На Майдан я вперше приїхав на третій день після розгону студентів. Тоді тут все було в такому хаотичному стані… Ще не було справжньої самоорганізації, але люди вже почали між собою гуртуватись: будували невеличкі намети для спання і щоб погрітися. З нашого Косівського району можна було на пальцях однієї руки порахувати знайомі обличчя. Але мені дзвонили, запитували, що тут робиться у Києві і масово почали приїжджати, щоб захистити наш український вибір.
– Пане Олеже, ваша сотня називається “Гуцульською”?
– Так, більшість сотень мали назви: “Львівська брама”, “Висота”, “Ведмеді”… Я довго не думав, коли мене Парубій спитав як буде називатися наша сотня. Звичайно, – “Гуцульська”, тому що тут і Косівщина, і Снятинщина, і частково Верховинський район були представлені. Схиляю голову перед цими хлопцями і радий, тому що ніхто з них не зірвався і всі до кінця трималися.
– Ви постійно були на Майдані чи все-таки виїжджали додому?
– Як сотнику залишати свою справу? Я був тут майже безвилазно. Тільки після Нового року на кілька днів поїхав додому і ще 16, 17 та 18 лютого. Але почались лютневі події і я повернувся до Києва. Я вже казав, що був сотником. Але спочатку був координатором Косівського району на Майдані. Так постановили люди з нашого району, які від початку там збиралися. Моїм завданням було координувати в Києві наших людей, допомагати з поселенням, харчуванням, зорієнтуватися тим, хто вперше прибув на Майдан, бо людей все більшало. Тоді вже приїхало за сто чоловік, потім ще більше. Доводилося з “КиївЕкспоПлазою”, Жовтневим палацом домовлятися, а також з організаторами в Будинку профспілок про їхнє поселення. Люди хотіли щось робити, бути корисними. Одні записувались волонтерами, інші виявляли бажання долучитися до охорони об’єктів – це була найвідповідальніша справа. В той період ми охороняли підходи до барикад. Так починалася наша самоорганізація. Тоді я домовився з колишніми “афганцями” – наші побудували перший намет з їхньою допомогою. Придбали на початку один, а потім збудували невеличке наметове містечко. Люди постійно тут жили, несли службу у 8-й Сотні. Ми були: 8-а Сотня, 3-й батальйон, 1-й взвод. Були конкретні об’єкти, які наші люди цілодобово охороняли.
– Як виникла ідея створення вашої сотні? І коли ви зреалізували її?
– Першим, хто озвучив цю ідею, був Микола Григорович Квас, він був колись заступником голови Косівської адміністрації. Люди вже були до того готові. Я дав усім час, щоб протягом доби визначились у цьому питанні. І всі люди сказали, що вони бажають бути окремою сотнею. Я звернувся до Андрія Парубія, він також був не проти. Хоча тоді дуже прискіпливо ставилися до створення сотні. Кожна з них перевірялася, мала випробувальний термін, пізніше визначали сотника. Така була процедура. Ми пройшли цей процес дуже злагоджено і стали по черговості 32-ю Сотнею. Нашим завданням була охорона окремих об’єктів та периметру Майдану. Так було до початку тих подій на Грушевського. А під час самих дій на Грушевського наші хлопці разом з “афганцями” теж мали свій периметр, ще робили там “зелені коридори” для медиків. Це були перші барикади вже на передовій, які ми захищали, звідти ж виводили поранених.
– То ви не тільки безпосередньо на Майдані були задіяні в охороні?
– Пізніше, вже після подій на Грушевського, коли розширили територію свободи, ми взяли під свою відповідальність пости на Трьохсвятительській. Це декілька барикад. На одній такій барикаді нашим завданням було регулювання, пропуск машин. Це була цілодобова варта. Звичайно, чергували також навколо наметів, також цілодобово. Кожен мав свою функцію, починаючи від роботи на кухні або завскладом, і закінчуючи справжніми військовими діями. Також всі ми ходили на тренування, проходили фізичну підготовку.
– А які це тренування були?
– Це була загальна фізична та морально-вольова підготовка, рукопашний бій, вміння володіти предметами для самозахисту.
– Ви були сотником, тож вам, напевно, доводилося спілкуватися з керівними службами Майдану? Як відбувалася координація дій на Майдані?
– Я приходив на загальні збори сотників і організаторів, брав участь у розробці рішень по стратегії дій Майдану. І тоді Парубій призначив мене одним із комендантів по аналітичній частині. Так я, крім сотника, став ще комендантом, який очолює аналітику для прийняття внутрішніх рішень та дій Майдану, спрямованих назовні. Також це стосувалося воєнних дій, коли вже до цього дійшло. Це виглядало так, що стратегічні плани конкретних подій спочатку розроблялися, потім пропонувалися на розгляд комендантам та сотникам. На одній з таких нарад народилася ідея будувати барикади зі снігу та льоду. Не про всі моменти я можу розповідати. Ми ж мали свою розвідку, своїх людей, які надавали нам інформаційні зведення: що відбулося за ніч, яка ситуація поза межами Майдану, де на той час були “тітушки”, військові, “Беркут”, як вони переміщувалися, яким чином сюди доїжджали, яка їхня кількість. Щоразу при небезпеці штурму розроблялися конкретні плани дій. Кожен вечір на нараді з усіх питань приймалися відповідні рішення. Це було важливо для перемоги. Але, звичайно, ми б не перемогли, якби не той колосальний здвиг народу на Майдані.
– А коли були протистояння?
