2 марафони за 14 днів. 84 тисячі метрів на протезі. Чиказький марафон став п’ятим для ветерана Романа Кашпура
У неділю вранці, 13 жовтня, 50 тисяч осіб зібрались у Гранд-парку Міста Вітрів на 46-му Чиказькому марафоні. Тут були і світові рекордсмени, і професійні бігуни та усі охочі, що зареєструвалися. Цьогоріч у події взяли участь представники усіх штатів та понад 100 країн світу. Їхній шлях, завдовжки у 26.2 милі (42.164 км), проходив через 29 районів Чикаго. За перебігом марафону спостерігало близько 1.7 мільйона глядачів.
“Люди з різних країн світу приходять сюди за рекордами, незалежно від того, чи це світовий рекорд, чи просто встановлення особистого досягнення”, – заявила журналістам переможниця Чиказького марафону 2005 року Діна Кастор.
Український захисник Роман Кашпур зайняв місце на старті, щоб ще раз привернути увагу до війни в Україні. У прагненні бігти на протезі Романа підтримала американська благодійна організація з Revived Soldiers Ukraine, яка стала спонсорам для нього, представники діаспорівських організацій, волонтери і чиказькі друзі. Пані Віра Еляшевська з організації Kyiv Committee of Chicago Sister Cities International отримала дозвіл на участь в Марафоні та разом з волонтеркою Revived Soldiers Ukraine Наталією Боївкою зустрічала Романа, супроводжувала та опікувалась ним.
Ось як Роман описував у соціальних мережах свій нелегкий досвід 42-х кілометрового забігу:
“Від Берліна до Чикаго.
Це мій 5 марафон з великої шістки… Лише два тижні тому біг марафон у Берліні, ані м’язи, ані центральна нервова система ще не встигли відновитись. Точніше кажучи, вони взагалі не відновились. Тому щоб уникнути травм, завданням було “просто пробігти”.
Все почалось з того, що ліва, жива ступня, ще перед стартом трішки боліла з зовнішньої сторони, чомусь я думав, що після 5-7 кілометра вона почне боліти сильніше, тому на дистанцію взяв із собою знеболювальне.
Отже, старт. 7:30 ранку.
З пейсмейкером (або людиною, що біжить поряд і супроводжує) Юрієм Бенкевичем домовились, що він буде задавати темп, досить лояльний для мене, враховуючи, що це другий марафон поспіль. Ще напередодні ввечері поставили позначку на всю дистанцію – 5 годин.
Перші 10 кілометрів ми тримали досить швидкий темп, у середньому 5 хвилин 30 секунд на кілометр. Після 12-ти кілометрової позначки почався неминучий, неконтрольований процес – я почав відчувати, як мої мʼязи перестали мене слухатись. Темп при цьому різко впав – усі намагання виправити ситуацію і розігнатись закінчувались провалом.
Тому нам з паном Юрієм залишилось тільки одне: бігти як біжиться, обрати комфортну для тіла швидкість і добігти.
Але до фінішу ще не так близько, а зараз тільки 15-ий кілометр.
Добігаючи до половини дистанції, по-трохи почали підкрадатись болі в куксі. Спочатку я не надавав цьому значення. Здолавши половину дистанції, ми все ще бігли в доброму темпі, не зважаючи на всі труднощі, але так було не довго. Після 25-го кілометра біль почав переходити зі стадії “терпимо” у стадію “починає заважати”. Я випив знеболювальне.
26-28 кілометр – біль набрав нових обертів. Уже достатньо часу минуло, знеболювальне мало б подіяти, але полегшення не було.
До 30-го кілометра кожен наступний крок на протез викликав болі, схожі на удари струмом. Найбільше припадало на всю поверхню кукси в протезі – чим далі біг, тим потужніше цей біль розходився від кукси по всій поверхні стегна і закінчувався аж у тазостегновому відділі.
Я тішив себе думками, що все ж це не той біль, який був, коли на міну наступив, одразу після вибуху і аж до наркозу в шпиталі боліло жорсткіше, а те, що зараз, можна потерпіти…
Між 33-34 кілометром на один з кроків дістався такий розряд струму, що на мить здалось – я перестав відчувати праву ногу, але ні, болить і далі – якщо болить – значить живе! Отже, не все так погано!
Але все ж після такого нервового розряду довелось зупинитись. Якими ж райськими були мої відчуття, коли я на секунду зняв протез! Нерви розслабились, кров зациркулювала по всій куксі, полегшало….
На 34-ому кілометрі розташувалась станція “біо-заморозки” – це спеціальний спрей, після розприскування якого вся поверхня тіла заморожується, це дозволяє трішки притупити біль. Мені обприскали живу ногу, а ампутовану я не наважився охолоджувати з простої причини: там біль не від втоми мʼязів, а від перетискання нервів, тобто біофріз не зарадить!
Біжимо далі. До 40-го кілометра ми ще зупинились двічі, під час кожної зупинки на 10-15 секунд я знімав протез, відновлював кровообіг, і ми рухались далі.
Повільний темп, частіше зняття протезу дало свої плоди: болі стали меншими. Я одягнув назад наколінник, дістав прапор і почав прискорюватись. Тому що весь світ повинен знати: “як би нам не було важко, які б випробування перед нами не стояли – ми все ж переможемо! Якою б вона крутою, високою і складною не була – але ця висота буде наша!”
Після забігу Роман Кашпур подякував усім, хто долучився до втілення його мрії в реальність: керівникові фонду Revived Soldiers Ukraine Ірині Ващук-Дісіпіо, 808 Дністровській окремій бригаді підтримки, наставникам, помічникам і волонтерам, а особливо дружині Юлі та синочкам, які вболівали за татка в Україні.
Ми пишаємось незламністю, силою, волею до перемог і життєстверджуючим позитивом наших мужніх воїнів! Саме такі важливі акції привертають увагу американців до війни в Україні.
Дякуємо Романові і усім бійцям ЗСУ!
