У мене було ідеальне нещасливе життя

У мене було ідеальне нещасливе життя

Ми живемо в маленькому будинку. У цьому маленькому будинку вмістились четверо дітей, дві собаки, два кота, птаха та ще кілька тварин в “контактному зоопарку”, який наша старша донька називає “своєю підвальною спальнею”.

Підлоги в домі нахилені і скрипучі, а на кухні немає більшої половини плитки. Навесні часто затоплює підвал, а взимку в спальнях на верхньому поверсі при диханні можна побачити пар, тому що з тієї чи іншої причини наша стара піч не обігріває будинок. У кожній кімнаті є неробочі прилади та старі меблі.

Я люблю цей крихітний будинок. Скрипуча підлога і тріщини в штукатурці – ніби поезія для моєї душі, тому що це мій дім.

Мені без різниці, що сусідські будинки значно більші і набагато привабливіші. Я не заздрю автомобілям у їхніх гаражах і не помічаю, що кожен рік вони їдуть в дорогі відпустки. Я не порівнюю наше життя з їхнім.

Я не зацікавлена в підтримуванні стосунків з Джонсами. І в мене є для цього дуже хороша причина.

Знаєте, багато, багато років тому в мене було тільки двоє дітей, і я була одружена на іншому чоловікові. Чоловікові, який піклувався більше про матеріальні блага та миттєві задоволення, ніж про сім’ю. І у нас був великий будинок. Великий, новозбудований будинок з неймовірним видом на озеро. Великий новий будинок, гарні автомобілі та човен. У нас був маленький син і маленька дочка. Люди казали, що ми «сім’я на мільйон доларів».

Насправді ми були Джонсами. Ми були тою ідеальною картинкою, до якої пране кожна людина.

Але за порогом вхідних дверей цього будинку розгорталася інша історія. Це було життя, сповнене алкоголізму, наркоманії, невірності та насильства. Життя, наповнене марнотратством людини, яка ніколи не зможе насититись, в якому з’явилась безнадійність і відчай. В нас були двоє дітей, які ніколи не бачили свого батька, а якщо й бачили, то тільки тоді, коли він кричав на їх матір або лягав спати.

Тоді я часто відчувала, що живу в зворотному сніжному шарі. Світ поза нашим домом був веселим і щасливим. Всередині я відчайдушно намагалась переконати себе в тому, що все гаразд, але незалежно від того, що я робила, нічого не змінювалось. Ззовні ми заздрили сусідам і друзям. Всередині вирував кошмар, який руйнував мене і моїх дітей.

Мені пощастило піти. За підтримки родини та друзів, які бачили те, що відбувалося насправді, я змогла розпочати нове життя з дітьми. І тоді я познайомилася з моїм чоловіком, який любив цих дітей як своїх, і в нас з’явились ще двоє. Тоді ми купили цей крихітний будиночок.

Цей крихітний будиночок, з його тріщинами та скрипами, і старими речами дорогий для мене. Цей крихітний будиночок, наповнений любов’ю, повагою і купою сміху. Цей крихітний будиночок, де кожен відчуває себе в безпеці. Цей крихітний будинок, де, навіть якщо у верхніх спальнях холодно, в наших серцях повно тепла. Цей крихітний будинок, в якому двоє наших старших дітей ніколи не відчувають, що вони втрачають шанс жити у великих, привабливих будинках, тому що знають, що насправді важливо у житті. Цей крихітний будинок, в якому ці двоє дітей кричать про любов і просять, щоб ми ніколи не переїжджали. І ми не переїдемо.

Ми не Джонси. І ми не прагнемо ними бути. Я з власного досвіду знаю, що за вхідними дверима в житті інших людей може відбуватись будь-що.

Люби своє життя. Не турбуйся про те, що мають інші люди, або про те, що суспільство радить тобі купити чи бажати. Якщо ваш будинок наповнений любов’ю, повагою і теплом, що походить від турботи близьких, то ви вже багаті.

І не хвилюйтеся про Джонсів. Вони хотіли б з радістю обміняти свій шестикімнатний будинок на це щастя.

Джесіка Ризинські