ТРИДЦЯТЬ ХВИЛИН. Наталія ВОЛОТОВСЬКА

Волотовська Наталія Володимирівна – кандидат медичних наук, викладач Тернопільського національного медичного університету імені І.Я. Горбачевського, член національних спілок письменників та журналістів України, працює в номінаціях “Ілюстрація”, “Поезія”, “Проза”, “Вокал”, пише музику. За вагомий внесок у справу відродження духовності та патріотичного виховання молоді незалежної України нагороджена орденом Святої Праведної Анни ІІІ ступеня (2015 р.).

“За спеціальністю я офтальмолог, бажаю читачам в цей тотальний онлайн-час уміло дбати про свій фізичний і духовний зір! Для мене ж творчість – це особливий вид діяльності, який гармонізує життя і дає відчути його повноту так, як, на мій погляд, задумав Творець. Писати новелу “Тридцять хвилин” мені було щемко і легко, бо кожне слово відлунювало пам’яттю про робочі будні дідуся акушер-гінеколога, доцента Лукащука Володимира Олексійовича. На роздоріжжях життя він обирав непрості шляхи, адже винагородою був вдячний погляд жінки, яка довірила йому здоров’я своє і дитини, а ще часто повторював, що найскладнішою і найважливішою професією на землі – є праця Матері”.

Новела Тридцять хвилин Наталії Волтовської отримала третє місце в номінації Новели Міжнародного літературного конкурсу есе і новел WorkStory: робота у фокусі літератури». Організатори конкурсу – Кабінет молодого автора НСПУ, редакції видань Ukrainian people (Чикаго, США), Українська літературна газета, Літературна Україна, компанія Jobian та креативна аґенція Баляндраси за підтримки Дебют-газети.

Тридцять хвилин це середній час, який витрачає лікар акушер-гінеколог на те, щоб оглянути первинну пацієнтку, заповнити необхідну документацію для подальшого спостереження чи скерування її на операцію переривання вагітності. За статистикою, у 2019 році в Україні здійснили 74,606 професійних абортів. При цьому багато вчених світу стурбовані гіперболічним зростанням населення Землі й виснаженням її ресурсів.

Кожна лікарня має свій запах. Зазвичай, у хірургічному відділенні пахне адреналіном, свіжою кров’ю, часто в суміші з гноєм. Онкологічний стаціонар має особливий солодкавий відтінок запаху – коли розкладаються внутрішні органи на стадії декомпенсації, напружується і, зрештою, відмовляє печінка. Тому той запах глюкози наближає до Межі. У пологовому ж відділенні, якщо все гаразд, зазвичай пахне свіжими вершками, найсмачнішими домашніми солодощами та радістю поцілунків у беззахисну ангельську маківку.

Лія щойно вийшла з відділення Центру планування сім’ї і вагалася, роздумуючи над тим, що виявиться для неї більшою мукою – залишити все, як є, чи вчинити, як багато хто в такій ситуації. Розпочати все з нової сторінки, як кажуть.

У пам’яті закарбувалися нещодавні слова лікаря, яких вона не могла збагнути. Коли б це трапилося з кимось, вона би вже знайшла способи допомоги, та їй зараз допомогти було нікому. Останні кілька місяців планомірно витесали яму в її ясносвідомості, тож допоки йшла до залізничного вокзалу, вкотре пригадувала події останніх тридцяти хвилин.

– Ви зможете. І потім будете вдячні собі за те, що наважились… І вам будуть вдячні.

Очі старого лікаря дивилися на Лію, фіксуючи, як невиплакані сльози вибухають тяжкими краплями у кутиках її очей.

– Ви самотня? – питання не отримало відповіді, хоч і так усе було зрозуміло.

Ніколи б не допустила Лія, щоби про таке її колись запитали… Адже кожна дівчина мріє не лише про щасливе життя у парі, а й про те, що дитина її ростиме в променях батьківської любові! Чиста юна Лія, яку виховав священник Володимир, любила Бога, світ і себе в цьому світі. Від самого приїзду до Львова на навчання ходила закохана в це дивовижне місто романтичних історій, замріяна написати й свою. Хай навіть на клаптику білосніжної серветки в якійсь затишній кав’ярні. Проте той весняний вечір, коли в житті з’явився золотоволосий Максим, переріс у погано прописану драму, де всі головні герої залишаються на полі розбитих ілюзій. Усі, крім головного героя, який, схоже, вже обдумував план нового роману.

