Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка

The Taras Shevchenko Ukrainian Bandurist Chorus of North America

Закінчення. Початок в вересневому номері.

1918 року у Києві було створено “Кобзарський хор”, під керівництвом бандуриста та синьожупанника Василя Ємця. 1923 року – засновано ‘Київську капелу бандуристів”. 1935 року із залишків Полтавської та Київських капел була сформована “Зразкова капела бандуристів” під керівництвом М. Михайлова. Бандурист, диригент й композитор Григорій Китастий очолив її в окупованому німцями Києві.

У Німеччині, куди їх вивезли на примусові роботи, капеляни стали посланцями Господа нашого, щоб зігріти серця в’язнів, приречених на страту.

Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка –це чоловіча капела бандуристів, яка від 1949-го базується у Детройті, хоч учасники проживають у багатьох містах Північної Америки.

***

….5 місяців 1944 року, що капела прожила з родинами у Турці (Львівська обл), стали останніми їхніми днями на українській землі. 21 липня радянські війська підступали до Львова, і уся галицька інтелігенція, установи та патріотичні і мистецькі організації поспішали виїхати на Захід. 25 липня 1944-го року капела залишила містечко й вирушила до Угорщини з наміром дістатися до Чехії або Австрії.

Незабаром капеляни опинились у Відні, де 13 серпня дають перший концерт під патронатом Українського Національного Об’єднання для українських біженців, а пізніше – для поранених у лікарнях, робітників на заводах, жителів міста та у військових в казармах.

Однак, 25 серпня по всій Німеччині було оголошено загальну мобілізацію і припинено концертну діяльність. Капелі у повному складі, разом з усіма родичами довелось виїжджати до Берліна, де Микола Приходько підписав угоду на 25 щомісячних концертів для словянських остарбайтерів.

На зимові свята бандуристи дають чудовий Різдвяний концерт для українців, які звідусіль стікалися до Берліна, рятуючись від совітів. У переповненому залі філармонії Бетховензаль зазвучали невмирущі “Думи мої, думи мої”, “Пісня про Морозенка”, “Чуєш, брате мій, товаришу мій”, “Дума про козака Голоту” та ін. На Святий Вечір грали на святкуванні, що влаштував Український Центральний Комітет для українців, співали колядки. 24 січня відбувся невеликий, закритий виступ для Степана Бандери, який був розчулений українськими піснями та думами.

Усім їм вдалося пережити жорстоке бомбардування Берліна американською і совітською авіацією, постійні втечі до бомбосховища (під час одного такого нальоту на їхній готель впала бомба, яка залишила неушкодженою частину стіни і … бандуру, яку випадково забули у кімнаті), безгрошів’я, пошуки їжі і житла. 10 березня, у річницю народження Тараса Шевченка, капела дала концерт у залі Бетховена, яка ще трималася купи. Українців у місті залишилося не багато, але всі, хто прийшов, урочисто заспівали “Як умру, то поховайте…” і закінчили разом славнем “Ще не вмерла Україна”.

Останній концерт у Німеччині був для українських вояків, у таборі за 80 кілометрів від Берліна.

5 квітня капела поспішно покидала Берлін – вони зуміли якимось чудом втиснутись на останній потяг до Мюнхена. Знову довге очікування і повна невідомість майбутнього. Німці просто тікають – на дорогах повно військових машин. Капеляни разом з родинами очікують на свою долю у селищі Нотцінг (Баварія).

31 квітня крайове містечко Ердінг зайняли американці. Рознеслася чутка, що усіх біженців та полонених відправлятимуть на їхні батьківщини. Бандуристи та їхні родини занепокоїлися – нікому не хочеться повертатись у більшовицьке пекло, у тюрми та сибірські табори.

У червні почалась репатріація. Американцям не хотілось заморочуватись з сотнями тисяч біженців, тому багатьох українців просто силою заштовхували у вантажівки і вивозили. Якось мало не вивезли й капелу, яка мужньо, разом з родинами й дітьми відмовилась виїхати у радянську зону. Так опинились у таборі Ді-Пі (displaced person, для переміщених осіб).

