Чи насправді Пілсудський “купив Петлюру”? 100 років з часу підписання Варшавського договору

Звідки цей ганебний штамп Пілсудський купив Петлюру? Виявляється, його породила історія підписання Варшавського договору 1920 року та фільм-агітка радянського уряду з однойменною назвою.

Наприкінці 1919 року Україна опинилась у вкрай тяжкому становищі – поразки на фронтах, окупація майже всієї території та договір галичан з денікінцями, що вимагало негайних рішень. Як зазначав Петлюра в листі до міністра закордонних справ Лівицького: “В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, – дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключення договору з Польщею”.

4 грудня 1919 року через свого ад’ютанта Юзеф Пілсудський запросив Симона Петлюру до Варшави. 9 грудня вони зустрілися в Бельведері й обговорили питання про україно-польські стосунки та більшовицьку загрозу. Згідно з договором, польський уряд Юзефа Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року та визнав УНР.

Перед Симоном Петлюрою стояла дилема: або втратити все, або пожертвувати частиною – і через союз з Польською республікою:

1) вибороти для України незалежність;

2) отримати підтримку держав Антанти;

3) об’єднати сили УНР та Польщі для боротьби проти головної загрози – більшовицької експансії.

Варшавський договір

А все було так… У квітні 1920 року відбувалася концентрація польських і більшовицьких військ в Україні та Білорусі. Це прискорило підписання Варшавської угоди. О 1-й год. 40 хвилин проти ночі з 21 на 22 квітня 1920 року голова української дипломатичної місії в Польщі, міністр закордонних справ та юстиції УНР Андрій Лівицький і міністр закордонних справ Речі Посполитої Польської Ян Домбський підписали Варшавський договір.

Договір був оформлений двома документами – політичною конвенцією від 22 квітня 1920 року і військовою – від 24 квітня 1920-го. Військову конвенцію, за якою польські та українські війська проголошувалися союзниками проти більшовицького Південно-Західного фронту, підписали генерал-хорунжий В. Сінклер і підполковник М. Дідковський – від УНР – та майор В. Славек і капітан В. Єнджеєвич – від Польщі.

Угода складалася з 9 пунктів, але оприлюднили лише перший пункт, що Річ Посполита Польська визнавала незалежною державою Українську Народну Республіку на чолі з Симоном Петлюрою, інші залишалися таємними. Документ став чинним після його підписання; як таємний, цей договір не ратифікували. Вперше українські тексти конвенцій опублікував у 1926 році в Празі Сергій Шелухін, переклад французькою мовою здійснив Р. Мартель у 1931-му, більшість статей польською мовою оприлюднив Л. Василевський у 1934-му.

Довідка: Сергі́й Па́влович Шелу́хін  (6 жовтня 1864-25 грудня 1938) – український вчений, видатний юрист, історик, дипломат, громадський і політичний діяч, представник народницько-демократичного напрямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник, педагог, член п’яти наукових товариств.

Увійшов в історію українського державотворення як член Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді В. Голубовича. Голова української делегації на мирних переговорах з РРФСР у червні 1918, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 р., виконуючий обов’язки міністра в уряді В.Чехівського тощо. Неординарна постать С. Шелухіна, його наукові та публіцистичні праці замовчувалися радянською історіографією

Кордони між РПП і УНР визначалися таким чином: на півночі від Дністра вздовж р. Збруч, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вижгрудка. А від Вижгрудка – на північ по Кременецьких пагорбах, а потім по лінії на схід від Здолбунова, вздовж східних адміністративних кордонів Ровенського повіту, а далі – на північ вздовж кордону колишньої губернії Мінської до перетину його р. Прип’ять, а потім Прип’яттю до її гирла. Таким чином, Україні довелося заплатити за свою незалежність значними територіальними поступками: до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і 7 повітів Волині. “Петлюра одшматував од України коло 162 тис. км2 території з населенням коло 11 млн. осіб!

…Завдяки договору загрібали жар чужими руками і нищили Україну українськими ж руками, щоб заволодіти нею, знесиленою, позбавленою можливості спротиву і виснаженою”. (Шелухін Сергій Павлович).