Так, відверто кажучи, в неї таки нікого немає… Нещодавно не стало батька. Маму, якої вона не знала з народження, замінила тітка Оксана… Проте зараз, коли непосильний тягар сорому та відповідальності за все, що відбувалося, пригнітив навіть бажання жити, Лія усвідомлювала, що звернутися до далеких родичів не зможе.

– Лікарю, чому так стається?! Зараз пізно запитувати! – підвищила голос і сама себе стримала, бо ж мала повагу до його сивини.

– Чи, може, якраз вчасно, щоби не накоїти іншої біди?! – Олексій Андрійович за роки роботи багато чого побачив.

Перед ним стояла зовсім юна дівчина, молода жінка, яка б могла бути йому онукою. Старий лікар добре розумів, що значить материнство у такому віці. Суспільство зі своїми непотрібними докірливими поглядами, фінансова напруга одинокої матері часто лягають непосильним тягарем на плечі самотньої людини. Та що ж за диво є – молодий організм! Він завше легше справляється з цим станом і відновлюється потому швидше. От, якби бути чарівником та й додати хоч дрібку добрих емоцій у життя цієї красивої жінки, то серце би його вже вкотре не переживало б так болісно особисту трагедію незнайомої людини. То ж ненародженій душі так треба тої радості від Матері!

– Дитино моя, приходь до мене ще раз. Через місяць, щоби подивитись, як розвивається твоє маля. Мене тут часом вважають диваком, але не для того я давав клятву Гіпократа, щоби руйнувати життя.

– Лікарю, ви ж розумієте?.. Моє життя вже і так зруйноване! Я мріяла стати співачкою! У мене були всі перспективи підкорити світ своїм голосом!

– Голосом, який дарував тобі Бог? Так? А чи знаєш ти, що в жінки, яка співає, голос набуває повної сили лише після того, як вона народить дитину?

– Ні… не чула я такого, – Лія сиділа з опущеною головою, не маючи сил ні нарешті вийти з кабінету, ні сприймати чиїсь слова.

Годинник уже давно перетнув позначку чверті години, та Олексій Андрійович не зважав на докірливий погляд медсестри – сам знав, що черга в коридорі не “розсмокчеться”.

– Ти багато ще чого не чула, дитино. Але така вже фізіологія організму, як і траєкторія людської долі. Те, що здається невимовно тяжким – зрештою, відкриває двері до істинного щастя. Ти тільки уяви, як будеш тримати на руках цей маленький згорточок. Голівку, яка буде пахнути ангельськими квітами… Тобі захочеться вдихати цей аромат, і з твого серця зринатимуть найніжніші колискові, які тільки можна уявити. Жоден педагог не навчить тебе таким емоціям, що ти згодом зможеш вкласти у кожен співочий твір. Повір мені, я знаю, що кажу.

– Але… але, якби я все ж наважилася зробити… – Лія перечепилася на думці, та все ж вимовила болюче слово, — якби я зробила аборт… Я би швидко про все забула і могла б повернутися до повсякденного життя.

– Ліє, залишся іще на кілька хвилин, – лікар задумливо подивився на сонячні зайчики, які безтурботно стрибали по стінах. На цих стінах висіло чимало фотографій щасливих облич молодих матусь, які тримали в обіймах свої дорогоцінні скарби. Бажані скарби. Та ще більше було цих облич у його пам’яті.

Скільки себе пам’ятав, від перших днів, що він почав працювати у цьому відділенні, він дивувався разючій істині медицини. Вона веде за руку до здоров’я, та може і незворотно це здоров’я забрати. Це стається, коли лікар забуває, що оплату за його працю здійснюють не лише люди, а й сам Творець. Безперечно, є випадки, коли жінці не можна народжувати – не дозволяє стан здоров’я або вади дитини, що розвивається, несумісні з життям. Було в його практиці, коли звернулися високопоставлені батьки, які не могли дозволити появу в сім’ї позашлюбної дитини, обіцяли багато грошей, а він… Він що? Він крадькома відмовляв майбутню маму, щоб не чинила гріха. Та юнка була дуже залежною. Зрештою, незважаючи на його авторитет знаного лікаря, сім’я звернулися до іншого.

Минуло багато років, та молода жінка потім приходила лікуватися до нього, бо не могла завагітніти. Зрештою, Бог змилостивився і подарував парі дитя, проте в пам’яті старого лікаря закарбувалося назавжди обличчя Ірини, яка тужила за втраченим малюком. Також там було безліч інших облич, які беззвучно квилили за вбитими дітьми, а потім приходили лікуватися, щоб народити нову дитину.