Ці табори здебільшого містились у військових казармах, мали своє управління, школи, й навіть газети, друкарні для книг і театральні групи. 1946 рік застав капелу в подорожах з концертами по таборах Ді-Пі, яких вже було декілька сотень у зонах окупації Західної Німеччини і Австрії. Кожен табір обов’язково мав якусь велику кімнату або зал, де відбувалися усі концерти, театральні вистави чи великі святкування, також, практично кожен табір мав свій власний хор. Але на виступах капели ці зали завжди були переповнені – бандуристи дарували людям надію на краще, піднімали дух і нагадували про Україну.

Тут же ж, в таборах Ді-Пі готують і урочисто відзначають 25-річний ювілей з часу створення капели (метрику про заснування видали тільки у 1923 році).

Було додатково запрошено Володимира Божика та інших професійних співаків, здебільшого з Галичини. Капелу бандуристів таким чином перетворили на чоловічий хор, де лише частина учасників грала супровід на бандурі.

Життя та концертна діяльність у США

1949 року капела разом зі своїми родинами щасливо емігрувала до Детройта, США. Незабаром колектив почав концертні виступи, намагаючись зберегти свій професійний статус. Проте діяльність з поширення етнічної вокально-інструментальної музики на новому місці виявилася неприбутковою: значна кількість артистів, аби прогодувати сім’ї, влаштувались на роботу в місцевій промисловості. Безпосередньо ж музичним виступам було присвячено лиш декілька тижнів на рік. Ці фактори зумовили подальший самодіяльний статус колективу.

1958-го року гурт виїхав на гастролі до Європи. Рецензії були схвальні, проте турне не виправдало себе фінансово – колектив отримав великі борги. Без відповідної фінансової бази для подальшої праці диригенти В. Божик та Г. Китастий залишили капелу.

Через ці події, на початку 1960-х у капелі бандуристів настала мистецька криза. Пропоновані диригенти часто змінювалися. Керували у різні періоди Іван Китастий, Євген Цюра, Петро Потапенко та Іван Задорожний. Склад учасників теж був нестабільний.

Проте, довголітній адміністратор капели – Петро Гончаренко зумів організувати сплату попередніх боргів і зберіг колектив як мистецьку одиницю. Він також віднайшов нових диригентів, продовжував видавати платівки гурту, налаштував в Америці виробництво бандури та організував професійні концертні гастролі, зокрема найуспішнішим став артпроєкт “Слово Тараса”.

У 1968-му до керівництва повернувся Г. Китастий. З його приходом репертуар поповнився новими творами. Великий його внесок у виховання молодих бандуристів, що з часом поповнили склад капели. Кожен другий рік колектив гастролював північною Америкою, 1981-го в Австралії.

У 1984-му Григорій Китастий відійшов у Вічність, і керівництво перейшло до Володимира Колесника. Під його проводом до складу капели було долучено групу молодих співаків. Репертуар було відновлено вимушено забутими, забороненими свого часу творами Гната Хоткевича: “Поема про Байду”, “Буря на Чорному морі”, “Невільничий ринок у Кафі”, “Заповіт” та інші з тих, які певний час складали репертуар Полтавської капели бандуристів, але з арештом Хоткевича були заборонені. Виконавці капели під його керівництвом повністю перейшли на бандури харківського типу та почали вивчення харківської школи гри на бандурі. Під керівництвом В. Колесника капела у 1991-94 роках гастролювала Україною, отримавши Шевченківську премію.

1996-го колектив очолив Олег Махлай. Під його керівництвом капела відвідувала Україну, концертувала Європою та видала численні записи.

Хор бандуристів відрізнявся від радянських подібних колективів специфічним репертуаром, який містив релігійні твори, церковні колядки, республіканські, стрілецькі та повстанські пісні.

Культурні скарби капели

На початку 2020 року Микола Мурський – нещодавно обраний Архівіст Української Капели Бандуристів Північної Америки (УКБ) – переглянув статус архівів Капели та скористався можливістю донести ці історичні та культурні скарби до світу. Потрібно було організувати понад сорок великих коробок із фотографіями, рукописними спогадами та вирізками з газет. Він зробив п’ятирічний план не лише огляду, ідентифікації, каталогізації та оцифрування матеріалів, а й аналізу джерел різних світових сховищ, що містять записи, які стосуються багатої історії УКБ.

