Чорнодимлені шедеври української гаварецької кераміки

Готові вироби гаварецької кераміки

Допитливих мандрівників, які цікавляться українськими народними промислами, завжди гостинно зустрічають у затишному селі Гавареччина, що заховалося поміж мальовничих вершин та хребтів Вороняцького горбогір’я у Золочівському районі Львівщини (Україна). Адже тут і донині у народний спосіб, перейнятий від діда-прадіда, декілька майстрів-гончарів продовжують виготовляти славнозвісну чорнодимлену гаварецьку кераміку. Відвідуючи гончарні майстерні, мандрівники мають неабияку нагоду взяти участь у майстер-класі з виготовлення гаварецьких глиняних виробів та власноруч створити на гончарному крузі свій витвір, а також послухати цікаві розповіді гостелюбних гончарів про історію села Гавареччина та технологію виготовлення чорнодимленої кераміки.

Як свідчать історичні письмена, засновниками села Гавареччина стали п’ять гончарних родин – Вислинські, Митулінські, Куземські, Сушанські та Гарбузинські, яких у 1612 році князь гербу Корибут, військовий та державний діяч руських земель Великого князівства Литовського Юрій Вишневецький, за наполяганням дружини Теодори (Феодори), вигнав із містечка Білий Камінь. Княгині було геть не до вподоби те, що гончарі своїм випалюванням кераміки задимлювали довкілля. Відтак, відійшовши від Білого Каменя більш ніж на п’ять кілометрів, вигнанці осіли в долині лісового масиву, де була глина й достатньо дров для випалювання керамічних виробів. Згодом довкола гончарів-вигнанців налагодилася відповідна інфраструктура й поселення почало розростатися.

На відміну від княгині Теодори, ставлення якої до місцевих гончарів було в певній мірі упередженим, донька Вишневецьких на ім’я Гавра (в польських історичних письменах значиться як Гальшка – авт.) з великою повагою ставилася до них та певним чином навіть опікувалася ними. Однак, дівчина померла у молодому віці, а гончарі в пам’ять про неї назвали своє село Гавареччина.

Упродовж кількох століть гаварецькі гончарі забезпечували глиняним чорнодимленим начинням мешканців довколишніх міст та сіл. Лишень на початку ХХ сторіччя, коли у людський побут масово почав входити посуд мануфактурного виробництва з металу, скла та фаянсу, чорнодимлені гаварецькі глечики, тарілки, кухлики, макітри та інші глиняні предмети домашнього ужитку втратили попит у покупців. Відтак унікальний народний промисел почав поступово занепадати. У 60-х роках минулого століття в Гавареччині працювало тридцять майстрів-гончарів, у 80-х – лише чотири.

Проте, чорнодимлена гаварецька кераміка не занепала назавжди. У 1984 році декілька керамічних виробів із гончарних майстерень Гавареччини, стараннями групи ентузіастів відродження старовинних українських народних промислів, були представлені на Міжнародній виставці кераміки в італійському місті Фаенца, а керамічні творіння гончара Дмитра Вислинського здобули Гран-прі – золоту медаль та диплом. Окрім того, фотографія одного із його вазонів увійшла до каталогу унікальних виробів керамічного мистецтва Європи.

З того часу назва “Чорнодимлена гаварецька кераміка” набула ще одного прикметника – “славнозвісна”…

Сьогодні в селі Гавареччина виготовленням керамічних виробів займаються шестеро гончарів – Іван Луковський, Володимир Гарбузинський, Богдан та Євген Бакусевичі, Михайло Гавришків і Володимир Сушанський. Їхніми руками на гончарному кругу творяться воістину автентичні гончарні шедеври.

Для гаварецької кераміки здавна використовується два ґатунки глини, яку копають саме поруч із селом, і ніде інше. Потім у певних пропорціях ці глини змішують у спеціальних гіпсових ємностях з водою та залишають на кількаденний відстій, допоки суміш не набере, образно кажучи, “пластилінової” в’язкості. І лише тоді її кладуть на гончарний круг.

Надзвичайно дивовижно спостерігати, як грудка в’язкої глини в руках митця-гончара перетворюється на справжній витвір гончарного мистецтва. Глечики, вази, макітри, кухлики, тарілки, підсвічники, кавоварки, горнятка, склянки – ось неповний перелік того, що сьогодні виготовляють гаварецькі гончарі. Причому кожен з виробів є автентичним, оскільки виготовляється безпосередньо руками гончара – без використання якихось форм та шаблонів, без метричних замірів, без штангель-циркулів, лінійок тощо.

Зовсім ще свіжі вироби світло-коричневого забарвлення майстер-гончар викладає на стелажах для засихання. А коли вироби належним чином висохли, їх закладають у спеціальну піч-горн, підготовлену для випалювання.

Щодо печі-горна, то вона також у своїй конструкції є унікальною – укопана в землю та викладена із вогнетривкої цегли у формі яйця, має два приземні виходи – один більший, другий значно менший. Також у печі-горні передбачено спеціальні бокові та центральний канали, в які закладаються ідеально сухі дрова твердої породи. Зазвичай гаварецькі гончарі використовують для випалу метрові поліна граба чи бука.

Коли піч-горн наповнена глиняними виробами, розпочинають процес випалювання, який триває зазвичай 14-18 годин, аж поки усі вироби не розжаряться до яскраво-червоного кольору – подібно до металу. І лише тоді в канали печі закладають ще дрова і засипають землею обидва пічні виходи. У такий спосіб дим, який виділяється в процесі тління деревини, проходить крізь розпечені вироби й надає їм чорного задимленого відтінку.

Славнозвісну гаварецьку чорнодимлену кераміку без перебільшення можна назвати унікальною, адже технологія її виготовлення та випалювання зберегла у собі найдавніші традиції українського народного гончарного промислу.

__________________________________________

Михайло Шишка, краєзнавець, журналіст

Народився на Брідщині, у Львівській області.  В 1983 закінчив Одеське мореплавне училище, а в 1995 році – факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.

У молоді роки довгий час працював на пасажирських теплоходах різних мореплавних компаній, побував у багатьох екзотичних країнах світу, здійснив чотири кругосвітні плавання, паралельно займався журналістською діяльністю. Останні роки займається рекреацією та туризмом в Національному природному парку “Північне Поділля” – проводить мандрівки для школярів, студентів та й дорослих мандрівників-аматорів теренами Брідщини, Бущини та Золочівщини (Західна Україна), навчає бачити прекрасне в природі та в побуті місцевого етносу. Пише про природу рідного краю, його історико-культурні пам’ятки та народні промисли, обряди, традиції тощо.

 

January 2021