Традиційні українські вінки відроджують майстрині з Черкас (ФОТО)

Зачіски і головні убори українських дівчат, як і заміжніх жінок, аж до початку ХХ століття були чітко обумовлені місцевими традиціями і звичаями, гармонійно вписувалися в комплекс народного вбрання та змінювалися відповідно до віку і сімейного стану. Навесні дівчата квітчалися живими квітами і стрічками, взимку голови прикрашали вінками, виготовленими з паперових квітів, вовняних кульок, пір’я, навіть яскравих обгорток від цукерок – усього того, що було під рукою і що здатні були перетворити на справжній шедевр невтомні жіночі руки.

Заміжні жінки носили намітку або хустку, яку вив’язували на очіпок чи кибалку. Але найбагатшим і найкрасивішим був вінок нареченої, створений для особливого в житті кожної дівчини дня. Весільні вінки зазвичай складались з кількох елементів, різних за конструкцією, елементами та зовнішніми ознаками. Автентичні українські головні убори сьогодні можна побачити в музеях, у збірках приватних колекціонерів, а також на старих фотографіях.

Неоціненною є праця етнографів, які досліджують локальні особливості традиційних головних уборів — Галини Корнієнко, Володимира Щибрі, Галини Стельмащук та інших. До справи збереження української культурної спадщини долучаються майстрині, які відроджують цей рідкісний вид народного мистецтва — створення традиційних вінків. Черкащанки Олена Почтарьова і Олена Афанасенко сьогодні вивчають вінки, які колись носили дівчата і наречені на Черкащині, та створюють репліки цих головних уборів. Майстрині були одними з авторок проекту “Від лялі до кралі”, для якого виготовляли авторські вінки у традиційних техніках, взяли участь у ряді виставок та інших заходів, з часом вирішили зосередитись на детальному вивченні локальних особливостей цих головних уборів та виготовляти їхні репліки.

“На території, яка зараз входить до складу Черкаської області і об’єднує Правобережжя і Лівобережжя, побутували різні головні убори, так само відрізнявся і одяг”, — розповідають майстрині. — “Цікавим і складним є головний убір нареченої з села Жовнине на території колишньої Полтавської губернії, в основі його багато кульок з вовняних ниток переважно червоного кольору з додаванням зеленого, синього, рожевого, фіолетового та інших, а також різної форми квіти з паперу та фольги, восковиці — багато разів вмочений у парафін обгорнутий папером дріт таким чином, щоб на його кінці утворилась “крапля”; золота нитка, яку називали сухозлотом, скляні намистини і навіть павичеве пір’я. Ми виготовили репліку і декілька авторських варіантів такого вінка, один з них прикрасив стрій Сніжани Шептицької — учасниці минулорічного міжнародного конкурсу краси Mrs Globe в Гонконзі. На правому березі переважали вінки з великої кількості восковиць та паперових квітів, пружинок та листочків”.

Вінки правобережжя також різнились між собою. Так, у деяких селах Чигиринського та Звенигородського району були вінки у вигляді капелюшка, які також відрізнялись між собою. У Яснозір’ї Черкаського району в складі вінка побутували косиці — нашиті на стрічку качині загнуті пір’їни. Вінки називали також квіткою або цвітком. Вінки в той час виготовляли монашки при монастирях, а також окремі майстрині. Процес вдягання весільного вінка на молоду називався заквітчуванням. Після весілля вінок вкладали в шлюбну ікону і зберігали до кінця життя, в окремих регіонах також була традиція зашивання весільного вінка у подушку. Виготовлення вінка у традиційних техніках — справа цікава і творча, а ще неймовірно медитативна, бо кропітка. Існує безліч варіантів квітів, які можна зробити і вплести у вінок: висічені або складені з кількох елементів паперові, зібрані з дерев’яної стружки і навіть з кукурудзяного листя. З обгорнутого папером дроту майстрині робили пружинки, спіральки, кривульки, викладали його у формі листочка — експериментувати можна безкінечно.

Майстрині з Черкас продовжують вивчати та робити вінки. Вони висловлюють глибоку вдячність усім, хто їм допомагає: музеям НІЕЗ “Переяслав”, Черкаському обласному краєзнавчому музею, Канівському музею народного декоративного мистецтва, Національному історико-культурному заповіднику “Чигирин” та іншим. Також, вони висловлюють щиру подяку людям, які надсилають фото та історії — спогади своїх бабусь про весільні обряди та виготовлення вінків.

Після закінчення карантину черкаські майстрині планують ряд подорожей в села та зустрічі з людьми, які пам’ятають процес виготовлення вінків.

Люди, які вивчають, зберігають та продовжують давні українські традиції, записують процес створення вінка та фотографують готові прикраси, роблять вагомий внесок у збереження культурної спадщини України. Вони залишають цей безцінний дар для прийдешніх поколінь.

Низький вам уклін.

Ukrainian Tradition