Український герой має коштувати дорого

Якщо ми хочемо більше ніколи не розповідати в новинах про згвалтованих російським окупантом немовлят, треба навчитися пропагувати своїх героїв”, – так висловився днями відомий український журналіст Віталій Гайдукевич. Раніше він багато разів говорив про пропаганду як позитивний і вкрай необхідний для України засіб ствердження себе на свої землі. І, відповідно, дієву зброю в боротьбі з ворогом. Іншого ворога, крім Росії, пан Гайдукевич ніколи не розглядав і не розглядає дотепер.

Сама по собі пропаганда доволі конструктивна й корисна справа. Наприклад, в Україні багато говорять про потребу в пропаганді читання, здорового способу життя, здорового харчування. Тут питань, претензій, звинувачень і заперечень не чути. Той, для кого світогляд формується завдяки книжкам або в ширшому розумінні – культурі, власним позитивним прикладом закликає інших діяти, як він. Спорту й харчування це також стосується.

Але  варто заговорити про не менш, а навіть більш світоглядне – національну ідентичність, і згадати пропаганду саме в такому контексті, відразу чуються протести. Пропаганда відразу розглядається як практика тоталітарних, найперше нацистської та радянської систем. А її згубність ілюструється на прикладі кіно, телебачення, літератури й музики Російської Федерації.

Відповідь на подібні закиди Віталій Гайдукевич теж має: “Скрізь, де герої захищають свій дім від зла – грамотна пропаганда правильних смислів. Голлівуд – це фабрика просування смислів. І це правильно”. Від себе додам: не лише Голівуд і не лише США продукують правильні смисли. Про Голівуд згадано як про головного їх експортера, популяризатора, і так – пропагандиста, агітатора.

Оскароності стрічки Стівена Спілберга “Список Шиндлера” та Врятувати рядового Раяна” стоять поруч із коміксами про Капітана Америку, Бетмена й Людину-Павука. Просто це пропаганда правильних смислів для різних аудиторій. Але так само масова культура працює в країнах Європи, й не слід забувати також про інші культури, країни й континенти.

Своїх героїв давно продукує індійський Болівуд. Чиє активне життя припало на підрадянську добу, той не дасть збрехати: індійські фільми були мегапопулярними в українських містах, містечках, сільських клубах. Японського кіно до нас і досі доходить небагато, проте японські героїчні історії в той чи інший спосіб звертаються до самурайських традицій. А історія кіно Балкан в середині ХХ століття сформувала окремий пласт – стрічки про партизанів.

Все це згадане й незгадане працювало й працює на твердження ідентичності. Зрозуміти, хто ти є, хто твій ворог і які цінності ти відстоюєш дуже важливо для позитивного розвитку всіх державних інституцій та сфер. Від політики й економіки до освіти й науки.

Стосунки Росії та України – це одна велика війна, яка триває не від 2014-того чи 1917-того, а загалом від часів, коли тоді ще Московія в односторонньому порядку порушила військову угоду, підписану з українською козацькою державною в Переяславі 1654 року. Точніше, перекрутила договір на свій копил, назвавши його політичним. Згідно якого Україні добровільно визнавала протекторат Московії й подальшу повзучу окупацію.

До Північної війни, яку вели цар Петро і шведський король Карл ХІІ, українці надавали Росії військову підтримку. Та спроба гетьмана Івана Мазепи перейти на бік Швеції, тим самим – знайти союзника в Північній Європі й вивернутися з російських лещат, зазнала поразки. Яка, своєю чергою, дала Росії підстави для першого агресивного збройного вторгнення на територію козацької держави й зруйнувати її столицю Батурин. Знищивши разом із містом усіх його жителів, включно з немовлятами.

За триста з гаком років для України не помінявся ані агресор, ані його методи ведення війни. Проте важливіше розуміти інше: українці відтоді й на три сотні років отримали в особі гетьмана Мазепи не свого національного героя, а свого чи не головного зрадника. Про що, зокрема, не забув згадати російський національний поет Олександр Пушкін у поемі “Полтава”. Ось зразок негативної для України пропаганди, якій донедавна українці не мали змоги нічого протиставити.

Передусім йдеться про фінансову змогу. Знову процитую Віталія Гайдукевича: “Захист і просування своїх смислів, це суть сучасних воєн – вони не за територію, вони за усвідомлення і трактовку реальності. Це коштує грошей”. Правило зрозуміли як ті, хто створює позитивні зразки пропаганди цінностей, так і ті, хто маніпулює й підміняє поняття. Приклад – нацистська Німеччина й Радянський Союз. Путінська Росія так само не шкодує грошей на відбілювання злочинів СРСР та героїзацію власних злочинів шляхом створення тих-таки фільмів і серіалів. Україна не мала чим відповісти, споживала російську пропаганду, тому стала вразливою для агресора.

На щастя, подібне споживали не всі українці. Це для них від початку відродження українського кіно, яке сталося 2015 року і яке поставила на паузу гаряча фаза війни, було створено загалом 42 художніх та десятки документальних стрічок. Де на перший план виходили українські герої, носії правильних смислів та ідентичності.

Відразу згадуються «Кіборги» Ахтема Сейтаблаєва – розповідь про правдивих звитяжців, котрі сьогодні повернулися в стрій і боронять Україну. Можна згадати інші стрічки, додати сюди книжки відповідного змісту. Але важливі не фільмографія та бібліографія.

Важливе усвідомлення: економити на пропаганді самих себе й своїх героїв – все одно, що економити на армії. Бо український герой не може, не має права бути дешевим. Він повинен коштувати дорого – в усіх своїх проявах.