в бункері. У неї був туберкульоз, вже минулого літа Ганя сухо кашляла. В бункерах її стан погіршувався. На щастя, криївка, де вона одна жила, була на хуторі, і господарі навідувалися до неї. Одначе вони не могли заопікуватися нею, бо самі були дуже вбогі.
Ганя мала домовлену зустріч з Уліяном навесні 1953 року в лісі, у Мізоцькому р-ні. Уліян раніше доручив Чумакові вийти на ту зустріч, але Чумак забув про неї, і Ганя зосталася без контакту з підпіллям. Після безплідного чекання в лісі, голодна, не виспана, пішла у своє родинне село Дермань, до рідної тітки, щоб поживитися і відпочити.
Наступного ранку прийшов до тітки колгоспний бригадир виганяти на роботу в поле. Тітка боялася залишати саму Ганю в хаті. Вона висварилася з бригадиром і заявила, що не піде на роботу.
Незабаром після бригадира прийшли голова колгоспу з міліціонером, оба при зброї. Вони не були місцевими, їх у Дермань наслала “власть”. Побачивши непрошених гостей на подвір’ї, тітка видимо налякалась. Вони це запримітили і стали перевіряти хату.
Ганя мала при собі пістолет, але не стріляла у них, не відобрала й собі життя. Не стало їй відваги, чи, може, пістоль затявся, чи, просто, не схотіла цього робити? Вона одинока знала відповідь. Міліціонер завів її у сільраду, повідомив район, і незабаром пригнало до Дермані авто з військом МВД.
Через декілька днів ґебісти розкрили криївку в лісі та другу – у селі Півче, в якій Орлан і я перебували з Ганею минулого року. Ніхто з підпільників не загинув, якраз тоді не користувались криївками, проте не відано було, як багато вона їм на слідстві сказала або не сказала. Ганя була знайома з Бурим, знала, що він діяв у Кременеччині. Вона бачила, що минулого літа ми туди відійшли з ним.
Кременеччина, отже, стала підмінованим тереном, і сидіти в цьому лісі не було розумно. Наша криївка, яку використовували вже другий рік, почала виявляти небезпечні ознаки. З видовбаної землі, замаскованої в потічку, весняні води змили чорну верству, і тепер там жовтіла глина. Якщо в тім місці не було окопів з війни, значить, земля з бункера. Стежки, що втоптались до криївки, хоч ледь видні, наше око та око оперативників могло запримітити.
Вернутись до села у криївку, в якій ми зимували, Орлан теж не міг. Якраз коли ми відходили звідти, напоролись на чоловіка недалеко хати. Ми сховалися за дерева, але несвоєчасно, і не було певності, чи він не запримітив нас, чи не побачив, що ми при зброї. Не будучи певними, чи той чоловік нас доглянув, ми його не чіпали і навіть не дізналися, хто він. Раз воно так – значить, бункер вже не до вжитку…