– Ліє, скільки разів у тебе в житті були кризові ситуації? – лікар дістав добре заточений олівець і намалював пряму лінію, на якій позначив “галочками” цифри “20”, “40”, “60”, “80” і “100”.

– Якщо спробувати згадати, то нелегких ситуацій у мене було чимало, та завжди давала раду, минала перешкоди, просто спокійно реагувала на невдачі – це ж нормально, вони бувають у кожного, і без них нема шляху до успіху!

– От бачиш! Ти все кажеш правильно! Сонце вставатиме, як і завжди… Ніч запалюватиме зірки для закоханих і для тих, хто втратив совість, несучи зло, як завжди… Для закоханих… І для тих, хто позбавляє надії… життя… Назавжди…

– Я знаю, про що ви. Я розумію, що в мені вже не просто набір клітин, а цілий всесвіт. Одухотворена людина. І я повинна наважитися здійснити вбивство.

– Ти не повинна наважитися. Ти просто повинна зрозуміти – що, якщо ти позбавиш його надії на життя, ти й себе позбавиш спокою на багато років. Десятиліть, а може, й назавжди. Той день, який ти обереш для страти його надії, – стане тавром, яке ти ніколи не зможеш зачистити зі своєї пам’яті. Хочеш, я розкажу тобі, як це відбувається?

– Ні! – Лія рвучко встала, кров прибула до обличчя та тяжко гупала у скронях.

Натомість очі лікаря були спокійні, а їхній весняно-зеленкуватий колір нагадував про тепло батькових очей.

Його очі просто безмовно повторяли те, що вона вже давно знала. Спочатку все буде, як у сні, де вона виконуватиме вказівки медичного персоналу – роздягнутися, спокійно зайняти потрібне положення. Далі прокинеться і збереться назад додому. І саме тоді відчує особливу порожнечу. Адже і так удома ніхто не чекатиме. А тепер вона буде повністю одна, не пройде цього складного шляху, який випав на її долю, не набуде гіркого досвіду, натомість матиме гнітючу тінь пам’яті про скоєне, реалізоване бажання стати такою, як всі. Замести сліди, щоб розпочати все з початку.

Погляд Лії спинився на цифрах, написаних лікарем.

– Скільки тобі років? – спитав Олексій Андрійович. Так, бачу в картці пише, що двадцять три. От бачиш, до двадцяти літ ти пережила чимало, як ти кажеш, неприємностей і зараз опинилася у справді скрутній ситуації. Та, якщо взяти людське життя, бодай поділене на проміжки по двадцять років, – то це ж цілі епохи в житті людей! Змінюється світогляд. Одні двері зачиняються, а інші відчиняться! Якщо зараз ти наважишся зберегти вагітність, то коли дитина піде до школи, ти вже матимеш і підтримку від неї, і розуміння, і зможеш працювати. Ви станете опорою одне для одного! І на це в тебе є як мінімум ще цілих десять років! Ось це і значить – почати все з початку. Разом. Із чистого листка. На новому старті. Людині не дається більше, ніж вона може осилити.

– А гроші? Де я візьму гроші на те, щоб цю дитину ростити? Без батьків?.. Без родичів?..

На німе запитання лікаря Лія не втрималася і все ж повідомила, що невелика сума грошей у неї є, та цього вистачить хіба на рік проживання.

– Ліє, якщо ти мене послухаєш, то зараз є багато благодійних фондів, які підтримують жінок у скруті, допомагають знайти і роботу, і дадуть речі дитині. Варто тільки зайнятися цим і пошукати шляхів. Приходь до мене через місяць. Подумай як слід, сядь удома спокійно, запиши в щоденнику свої думки, поговори зі своєю ще ненародженою дитиною. Поясни їй усе, що тебе тривожить. Повір мені, це допоможе вам обом. Дитина хоче відчувати світло в твоїх очах і надію на те, щоб тримати твою долоню.

– Олексію Андрійовичу, головний лікар щойно зауваження зробив, скільки ж можна? Там якийсь басюра погрожує, що рознесе наше відділення, якщо ви його зараз же ж не приймете, бо чекають у черзі майже годину, а йдуть по запису. Ви вже прийміть його, – не встигла медсестра закінчити своєї тиради, як двері без стуку прочинилися, і до кабінету зайшли нові відвідувачі.

