Фільми, які змушують нас плакати

Я сиділа у невеликому залі, дивилася документальний фільм і з усіх сил намагалась стримати сльози.

Це був показ фільму “Трохи нижче неба” режисера, письменника і волонтера Руслана Горового, що вийшов у світ на початку 2021 року. Про українських воїнів, які билися і вмирали за Донецький аеропорт. Прем’єра стрічки відбулася 19 жовтня в Українському Національному Музеї Чикаго.

 

Продюсером та автором фільму є доброволець і військовий журналіст Михайло Ухман, який разом зі своїм бойовим побратимом Сергієм Коновалом понад рік їздив Україною й записував інтерв’ю з тими, хто боровся проти російських окупантів.

Я намагалась триматись й не заплакати, слухаючи про останні хвилини Героїв, але найбільше мене вибили із сідла спогади матерів. Про останні дзвінки і останні слова – “У нас все добре”. І про те, як сепаратисти їх травили газом. І вимагали вже за мертвих гроші у родин. І про 30-градусні морози.

Я соромлюсь плакати на людях. І не тому, що турбуюся про свій запухлий ніс чи червоні очі. Просто вважаю, що наші сльози і наша печаль – це щось інтимне і приватне, як обійми чи поцілунки. Але є щось сильніше від тебе, як от життя чи смерть Героїв. Чи коли вбивають цілу націю – зі старими, малими, й ненародженими. А сильні чоловіки чи жінки згасають від безсилля врятувати родину….

Часом навмисне переглядаю ці фільми, які дають мені можливість виплакатись. Знаю, що серце розриватиметься від жалю  і відчаю. І стогнатиме душа. І буде боляче майже на фізичному рівні. Однак, час від часу занурююсь з головою у страшні картини нашої історії, переглядаючи стрічки про Голодомор 1932-33 років – “Гіркі жнива” чи “Ціна правди” (Гарет Джонс), або документалістику про ті жахливі часи.

Щоб ніколи не забути! Як вбивали цілий народ. НАЦІЮ.

До 50-ї річниці Голодомору в 1982 році у Торонто створили Український комітет дослідження голоду, який почав збирати матеріали, завірені свідчення людей, що пережили ті жахливі часи. А також свідчення науковців-істориків, кореспондентів та дипломатів, які у тих роках перебували у Москві й мали можливість поїхати в Україну, де вони на власні очі бачили це масове неймовірне народовбиство. Іроїда Винницька, яка стояла біля витоків створення цього центру, згадувала, що при ньому було створено громадський комітет, у складі якого були інженери, лікарі, представники інших професій − на початку майже не було істориків – і вони поставили собі за мету зібрати та проаналізувати документи про Голодомор, які зберігались в архівах Англії, Америки, Італії і Німеччини. Було знайдено багато цінних документів, головним чином у британських і німецьких архівах. Тоді ж виникла думка – зібрані матеріали опублікувати, щоб вони стали доступні широкій громадськості.

Згодом з’явилася нова ідея: створити документальний фільм про одну з найтрагічніших сторінок української історії, бо це давало шанс привернути увагу більшої кількості людей. Зусиллями Комітету дослідження голоду в Україні, що діяв під патронатом Світового конгресу вільних українців, під керівництвом професора Василя Янішевського за два роки було знято одногодинний документальний фільм “Жнива розпачу” (Harvest of Despair) за книгою видатного американського історика Роберта Конквеста “Жнива Скорботи” (“The Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror-Famine”). Конквест разом з Джеймсом Мейсом стали науковими експертами при розгляді питання штучного голоду в Сенаті США й видали книгу про Голодомор у 1986 році, коли не тільки Радянський Союз, але й практично увесь світ не визнавав навіть факту голоду в Україні. У листопаді 1984 року українська преса Америки висвітлювала та коментувала кожну промову і статтю Конквеста з питань Голодомору, використовуючи терміни “Голодомор”, “голодовий геноцид”, “голокост”.

Вартість фільму, створеного Святославом Новицьким і Юрієм Луговим за сприяння Комітету дослідження українського голодомору в Торонто та фінансової підтримки Національного кінематографічного управління, склала близько 300 тисяч доларів. Першу версію зробили англійською мовою, незабаром французькою, іспанською та українською. Радянська пропаганда цей фільм назвала вигадкою “буржуазних українських націоналістів”, ворожим виступом проти російського народу. Посольство СРСР в Оттаві навіть звернулось до канадського уряду заборонити його показ.

Фільм “Жнива розпачу” “перевернув світ” у висвітленні на міжнародному рівні теми Голодомору 1932-1933 років в Україні й викликав широку дискусію. Його відзначено багатьма різноманітними міжнародними кіно-фестивалями, фільм має 11 нагород, зокрема шість перших. Найвищі нагороди стрічка отримала на Гюстонському міжнародному фестивалі 1985 року (США), на Колумбійському міжнародному фестивалі (1985), на кінофестивалі у Нью-Йорку (1985) – одному з найбільш престижних міжнародних фестивалів року. На нью-йоркському фестивалі стрічка отримала Ґран-прі “Срібна чаша” як найкраща із 837 фільмів світу – перша нагорода і золота медаль.

У вересні 1985 року на Міжнародному фестивалі у Монреалі “Жнива розпачу” визнано найкращим серед короткометражних фільмів. У Канаді стрічка отримала ще три нагороди: за найкращу оригінальну музику для фільму (український композитор Зенон Лавришин з Торонто – його композицію під назвою “Елегія на віолончелі” виконав молодий український піаніст Роман Борис з Торонто); “Спеціальну нагороду журі” – за найкращий канадський документальний фільм 1984 року; “Нагороду Канадської Спадщини ім. Антонети Криски” – за визначний твір історичного характеру, пов’язаний з канадцями та їхньою спадщиною. Таких міжнародних визнань до того часу не був удостоєний жоден з українських фільмів, відзнятих діаспорою.

Фільм “Жнива розпачу” з’явився на телеекранах Канади, Сполучених Штатів Америки, Австралії та європейських країн, і його переглянули понад 60 мільйонів осіб. Його копії є у багатьох університетських і публічних бібліотеках, сотні відеокасет скеровано дипломатам та членам парламентів різних країн. Міністерство освіти Нью-Йорка і штату вирішили використовувати цей фільм у програмі навчання в середніх школах, коледжах і університетах.

Так поширювалась світом правда про Голодомор-геноцид українського народу.

Я впевнена, що не тільки ми, але й прийдешні покоління хотітимуть дізнатися правду. Сьогодні, коли частина українських земель окупована і мало не щодня на Сході України гинуть наші захисники, ми мусимо розповідати про нашу історію і наше сьогодення усьому світу.

Нам варто бути сильними, щоб не показувати своєї слабкості на людях, але часом ще сильнішими, щоб дати волю сльозам.

Бути сильним, це зокрема, й не боятись заплакати.

І тоді вже не важливо, хто побачить твої сльози.

Ольга Руда