– Наша сотня в усіх протистояннях брала участь. Вперше – у грудні, наш підрозділ вже був у 8-й Сотні, коли “Беркут” хотів захопити Будинок профспілок. Зараз вже змішуються і дні, і місяці. Це було вночі. Тоді ми були в кільці, нас намагались ізолювати. Було повне оточення Майдану. Не пропускали машини з дровами, водою, провізією. Десь тиждень так тривало. Після того, вночі з 10 на 11 грудня, їм дали команду взяти Будинок Профспілок. Вибрали, як завжди, ніч для своїх чорних операцій, саме тоді, коли найменше було людей. І почали штурмувати. Я був дуже здивований, як тоді всі швидко організувалися. Це було позаду сцени, коли нас в кільце взяв “Беркут”, оточив скрізь по периметру. Всі розуміли, що якщо вони нас візьмуть – зроблять з нами все, що завгодно. Але приблизно дві або дві з половиною тисячі людей, а беркутівців озброєних було не менше, почали протистояти. Вони витісняли, били палицями, провокували. Ми трималися. Звичайно, багато було поламаних кісток у людей. Надавалася швидка медична допомога. Тоді вже була дуже жорстка організація людей. Всі виконували чітко команди, бо розуміли, що без нашої взаємодії вони нас просто задавлять. І ми вистояли в такому фізичному протистоянні кілька годин. А тоді в дзвони почали бити, закликаючи на допомогу, і Київ почав вставати. Вони відступили, вони нас не взяли: ні Будинок Профспілок, ні людей. Хоча серед наших багато було травмованих.
– А чи було у вас якесь бойове оснащення?
– Тільки палиці та щити. Ще не було навіть алюмінієвих щитів, не було залізних “самопальних” щитів, тільки дерев’яні або фанерні, та й тих було мало. Ще каски будівельні були.
Потім я постарався забезпечити наших людей хоча б елементарним захистом. То вже пізніше до цієї справи долучилися деякі підприємці. Люди передавали гроші своїм знайомим, щоб купити бронежилети й різний захист. Ці засоби багатьом врятували життя. Відверто кажучи, я бронежилет практично не носив. Навіть 19-20 лютого.
– Можна припустити, що відповідні структури знали про людей на Майдані, які мали певну відповідальність. Напевно, вони за сотниками встановлювали якийсь нагляд. Чи ви це відчували?
– Потім вже наша служба безпеки з’ясувала, що є бази даних у силових структур, де зібрано персональні дані про всіх сотників. Навіть наші психологічні портрети. То ми більше про себе могли дізнатися, коли до тих даних дісталися. Нас, сотників, і тих, хто був у комендатурі Майдану, не дуже багато було, тому всі були відомі. За нами влаштовували полювання. Одного разу мене переслідувала машина. Це було на околицях Києва… Дівчата допомогли нам вибратись. А другий раз – це коли я повертався з дому рейсовим автобусом. Нам повідомили, що в салоні є “шістка”, інакше не скажеш. І мене попросили зійти з рейсу. З нами в автобусі ще їхали наші бійці – Любомир Фокшей і майданівець Андрій. Неподалік Житомира ми зійшли, нас зустріли довірені люди. І ми лісами просто звідти тікали. Таке було теж.
– Розкажіть про вашу сотню в січневому протистоянні на Грушевського.
– Наша сотня спільно з воїнами-“афганцями” створювала коридори між ультрасами і людьми, які були в другому-третьому ешелонах. Коли у них стріляли, ми допомагали медикам їх звідти евакуйовувати до польових шпиталів. А деякі брали участь безпосередньо в обороні. Особисто я, коли не мав координувати або допомагати з пораненими, теж брався за каміння, ще й таким чином захищав нашу свободу й нашу територію.
Не можу сказати, що я ніколи не сумнівався в тому, що робив тоді. Але, слава Богу, що ніхто з нас не був важко травмований. Важко поранені у нас, на жаль, все ж були, але пізніше, під час подій 18-20 лютого. В той час була найбільша кількість жертв. Одного з наших було травмовано дуже серйозно: розбита практично черепна коробка, кістки обличчя. Він пролежав у комі три тижні, не приходячи до тями. Йому в комі робили операцію, відновлювали ціле обличчя, робили пластичні операції. Ми згуртувалися, щоб допомогти цій людині. Спільними силами збирали кошти на лікування знайомі та друзі, які мають певне матеріальне становище. І мені особисто, і моїй сотні ще від початку подій тут, у Києві, ці доброчинці теж допомагали. Цих людей було небагато, але разом вони робили дуже велику справу.
– Чи всі люди у вашій сотні були з Косівського району?
– Ні. Основна частина завжди була з Косівського району, але є ще в нас хлопець з Городоцького району Львівської області – він-у нас був біля кочегарки. Один чоловік – із-Тернопільщини. Долучалися кияни в певний момент. Але кістяк сотні – це-люди з Косівщини. Майже з кожного села міг бути один, а могли бути й троє-четверо людей. Але найбільш загартовані, національно свідомі й патріотичні учасники Революції Гідності були з сіл Березове та Березівського куща Косівщини.
Більше про події Євромайдану можна прочитати у книзі “Майдан. Свідчення. Київ, 2013-2014 роки”. Ця книга – добірка свідчень про події Революції Гідності в Україні (листопад 2013-лютий 2014 років). У ній зібрано та публікуються розповіді оборонців, медиків, священиків, митців – людей різного віку та фаху, мешканців практично всіх регіонів країни. Вони були учасниками й свідками Майдану – етапу “народження нової нації”. Майдан, поза сумнівом, стане одним із важливих символів української новітньої історії.
____________________________________________________
Олег Соломченко,
33 роки, приїхав на Майдан з карпатського містечка Косів Івано-Франківської області і став сотником “Гуцульської сотні”
Уривок з книги “Майдан. Київ. Свідчення. 2013-2014 рр”
