Тридцять Третій Рік. Леонід Кононович Уривок з роману “Тема для медитації”

– Баба казала, – замислено мовив Юр, – що як хтось у хаті повинен умерти, то Морана посилає туди свою доньку Желю! Вона спочатку стукотить, нагадуючи, що пора вибиратись на той світ, а потім починає гукати людським голосом! – Він криво посміхнувся. – Але я не вірю, звичайно…

– Перед голодовкою, – сказала баба. Лепестина, сумно киваючи головою, – у нашій хаті так стукало, так стукало… й у комині, і в одвірках, і в мурові! Аж як прийшли активісти да забрали геть усе до шнору – воно й перестало…

– А натомість почали гинути люди! – понуро докинув Юр.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

– Гай-гай, – сказала вона своїм глухим киркаючим голосом, – ти ж не застав, сину, того кутка, яким він був до голодовки…

Через дорогу од вас жило п’ятнадцять душ – нікого не зосталося! Поруч з ними Гудзилевичі жили – старі весною повмирали, а трійко дітей забрали в майданчик… Там одну дитину вбили старші хлопці, друге вмерло само, а дівчина тілько й вижила… На нашому обійсті було вісім душ… одна я уціліла! А який же куток був людний… а дітей тих бігало! Хіба ж тоді оце така тиша стояла, як зараз? Де там! Ще й на світ не займається, а вже, чутно, вози риплять, собаки гавкають, хтось волів жене напувати…

– Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало, то зараз усе по-іншому було б! – понуро буркнув Юр. – А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!..

– А казав же ж отаман Лелюх, – підхопила баба, – точнісінько так і казав… Збирав він ватагу та й приїхав на нашу гору! Як зараз бачу, здоровий чолов’яга, як грім, у сивій шапці, й чумарка на ньому з синього сукна… Хлопці, каже, ви ж не одсидитеся вдома – вони самі до вас прийдуть і все позабирають! Не послухав ніхто…

– А дід?

Баба глянула на нього своїми бляклими очима.

– Із усього села ото тільки він пішов із Лелюхом! Та ще Стоян, котрий пізніше комунякою став…

– Стоян?!

– А вони ж із дідом такі друзяки були, що не розлий водою! Й парубкували разом, і на весіллі Юр у нього був старшим боярином… Стоян, правда, недовго й був у Лелюха – десь через місяць раняний вернувся в село…

– Тим-то він і вислужувався перед Совдепією, що гріха чув за собою! – буркнув Юр.

З-за лежанки знову пролунав стукіт, і цього разу він був тривожний і гучний, неначе про щось нагадував.

– Отак воно і в нашій хаті стукотіло… – тихо сказала баба, зиркаючи в куток. – Як уже геть нічого не стало їсти, мама моя пішли до рідні в Китайгород. Лишилося нас п’ятеро дітей. Ждемо день, ждемо й другий, ждемо й третій… Четвертого дня тілько я живою зосталася! Вилізла з хати та й подалася матір шукать… Аж за селом перестрічає мене якийсь дядько. Це ти, каже, дитино, чия будеш? А таких-то людей, кажу. А батько ж твій де? Вмер, кажу… активісти вбили! А куди ж се ти дорогу держиш? До матери, кажу… в Китайгород! А він мені тоді й каже: то не йди вже, дитино, бо й твоя мати вмерла…

Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір та й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі він того дня віз на цвинтар: мене – й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.

Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців – хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись шкляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату й став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак ще ворушилася і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне… Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо: “Да вмирай уже, кумо… а то мені на обід пора їхати!” Та землю на неї, землю, – а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.

Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить… Але, певно, змилувався Господь над невинною душею – йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.

Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчати вірш Тичини “Партія веде”:

А нехай собі, як знають,

божеволіють, конають, –

нам своє робить!

Всіх панів до ’дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

будем, будем бить!

Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима – і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі… Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце так писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!

Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був – комуніст. А комуністи – вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка… існують на світі погані комуністи, – але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре… нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші – в хороших!

Юр писав: “Про той страшний год я чув іще маленьким. Зійдуться, було, люди в бабиній хаті та й починають згадувати, як прийшли активісти, вигребли усе, а далі такий мор настав, що трупи валялися просто на шляху… Аж у зрілому віці я почав дошукуватися причин цієї трагедії і врешті-решт збагнув: факти потребують тлумачення, тому що без цього Тридцять Третій рік так і зостанеться в нашій свідомості страшною макабричною казкою, не більше. Не знаю, чи пощастило мені дочерпати до самісінького дна, одначе для себе я зумів розібратися в деяких найбільш загадкових феноменах тієї епохи. Першим з-поміж цих явищ слід назвати психологію сільського активіста…” Він трохи подумав; затим почав швидко-швидко писати: “Що ж таке червоний активіст? За півтора року в університеті мені довелося аж надто близько спілкуватися з цією породою людей; й уже тоді впадала в око разюча подібність комсомольців 30-х років і тої безмозкої тупоголової комси, яка заправляла у нас на факультеті. Зараз можна з певністю сказати, що буксири, які провадили заготівлю в нашому селі, й комсомольські активісти середини 70-х, що здійснювали політичні судилища, – належать до того ж самого психологічного типу.

Якби Вірочку чи Дембовського послали на село викачувати хліб, то діяли б вони точнісінько так же, як і їхні попередники – цебто вимітали б усе до зернини, видирали недоїдений шмат коржа в маленьких дітей, а згодом, розперезавшись, убивали б людей або закопували живцем у землю. Питання полягає ось в чому: навіщо активісти свідомо коїли зло, та ще й раділи од того, що вони його роблять? Які мотиви лежали в основі цієї патологічної поведінки?…”

Він знову замислився. Далі рішуче струснув головою, і перо забігало по сторінці, виводячи нерівні кострубаті літери: “У розповідях очевидців дуже часто повторюються свідчення про нелогічні дії червоних активістів. Ці люди сміються там, де інші плачуть, танцюють там, де інші моляться, й узагалі вони все роблять навиворіт, причому без жодного логічного обґрунтування. Найбільше мені в пам’ятку розповідь про те, як у сусідньому з нами селі куркулили чиюсь родину. Обстановка трагічна, вся процедура скидається на похорон, – а комсомольські активісти регочуть та свистять… Але, зразу ж додавали очевидці, Господь їх покарав – усі вони потім здуріли! Оця невелика, однак дуже нав’язлива деталь (патологія поведінки, яка закінчується божевіллям) змусила мене знову переглянути свої записи про події Тридцять Третього року, і я просто-таки остовпів: подібні явища спостерігалися чи не в кожному селі! Аж врешті я дійшов висновку: виходить, на початку хлібозаготівлі 1932 року серед сільського активу налічувалося від 30 до 40 відсотків психічно хворих людей, котрі відзначалися агресивною, садистською поведінкою!”

ART & Music