У червні 2021 року УКБ співпрацювала з Українсько-Американським Архівом та Музеєм Детройта (УААМ), щоб розпочати роботу над Архівами УКБ. Аби допомогти у цьому монументальному зусиллю, колектив, який нещодавно відсвяткував свій Столітній ювілей, найняв двох поважних дослідниць: Ірину Волошину – аспіратнку кафедри фольклору та етномузикології університету Індіани в Блумінгтоні та Квітку Созанську – бандуристку, співачку (сопрано), лауреатку всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладачку вокалу та аспірантку Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, викладачку бандури у Львівському державному музичному ліцеї імені Соломії Крушельницької.

Ірина та Квітка взялися до опрацювання вмісту понад сорока великих пластикових контейнерів з архівними матеріалами, а також ідентифіковували, каталогізовували та оцифровували записи. Ці матеріали відсортували за десятиліттями, і початковим було архівне збереження записів, починаючи з 1920-х років до кінця 1960-х років. Після багатьох тижнів роботи трохи менше половини цих матеріалів були оцифровані та належним чином заархівовані.

30 липня 2021 року УКБ та УААМ провели в музеї вітальну презентацію для понад 75 запрошених гостей. Серед гостей були чинні та колишні члени УКБ, а також нащадки колишніх членів УКБ. УКБ подякувала Президентці Правління УААМ Дзвінці Гайді та всім членам правління за те, що вони дозволили Архіву УКБ використовувати музей як основу діяльності протягом попередніх шести тижнів. УКБ висловила вдячність Олі Лісківській, виконавчій директорці музею, за її професіоналізм, архівні знання та невтомну підтримку цієї роботи.

Квітка Созанська та Ірина Волошина презентували підсумки своєї роботи, виконаної за останні шість тижнів, яка включала фактичні презентації розкритих артефактів. Дослідники виявили потерту, але розбірливу концертну програму за 1942 рік з Рівного, з виступу в одному з перших гастролей Україною відновленого ансамблю. Вони також знайшли квиток на потяг із цього туру, а також багато рукописних спогадів про роки війни, які пережили очевидці.

Перші кроки було зроблено, й УКБ передбачає, що для завершення цього проєкту знадобиться три або більше років.

Олег Махлай – художній керівник та диригент УКБ – звернувся до громади, підкресливши важливість Архіву УКБ у визначенні поточної місії ансамблю:

“Ми не можемо просто забути жертовність та самовідданість музикантів, які були до нас, і Капеля прагне шанувати їхню спадщину, зберігаючи їх пам’ять та внесок. Понад 100 років УКБ несе свічку української мови та історії через музику та освіту. Сьогодні наша місія однаково важлива, якщо не навіть важливіша, ніж будь-коли. Наша мета – опиратися на неймовірну спадщину, яку заснували та плекали люди, що йшли цією стежиною перед нами, які співали та грали на славу та красу України та її народу.

Архів УКБ має на меті продемонструвати багату та прекрасну історію нашої організації як віртуально, так і за допомогою мандрівних експозицій. Наш Архів відкритий дослідникам та студентам.

Ми просимо у кожного з вас лише одне: якщо у вас є будь-які матеріали, які було б цікаво додати до нашого історичного архіву, ви можете:

  • Подарувати матеріали безпосередньо УКБ,
  • Позичити їх нам, аби ми могли оцифрувати їх та безпечно повернути Вам.”

Українська капела бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка це столітній тернистий шлях українства, відображений у музиці і пісні.

Архів УКБ буде вдячний за вашу підтримку, фінансову чи матеріальну. Будь ласка, зв’яжіться з нами електронною поштою на адресу: archivist@bandura.org для додаткової інформації.

Щоб переглянути презентацію “UBC Archive Meet & Greet”, натисніть на посилання: https://www.facebook.com/UAAMDetroit/videos/444727816483321/

www.Bandura.org

Ольга Руда

Articles