Обличчя високого огрядного молодика так і пашіло, він ледь стримувався, щоб не сказати поважному лікарю все, що думає про сучасну медицину і державні структури. Кулаки міцно стискали лакову сумочку вагітної дружини, яка невдоволено покусувала яскраво намальовані губи.

– Я прийду до вас ще раз, – Лія похапцем закинула до сумки папірець із намальованим “життям’, трусонула головою, ніби скидаючи з себе столітній сон, і рвучко вибігла з кабінету.

Лікар так і не встиг подумати, чи мали його слова на неї добрий вплив, проте щиро на це сподівався…

Допоки Лія поспішала довгим коридором у пошуках виходу, зіштовхнулася з жінкою.

– Ви не скажете, де 25-й кабінет, там приймає Олексій Андрійович?

Тільки-но Лія зібралася спрямувати її в потрібному напрямку, як відчинилися двері сусіднього кабінету. В одвірку з’явився незнайомий сивий усміхнений лікар. Він лагідно торкнувся руки пацієнтки і представився:

– Це я, заходьте, заходьте. Розказуйте, що вас турбує.

Жінка зраділа, хоча до того була сумною, зайшла. Двері зачинилися.

Лія отетеріло дивилась перед собою і нічого не бачила. Натомість вуха ловили кожне слово, що долітало з-за тонких дверей. Знала, підслуховувати чужі таємниці недобре, та щось навколо неї відбувалося таке, що відчувала, мусить дізнатися і крапка. Тим паче, що на вивісці було зовсім інше ім’я “Олексій Іванович Винограденко”. Невже він не дочув, кого шукала пацієнтка?

Тим часом лунала приглушена розмова:

– Мене до вас скерували, лікарю! Жінка з нашого села казала, що ви лікар від Бога! Вона у когось аборт робила, потім вдруге вийшла заміж і вже ніяк не могла завагітніти. Минуло багато років, та саме ви допомогли їй стати матір’ю. Лікарю, але мені не можна, ну ніяк не можна вже народжувати! Це буде третя дитина! Куди я з нею? І так ледь кінці з кінцями зводимо, в мене на голові – двійнята трирічні, а від чоловіка допомоги мало. Допоможіть!

– Це ви правильно зробили, що до мене звернулися. Звичайно, я вас розумію! Бачу, термін у вас малий, треба буде обстежити, та й з Богом! Не переживайте, сядьте, води попийте, а я тим часом скерування на аналізи дам.

Далі Лія не могла слухати. Просто не сприймала. Перед очима попливли сірі кола.

Швидше, швидше на свіже повітря!

Майже навпомацки молода жінка дійшла до виходу з відділення. Автоматично витягнула пляшку води з наплічника, пила великими ковтками, як востаннє в житті. Десь там у глибині її єства заворушився чорний жах, ніби удав, почав розкручувати свої кільця і вже хотів було накинути петлю на поперек, та Лія отямилась. Щосили притиснула руки до живота, самими губами прошепотіла:

“Ніколи, малий, чуєш, ніколи я не зроблю тобі боляче! Ти найдорожче, що я маю в цьому світі!”.

Образ маленького хлопчика із золотими кучериками повільно віддалявся, аж допоки не розчинився у кроні крислатої липи на подвір’ї лікарні. Лія ще спробувала роздивитися уявне личко, але зауважила наближення пообідньої пори.

“Якщо я поспішу, то ще встигну взяти квитки на улюблений потяг. Ми – встигнемо!”

Епілог

Низький, майже гортанний звук віолончелей вібрував у темряві міланського Ла Cкала пристрасними хвилями, коли в стовпі срібного світла на сцені з’явилась Співачка. Тонкі високі звуки голосу нанизували ноти – наче намистини. Лія, дещо засліплена софітами, обіймала невидимий простір із глядачами своєю піснею. Вкладала всю силу особистої драми – щоб зорі згасли від пережитої туги за рідною землею, від болю через нерозділене кохання і благоговійний трепет перед Фатумом.

“Spente le stella” – нехай зміліють усі зорі минулого, бо моє зранене серце продовжує битися!…

Жінка, яка стала матір’ю, не має права на поразку. Лія купалась у безкінечних оплесках, і сльози нарешті зірвалися з її очей нестримним потоком. А в першому ряду, зачудований реакцією залу, сидів п’ятирічний золотоволосий хлопчик. Він так і не виніс букет червоних троянд своїй мамі на сцену.

Зніяковів…