Українці, які проти своєї волі потрапили до складу Польської держави, були позбавлені відвойованих свобод, бо українські закони на цих територіях були відразу скасовані. Фактично, українців Польщі перетворили на людей другого сорту, а землі Східної Галичини – на аграрно-сировинний додаток Другої Речі Посполитої.

Польський уряд зобов’язувався не укладати жодних міжнародних угод із третіми державами, шкідливих для УНР. Те саме зобов’язувалася і УНР.

Воєнна конвенція передбачала кооперовані дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. Польща мала значну перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; спільна валюта; залізниці підпорядкувались польському керуванню; за Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов’язувався постачати польському військові харчування, коней, волів.

Документ показував катастрофічне становище українського уряду, який, фактично, розпочав демонтаж держави. “Симон Петлюра, – писав дипломат Олександр Шульгін, – примушений був під натиском сили та непереможних обставин тільки визнати те, що було фактом, визнати ті кордони, які посідала в той момент Польща, які були встановлені нею силою зброї”.

25 квітня розпочався київський наступ українських і польських армій проти більшовиків. До них приєдналося українське військо генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яке повернулося із “Зимового походу”.

6 травня польське військо зайняло Київ. Але поляки не поспішали віддавати зайняті українські землі урядові УНР і поводились на них не набагато краще від більшовиків. Тому сподіваного напливу добровольців до українського війська не відбулось.

Перед загрозою червоної армії Юзеф Пілсудський зібрав на південний схід від Варшави кілька свіжих дивізій і 16 серпня 1920 року з-над річки Вєпш ударив у фланг наступаючих армій Західного фронту під командуванням Тухачевського. Протягом кількох тижнів поляки розгромили між Віслою та Німаном кілька червоних армій.

Після того більшовики погоджувались на все, крім відновлення УНР. У серпні 1920 року в Мінську відбулися польсько-радянські переговори. На вимогу більшовиків до складу делеґації Польщі не було допущено делегатів від Уряду УНР… Результатом домовленостей стало Ризьке перемир’я 12 жовтня, пізніше – 18 березня 1921 року – Ризький мирний договір. Згідно з ним, східний кордон Речі Посполитої проліг уздовж Збруча, залишаючи полякам Галичину та Західну Волинь. Що можна сказати про Яна Домбського, який протягом року підписав і Варшавський договір, і Ризький мир, що перекреслював усі польсько-українські домовленості?

“Ризький” кордон проіснував до вересня 1939 року.

Порятунок держави чи “продаж” Галичини?

Сто років спливло від тих подій, а ми шукаємо відповіді на запитання. Чому ми програли? Чому Україна втратила своє право на існування? Чому чехи, поляки змогли відновити державність?

С. Петлюру звинуватили у “продажі” Галичини полякам. Договір 21 квітня 1920 р. розцінили, як “ніж у серце” соборній Українській державі. Провину за крах УНР Є. Петрушевич поклав на соціал-демократів, котрі “загарбали в свої руки уряд УНР, своєю нездарністю занапастили армію, своїми хитаннями між більшовизмом і Антантою вели не політику – тільки якусь дітвацьку забаву, … довели до розвалу українську державу, що вже існувала…, в Галичину вносили розкладові кличі, вони в кінці по катастрофі подалися до Польщі і потягли за собою Петлюру, людину, на якої чолі могла засіяти зоря найбільшого героя Нової України” (видання уряду ЗУНР “Український прапор” у Відні). Уряд Є. Петрушевича повернувся до попередньої офіційної назви уряду ЗУНР (а не ЗОУНР), що виявило зневіру у можливість разом із наддніпрянцями домагатися відновлення національної державності у Східній Галичині.

Англійський історик Едвард Карр (працював у департаменті МЗС Великої Британії, який відав справами Росії, був експертом англійської делегації на Паризькій мирній конференції 1919-1920, безпосередньо знайомився з проблемами України) назвав Симона Петлюру “вдалим авантюристом”, а укладений ним Варшавський договір кваліфікував як банкрутство українського буржуазного націоналізму.

