У Вінніпезі вшанували жертв Голодомору

“Ні труни, ні хрестів і ні тризни!

Прямо в яму, на віки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів”

А. Листопад

Голод… Це страшне слово повертає нас у далекі 1932-1933 роки. Чи була тоді весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї. Ніхто цього не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше…

“Моя мати подрібнювала сушені кукурудзяні качани й лушпиння, а тоді використовувала їх для приготування супового бульйону для своїх дітей, аби врятувати їх від голодної смерті. І хоча це було все, що ми мали, мати наказала мені віднести трохи бульйону нашим сусідам. Натомість, я знайшла жінку і двох її маленьких синів, померлих від голоду. Подібних речей не повинен бачити ніхто, особливо шестирічна дівчинка…”  – із болем у серці згадує пані Люба Семенюк, одна з трьох літніх жінок, які свого часу пережили жахи Голодомору й прибули 21 листопада до Законодавчої будівлі канадської провінції Манітоба аби вкотре вшанувати пам’ять жертв штучного голоду в Україні.

Нечуваний злочин в історії людства коштував  нашій нації мільйонів невинних людських життів, в тому числі й материнських та дитячих.

Тоді настали страшні часи. Пішов голод Україною. Смерть косила людей. Помирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто на полях, на шляхах, у холодних хатах і на лавах померзлих вокзалів, поодинці й сім’ями, вимирали роди і села. Україна перетворилася на землю вдів і вдівців, сиріт і безпритульних, бездомних старців. Голод вигнав багатьох українців із рідних домівок, з прадідівської землі шукати хліба на чужині. “Правда пішла у світ. Хлібороби вижили й сміливо ділилися своїми історіями на всіх континентах, аби ця чорна глава української історії ніколи не повторилася, – зазначила, звертаючись до присутніх Міністр спорту, культури та спадщини Манітоби Кеті Кокс. – Сьогодні ми, як ніколи, повинні розповідати про Голодомор нашим дітям та онукам. Тож для мене було великою честю запросити для участі в сьогоднішньому заході учнів 5-6 класів школи Р. Ф. Моррісона, які навчаються за англо-українською двомовною програмою і під керуванням викладача Ганни Бриль-Клименко. Вони підготували для нас особливе театралізоване дійство на тему Голодомору”.

Так, правда про ті страшні роки передається з покоління до покоління й шириться світом. Бо на десятиліття можна засекретити архіви. Можна прикопати в глибинах викривальні документи. Можна стерти сліди злочинів. Можна раз, вдруге, втретє переписувати історію. Але з пам’яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – що б там не було. “Народна пам’ять – найдостовірніше історичне джерело, – вкотре зазначила Кеті Кокс, – відтак пропоную запалити свічку пам’яті на честь усіх загиблих в Україні протягом тих страшних років та вшанувати жертв Голодомору хвилиною мовчання…”

Але скільки ж українців тоді загинуло? Науковці ще й досі збирають дані щодо людських втрат, хоч точна кількість, напевно, ніколи не буле визначена. Згідно з деякими джерелами, у пікові місяці Голодомору щохвилини в Україні помирали 24 людини, щогодини – 1440, щодоби – 34560. Майже одну третину загиблих становили діти. Злочинна влада зробила все можливе, аби знищити українське село – основу нації. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. Був злочин, який не маємо права забути.

“Я безмежно вдячна усім, хто долучився до організації цього заходу, – зазначила пані міністр, – І особливу подяку хочу оголосити сьогодні очільнику Провінційної Ради Манітоби Конгресу українців Канади пані Джоан Левандовскі. Завдяки вашій допомозі та зусиллям проведення цього заходу стало можливим. Низький уклін за все, що ви робите для нашої спільноти! Дякуючи таким людям, як ви, члени парламенту сьогодні мають можливість милуватися жовто-блакитним прапором України, що майорить на щоглі в Меморіальному парку перед нашою будівлею. Крім того, в якості особливого відзначення чергової річниці трагічних подій в Україні 1932-1933 років, дбайливі члени української громади Манітоби люб’язно надали кожному працюючому у цього будинку стебла пшениці, перев’язані чорною стрічкою, які стали символом Голодомору”.

Ми – єдині спадкоємці всього, що було. Тому гідне вшанування пам’яті великомучеників тяжкої української історії є нашим святим обов’язком. Вічна пам’ять батькам та матерям, братам і сестрам, дідусям і бабусям, усім, хто безвинно став жертвою нелюдського злочину і про кого й досі нагадують колоски, перев’язані чорною стрічкою…

Articles