Український фестиваль в Монреалі розриває шаблони

Тривалий час маючи дотичність до життя української громади в діаспорах (не лише канадській) я звикла до певного стилю, формату культурних масових заходів. Вживаю слово “масових” для окреслення особливого типу дійства, яке приваблює значну за кількістю аудиторію, на противагу до альтернативних івентів, наприклад, виключно молодіжних, або ж вузькоспеціалізованих, як от, рок-вечірки.

Згадані масові заходи у діаспорі мають ряд прихильників і мають свої позитиви, заперечувати які було б немудро. Насамперед вони забезпечують тяглість, дають відчуття причетності до спільноти, і для багатьох українців це є рідкісною нагодою  відчути себе серед своїх, сотні людей долають величезні відстані лише для того, щоб потрапити на українське свято. До того ж, такі заходи формують зв’язок між ґенераціями.

Щоправда, з оцим останнім не все так просто. Йдеться про те, що молоді покоління діаспори дуже часто вже потребують іншого, нового наповнення. І якщо вони не мають змоги його творити, спостерігати, виховувати вже своїх дітей в ньому, то відходять від громади, шукаючи того сучасного, важливого для себе контенту деінде. Вони прагнуть (пере)осмислювати традицію предків у свій спосіб. І мають на це право!

Цього року мені випало щастя відвідати діаспорний фест, який до певної міри змінив моє уявлення про українські заходи і вселив надію на те, що різні покоління наших еміґрантів таки можуть взаємодіяти, роблячи продукт сучасний, багатоплановий, цікавий не лише для таких несхожих смаками ґенерацій українців, а й, що не менш важливо, для представників інших національностей. Мова йде про Український Фестиваль в Монреалі, який у вересні відсвяткував своє 19-ти річчя.

Можливо, це особлива магія самого Монреалю, який зазнав слави міста високої культури та творчої свободи, можливо, настрій його мешканців – вільнодумних, веселих і безмежно креативних, що відчувається ледь не з перших кроків.

УкрФест у Монреалі почався з вечірки, і вже сама ця обставина робить його крутим. Якщо ж серйозно, із першого фестивального вечора різноманітність наповнення мене вразила. Моя особлива любов – дівоче тріо “Росса”, якому вдалося ненажарт запалити аудиторію, а також, рок-фолькдует FМ. Кумедно було підслухати, як позаду мене старші пані обговорювали стиль цього гурту, а молодий хлопець намагався їм пояснити, про що взагалі мова. Єднання поколінь в дії, не інакше!

Свідченням успіху фестивалю є те, що організаторам довелося розширити його площу, аби могли комфортно забавлятися усі охочі, яких цьогоріч було близько  25 тисяч, збільшити розміри сцени для зручності колективів, серед яких, до речі, і рок-гурт “Босоніж” (а цим хлопцям потрібно достатньо простору, щоб вмістити увесь драйв, яким вони ділилися з глядачами), крім того, колосальна кількість виставкових та комерційних наметів, яких цього року було найбільше – 60, і звичайно, спеціально зварене для фестивалю, запашне українське пиво “Воля”. Ех, як же приємно і гордо було спостерігати українське пиво, оформлене у червоно-чорній кольоровій гамі, у руках представників найрізноманітніших національностей та етнічних груп. Та “Воля” і смакувала дійсно добре!

А ще окрасою вечора став модний показ сучасних українських брендів (мені особливо заімпонувало прагнення організаторів презентувати для української монреальської громади щоразу нові імена – відомих дизайнерів чи то цілковитих новачків, проте, аж ніяк не менш талановитих), музичне оформлення для якого було підібрано настільки влучно, що змусило мене прибігти з іншого кінця фестивальної площі, щоб подивитися, що ж це таке.

Зробила для себе відкриття, що такі вкрай традиційні пункти програми як, скажімо, виступ хорів, основною цільовою аудиторією яких є старше покоління, можуть нести свій естетичний меседж і для молоді. Їм на зміну виходили виконавці цілком іншого стилю і ця черговість забезпечила важливий ефект різнобічності, дала відчуття, що беруться до уваги усі смаки, вподобання. Йдеться про монреальський хор “Відлуння”, який своїм виконанням надав особливо шляхетного звучання вже звичним хоровим творам. Або ж інша незмінна складова програм усіх українських заходів – історичний намет, який став улюбленим місцем на території фестивалю саме завдяки нешаблонному, фаховому оформленню експозиції та подачі історії України в спосіб ненав’язливий, а доступний і чіткий: навіть найстрашніші віхи нашого минулого показано без надмірного пафосу, але з гідністю. Що вже казати про український театр “Стожари” з Монреалю з його репертуаром, який шляхом режисерської та акторської майстерності розповідає небанальні, смішні чи трагічні історії, різкі, актуальні, здатні зачепити за живе, спонукають думати. Цей театр та його колектив направду заслуговують окремої розповіді.

Під час завершального концерту фестивалю, під пісню “Надія є” у виконанні канадського складу знаного гурту “Mad Heads”, я запитала президента фестивалю пана Грицька Бедика, у чому таємниця успішності. Задоволено спостерігаючи за юрбою довкола сцени, яка радісно підспівувала і підскакувала, помахуючи синьо-жовтими прапорами, він відповів: ”Таємниця в об’єднанні: для усіх є місце, треба тільки показати, що ти відкритий для цього”. І справді, виявляється, різноманітне можна поєднувати, а несхожості гуртувати, головне – правильно вибрати мету. А що може бути більш всеохопною метою для українців, ніж крута забава тривалістю у два дні, впродовж яких всяк знайде для себе щось цікаве, цінне, співзвучне.

Кожен івент, який мені випадає відвідати, має свою особливу мить, яка для мене передає атмосферу усього заходу.  Цього разу це була пара – він і вона, українські військові, запрошені у складі делегації на Фестиваль, одягнені в однострої української армії, які, обійнявшись, танцювали під повільну пісню. Над ними – купа синьо-жовтих прапорів, один з яких тримає темношкірий чоловік у вишиванці, його двоє маленьких доньок у вінках бігають поряд, а довкола – море людей, яким весело, яким комфортно. Один з тих моментів, коли хочеться сказати: “Зупинись мить!”. Дякую усім причетним за це відчуття.

Наступного року ювілейний – 20-тий Фестиваль і уява вимальовує, чим цікавим організатори потішать цього разу. Тож, до зустрічі в Монреалі.

 

Articles