Сергій Шелухін, як фахівець з правових питань, неодноразово наголошував про юридично неграмотне складання договору: з боку УНР він був підписаний міністром закордонних справ Андрієм Лівицьким (cамим тільки ним, від імені уряду І. Мазепи), який не мав юридичного права підписувати документ. Адже, згідно з постановою Директорії від 15 листопада 1919 року, уповноваженими у міжнародних справах були Федір Швець і Андрій Макаренко. З іншого боку, Варшавський договір передбачав надання повноважень лише одній особі – Симону Петлюрі. В ньому зазначалось, що Річ Посполита визнає Директорію незалежної УНР на чолі з головним отаманом С. Петлюрою як верховну владу в Українській Народній Республіці, яка відповідала Конституції 28 січня 1919 року, а також вказував на “намагання С. Петлюри знищити цю Конституцію, скасувати Директорію, перетворити її у фікцію та утворити своє єдновластіє”.

Доказом цього була видана нова Конституція УНР за підписом С. Петлюри, яка, на переконання С. Шелухіна, суперечила чинному законодавству. Відповідно до її норм, Петлюра виступав єдиним джерелом верховної влади та наділявся широкими законодавчими, адміністративними та судовими повноваженнями.

Також Варшавський договір між УНР і Польщею був укладений із врахуванням інтересів виключно польської сторони, адже Польща визнала лише право України на незалежне державне існування. За таких обставин, мова йшла виключно про визнання тільки права на державність, а не про українську державність – як існуючу правову реальність. Польська сторона постійно вживала усталену термінологію з назвою держави – “Польський уряд РПП”. Натомість, українська сторона як державно-правову назву використовувала одночасно декілька термінів, наприклад “уряд УНР”, а то й просто “Україна”. Відповідно до тексту договору, С. Петлюра і його уряд зобов’язалися не укладати жодних угод проти РПП, а уряд РПП – жодних договорів проти України, але не проти Української Народної Республіки. Правоту позиції С. Шелухіна підтвердив і той факт, що на переговорах в Ризі, якби це не оцінювалося, був укладений радянсько-польський договір як проти УНР, так і проти С. Петлюри.

По-третє, визнання держави як суб’єкта міжнародного права включає й визнання всіх її структурних елементів, у тому числі й народу. Натомість, в договорі від 21 квітня 1920 р. не тільки про народний суверенітет, а й взагалі про український народ навіть не згадується. Його трактували виключно як об’єкт договору, щоб розпоряджатися ним, як “безвольним та безсловесним, безправним і недієздатним”. Прем’єр-міністр І. Мазепа, який не знав про його підготовку, згодом відзначав: “Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський “союзник” міг диктувати свою волю представникам У.Н.Р.”

Без погодження з міністрами й ще трьома членами Директорії А. Лівицький не мав права одноосібно підписувати цей договір, який мав таємний характер і був опублікований лише в 1926 році.

 

***

 

Одразу ж після вбивства Голови Директорії і Головного отамана військ УНР (25 травня 1926 року біля книгарні Самуїл Шварцбард розстріляв Симона Петлюру), щоб не допустити перетворення імені Петлюри на символ українських національно-визвольних змагань, радянська влада розгорнула масштабну пропагандистську кампанію з його дискредитації. ЧК ініціювала виробництво кінофільму “П.К.П.” (“Пілсудський купив Петлюру”). Стрічку знімали на Одеській кінофабриці. Роль отамана Юрка Тютюнника грав сам Тютюнник. Фільм широко рекламувався. У більшовиків слово “петлюрівець” стало розстрільним тавром.

Юрій Тютюнник це розумів. Тому й відзначає в спогадах: “Мета фільму була суто політичною: оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Вони ставили собі завданням оганьбити все, що в пам’яти українського народу повинно залишатися стимулом до дальнішої боротьби, – їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар’єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани – ось хто повинен був з’явитися перед масовим глядачем на екрані, замість тих, що так чи інакше репрезентували ідею української державності й тих, що власною кров’ю писали історію українського народу”.

Ось так шаблонна фраза, кінофільм допомогли cтворити образ ворога; Симон Петлюра опинився під колесами історії.

March 2020