Український фронт на Каннському кінофестивалі

17 травня у французьких Каннах стартував 75-тий, ювілейний кінофестиваль. Це один із найбільш впливових – поруч із Венеційським та Берлінським – кіномайданчиків у Європі. Своєю чергою Україна є батьківщиною кіно, яке зародилося на території Східної Європи, хай ці терени на той час і були під контролем російської імперії, пізніше – радянського союзу. Йдеться про кінофабрики в Катеринославі та Одесі, які зродилися пізніше, ніж у Франції та Індії, водночас із Голівудом, але раніше, ніж у Петербурзі й Москві. Тож амбіції незалежної України гідно представлятися в Каннах зрозумілі й виправдані.

Саме про гідність йшлося, щойно українським кіномитцям стало відомо про представлення в програмі цьогорічних Канн російських стрічок. Мова про “Дружину Чайковського” Кирила Серебрєникова та “Природну історію руйнування” Сергія Лозниці. Крім того, українці вважали неприйнятним той факт, що фестиваль відкривала стрічка Мішеля Хазанавічуса, “чорна” комедія” під назвою “Z”. Відомо, що саме цей символ використовує російська агресивна пропаганда. Латинська літера стала символом окупаційної армії, під яким загарбники грабують, гвалтують, убивають українців на їхній землі.

Російські фільми залишили у програмі попри заклики України бойкотувати російське. Голова Держкіно України Марина Кудерчук ще 17 квітня, за місяць до фестивального старту, звернулася до очільника Каннського фестивалю П’єра Лескюра. Зокрема, пані Кудерчук зауважила: “Російське кіно лишається в програмі у той самий час, коли українські режисери та інші кінематографісти змушені або воювати проти російського нападу, або ховатися в бомбосховищах, або здійснювати волонтерську допомогу у тилу. Наші режисери, звісно, теж обрали би можливість знімати кіно як Серебрєнников, але Росія позбавила їх такої розкоші”. І нагадала: “Зараз, під час активних бойових дій на нашій території, одночасне представлення країни-агресора та України на одному майданчику є неприпустимим та призведе до зміщення фокусу з жахіть війни та боротьби українців за свою ідентичність на привернення уваги до російської пропаганди щодо примирення через культуру”.

У відповідь від пана Лескюра прозвучало, що російський режисер Серебрєнников критично налаштований до російської агресії в Україні та до російського режиму загалом. Тому його розглядають, як жертву режиму. А отже, показом його фільму хочуть підтримати опозиціонера. Такі аргументи українська сторона не прийняла – і 6 травня позицію  Держкіно підтримали в МЗС України. Суперечка, а по суті – боротьба за незалежний від Росії європейський культурний простір  тривала.

Альтернативою було демонстративне грюкання фестивальними дверима. Мовляв, там ще пускають Росію, ноги української не буде. Тому вибирайте самі. Прецедент уже був. Один із найвідоміших українських письменників Сергій Жадан відмовився від участі в міжнародному літературному фестивалі у норвезькому Ліллєгаммері. Пояснив свою позицію так: “Мене поставили в програму, не дочекавшись згоди. Потім вивчаю програму – і бачу там купу російських авторів! Сказав організаторам, що про них думаю, і відмовився”. Від початку гарячої фази війни пан Жадан був і залишається дотепер у Харкові, який два місяці руйнували російські бомби й ракети. Він активно включився у волонтерську діяльність, тому часто приймає у місті західних журналістів. Це дозволило пояснити відмову: “Іноземні журналісти приїжджають до Харкова, бачать знищені росіянами будинки, і все одно запитують: а може, ви з Росією таки помиритесь? Може, не все так погано?

З Каннським кінофестивалем усе значно складніше. Бо Україну репрезентує не один гість, а велика команда, ще й підтримана на державному рівні. Тому відмовлятися не випадало, але й до компромісів українці не готові. Тим більше, що певні перемоги в боротьбі є. Мішель Хазанавічус змінив обурливу назву стрічки-відкриття з “Z” на “Ріж!” (“Coupez!”) та на знак підтримки України перейменував її в усіх фестивальних матеріалах.

Також для конкурсної програми Канн відібрано повнометражний фільм українського режисера Максима Наконечного “Бачення метелика”. Також покажуть стрічку Дмитра Сухолиткого-Собчука “Памфір”, представлять добірку українських фільмів, котрі зараз на етапі перерваного війною виробництва,  і від 19 травня працюватиме окремий український павільйон. Серед них – робота письменниці й режисерки Ірина Цілик “Камінь. Ножиці. Граната”. А сама пані Цілик стала першою в історії фестивалю українкою в журі “Золоте око”, яке оцінює документальне кіно.

Під час церемонії відкриття до гостей та учасників кінофестивалю звернувся президент України Володимир Зеленський. Це так само чи не перше публічне звернення голови іншої, воюючої держави на майданчику Канн за весь час його існування. Тож попри присутність окремих росіян на фестивальному просторі українське представництво значно помітніше та в рази активніше й потужніше. Отже, на культурному фронті треба відзначити чергову маленьку перемогу.

Андрій Кокотюха