Чорним по білому – про давнє кохання

Аби написати любовного листа, треба починати, не знаючи, що хочеш сказати, а                                                        закінчувати, не пам’ятаючи, про що писав… Ж.Ж. Руссо

Як не прикро, ми живемо у той час, коли написане слово майже втратило свою магію. Епістолярний жанр зараз не в моді. Сучасні технології стрімко перевели любовні відносини у віртуальне поле, де ми знайомимося, жартуємо, сваримося, миримося, залишаючи мистецтво написання справжнього любовного листа далеко позаду. А дарма… Любовні листи мають давню історію. Напевно, вони з’явилися у часи, коли люди навчилися писати і читати. Кожен такий лист –унікальний, так само, як і кожна історія кохання.

Українці Канади шукали і знаходили своє кохання по-різному. Одні були змушені покинути своїх дружин і наречених на батьківщині, аби мати можливість побудувати нове життя у далекій країні і заробити достатньо грошей заради подальшого возз’єднання з сім’єю. Інші, переважно холостяки з українсько-канадської громади, писали додому листи у пошуках майбутньої дружини в Україні. Чимало молодих українок, мріючи про еміграцію до Канади, часто пересилали свої фотографії родичам та друзям до Нового світу, сподіваючись знайти нареченого за океаном.

Виставка “Love Letters from the Past”, яка протягом листопада-грудня тривала в Українському культурному та освітньому центрі “Осередок” у канадському місті Вінніпег, пропонує відвідувачам зазирнути за таємничу завісу приватного листування українських емігрантів Канади. Через реальні листи, мемуари, газетні публікації та сімейні фотографії, представлені на виставці, можна відслідкувати, як розвивалися особисті стосунки та формувалася нова еміграційна культура спілкування як у міській, так і в сільській місцевостях нового світу.

“Працюючи над цим проектом, я та мої колеги-дослідники з Університету Альберти на чолі з професором кафедри сучасних мов та культурології Оленою Погосян переглянули десятки історичних документів із різних куточків країни, серед яких – реальні й вигадані листи, опубліковані свого часу в друкованих виданнях Канади українською, англійською та французькою мовами, – розповідає куратор виставки, канадська художниця українського походження Лариса Цимбалюк–Челядин. – Відтак, сьогодні ми маємо чудову нагоду розповісти громадськості історію першого українсько-канадського листоноші Теодора Немирського і першого поштового відділення міста Wostok провінції Альберта, показати зразки публікації “Як писати листи”, що побачила світ у 1914 році у Вінніпезі, а також вигаданих сатиричних листів про кохання, опублікованих у канадських газетах.

Однак, головне місце серед наших експонатів, звичайно, належить особистим листам. Так склалося, що переважну більшість українських іммігрантів, що оселилися в Канаді в 1890-1900-х роках, складали селяни, багато з яких були неписьменними. Удома вони, зазвичай, не писали і не отримували листів, бо  їхні родичі та друзі жили поблизу. Вони разом відзначали найважливіші життєві події і були готові допомогти один одному у важкі часи. Українські ж селяни у Канаді, звичайно, знали, що таке листи, однак, писемне спілкування розглядалося виключно як ознака вищих, освічених класів: духовенства та багатої знаті.

Взагалі, український селянин тоді виявляв якусь дивовижну повагу до листів і до вміння їх писати. Коли член сім’ї довгий час був відсутній через, наприклад, військову службу, було прийнято писати всією родиною так званий “уклінний лист”. Такий лист не повинен був бути інформативним і майже завжди відповідав встановленій формі: починався з релігійного привітання: “Слава Ісусу Христу”, на яке читач повинен був відповісти: “На віки віків. Амінь”. Варто зазначити, що подібне вітання мало як магічне, так і моральне значення. По-перше, воно повинне було відвернути лихо, по-друге, вказувало, що письменник і читач – члени однієї релігійної громади. Далі йшла інформація про те, що автор листа, з Божою допомогою, знаходиться в  доброму здоров’ї, процвітає та бажає того ж читачеві й іншим членам родини, передаючи усім вітання–“поклони”. Перерахування повинно було бути повним, обов’язково охоплювати всіх родичів. Відправлення та отримання такого листа було особливим ритуалом, який засвідчував, що  сім’я, як і раніше, єдина, незважаючи на фізичне розлучення. Як правило, лист читався вголос, під час чого слухачі відповідали на вітання поклонами, звертаючись до автора”.

Не менш цікавим експонатом виставки “Love Letters from the Past” є книга “Порадник для залюблених, або як писати любовні листи”, вперше опублікована у 1913 році. Порадник включав у себе приклади любовних листів і мав розширений розділ з етикету і освідчення в коханні. У цій книзі розглянуті найкращі способи початку романтичних відносин: що подарувати в якості першого подарунка, де зустрітися на першому побаченні, коли зробити пропозицію, як перейти від залицяння до шлюбу тощо. У передмові говориться: “Ми даємо короткі рекомендації про те, як поводитися, щоб викликати справжню та щиру любов, і що робити, аби вона тривала якомога довше”.

У 1910-х роках серед українських канадців були поширені дуже молоді наречені і шлюби за домовленістю. “Порадник для залюблених” чітко визначав вік нареченої і рівень участі родичів у романтичних відносинах. У книзі також детально розписані гендерні ролі у відносинах. Жінка, за звичай, повинна була приховувати свої почуття і не проявляти жодного помітного інтересу до свого обранця. Загалом же, згідно “Порадника”, стосунки повинні розвиватися у кілька етапів: спочатку чоловік отримує згоду жінки на спілкування з ним, після чого це спілкування вважалося ознакою майбутніх заручин. Потім чоловік мав попросив представити його батькам жінки і зробити пропозицію щодо заручин. І тільки після заручин пара може провести час наодинці й вийти на вулицю разом, влаштувавши першу коротку зустріч у громадському місці.

Найкращими місцями для побачень вважалися міські парки. Однак рекомендувалося не зустрічатися на центральній алеї, а гуляти менш людними доріжками, аби уникнути зайвої уваги. Жінка має бути стриманою, уникати прямого і тривалого зорового контакту, давати тільки короткі відповіді й подовгу мовчати.

У книзі також наведено чимало зразків любовних листів. “Порадник”, що вийшов у декількох виданнях, був досить популярним. Ймовірно, саме тому передмова попереджає про цитування зразків безпосередньо: “Не слід копіювати текст слово у слово, буква в букву. Варто користуватися тільки тими частинами, які відповідають ситуації. В іншому випадку, людина може виставити себе на посміховисько, як це зробив нещасний чоловік, який скопіював лист із керівництва слово в слово. Дотепна жінка, якій він написав, відповіла йому, що він може знайти її відповідь на наступній сторінці керівництва. Тому подбайте про те, щоб подібного не сталося з вами…”

Знайомлячись з експонатами виставки, неможливо оминути й зразки першого “фотошопу”, створені у стінах відомої у ті часи фотостудії “Gushul”, власниками якої були українці Олена і Тимофій Гушул. “Для емігрантських громад сімейна фотографія відігравала роль не менш значну, а ніж правильно написаний лист, – пояснює Лариса Цимбалюк–Челядин. – Траплялося, людина приносила фотографії з України й говорила: “Дивись, це мій брат, сестра, моя дружина, а ось тут мої діти. Я хочу бути на тій фотографії. Зберіть нас разом”. І фотограф виконував її замовлення. За допомогою новітніх на той час технологій він допомагав долати межі й відстані, “об’єднуючи” родини. То було майже диво. Фотографування, безперечно, мало велике значення, тому люди часто приходили до фотостудії після недільної церковної служби у своєму найкращому одязі. Всі хотіли виглядати “на всі сто”. Відтак, комерційні фотографи ретушували і розфарбовували фотографії, за додаткову плату прибирали подвійні підборіддя і фарбували волосся.

Чимало канадців українського походження бажали сфотографуватися в народному одязі, демонструючи і підтверджуючи цим свою культурну самобутність, а також виступаючи взірцем для наслідування майбутніми поколіннями. Студійні фотографи не тільки гарантували “якісний” продукт, готовий до розповсюдження, але і надавали замовникам тимчасовий імунітет від реальності. Нерідко клієнти самі обирали собі вбрання, пропоноване студією. Більше того, вони могли обрати власне реквізит для фотографування, як наприклад, недавно зведений будинок або новий автомобіль, таким чином демонструючи свої фінансові успіхи і досягнення в новому світі. Виставка гастролюватиме Канадою протягом 2018 – 2019 років. Відтак, усі, хто не встиг зазирнути до “Любовних листів” у Вінніпезі, матимуть чудову нагоду відчути атмосферу інтимного спілкування минулих поколінь у наступному році вже в інших містах країни.

Articles