Український рок виник на хвилі відлиги у суспільному житті. Спочатку його просували бітники (біґ-бітові групи), які виконували пісні в американській манері. Офіційно року в Україні не існувало – його не було ані в газетах, ні на афішах, ні на радіо або ТБ, ні у свідомості представників Міністерства культури. Що не завадило в 1960-х голосно заявити про себе українським рок-гуртам. На початку 70-х років їх або загнали в підпілля, як наприклад, “Еней”, – або перетворили на професійні ВІА.
Друга хвиля українського року (кінець 70-х – початок 80-х) – боролась за своє існування, як могла.
Утретє український рок відродився в епоху перебудови. Ближче до середини 80-х, коли у США свої культові альбоми видавали “Iron Maiden”, “Judas Prist” та “Metallica”, в Україні теж з’явились свої культові герої – “Брати Гадюкіни” та “ВВ” (Воплі Відоплясова). Брати Гадюкіни видали свою першу платівку українською мовою у 1989 році – цей альбом переписували з бабіни на бабіну, заслуховували, передавали з рук у руки, слухали по гуртожитках… І це був ефект бомби, що миттєво розірвалася. Музичний критик Артемій Троїцький називає Воплі Відоплясова, або, попросту, ВВ кращим рок-гуртом України 80-их років (альбом “Танці”, записаний у 1989-му та випущений на лейблі Фонограф, потрапив у книгу “100 магнітоальбомів радянського року” Олександра Кушніра). Їм на п’яти наступали інші рокери “Мертвій Півень”, “Гуцули”, “Плач Єремії”, “Кому Вниз”.
У Києві, Харкові та Львові рок-музику почали грати на початку 1960-х років. Таким чином, це ранній період існування рок-музики, яка зародилася у США в 50-х роках. У 60-х рок-н-рол тільки поширювався в Європі. Таке доволі раннє проникнення рок-н-ролу в Західну Україну стало можливе через деяке загальне послаблення радянського тоталітаризму із його антизахідною риторикою і боротьбою з космополітизмом та “преклонінням” молоді перед капіталістичним Заходом. Крім “ворожих” радіо-голосів Бі-Бі-Сі чи “Голосу Америки”, існували ще радіостанції Польщі, Румунії, Чехословаччини, які “крутили” рок-музику.
Музичний критик О. Євтушенко вважав, що рок-н-рол у Львові почали грати близько 1963 року. У 1963–1964 роках біґ-біт група, учасником якої був Ю. Шаріфов, уперше витіснила з клубу естрадний оркестр. Колектив Ю. Шаріфова першим в Україні, а може й у СРСР професійно грав на вечірках на електричних гітарах. Показово, що з усього СРСР швидше (у 1961 році) рок-групу утворили в “прозахідній” Латвії.
Чи не найбільш професійною біґ-біт групою 60-х у Львові Ілля “Лемко” Семенов називає “Лиси” під керуванням Чугунова. Вони зорганізувалися у студентських гуртожитках Політехніки на вул. Чистій, потім – як і група Ю. Шаріфова – перебралися в клуб будівельників “Газ”. “Лиси” одні з перших у Львові почали грати власні пісні. Сама назва “Лиси”, у множині, нагадує назви аналогічних західних біґ-бітових і ритм-н- блюзових гуртів: “The Shadows”, “The Searchers”, “The Hollies”, “The Kinks”, “The Troggs”, “The Animals”, “The Yardbirds” чи загальновідомі “The Beatles”. Серед піонерів біґ-біт/рок-музики у Львові того часу були Володимир Боярський, Юрій Павлов, славетний Борис Пивоваров, Євген Струц та інші. Характерною ознакою львівських музикантів усіх років, починаючи з ранніх 60-х, була висока виконавська майстерність і технічний рівень, витонченість, віртуозність виконання. Так, у Львові починав грати відомий як найвидатніший гітарист СРСР, якого Бі-Бі-Сі назвало “радянським Еріком Клептоном”, Борис Пивоваров. Він по 12-14 годин вдома вправлявся у грі на гітарі і, як подейкували, навіть у туалет ходив із нею. Згодом він був відомий із виступів з найстарішим у СРСР джазовим оркестром О. Лундстрема.
Бас-гітарист Юрій Павлов виступав у складі джазового “Тендер-блюзу” (Львів). Євген Струц брав участь у записі першої в СРСР рок-платівки у складі тульського “Електрона”. Ряд груп, які грали біґ-біт на танцях, не мали своєї назви – тоді ще не існувало такої традиції.
Наприкінці 1960-х – початку 1970-х років у Львові спостерігається бурхливий розвиток, бум біґ-біту і загалом рок-музики. На початку 70-х років кількість якісних виконавців і груп ще збільшилася, що дозволило окремим з них здобути всеукраїнську, і навіть всесоюзну популярність. На думку багатьох, безумовно найкращою львівською рок-групою того часу був “Ореол”, що з початку 70-х років грав у Будинку культури будівельників із її славетним лідером-гітаристом Олександром Балабаном. На думку інших, найкращою була “Арніка”, утворена 1972 року після злиття біґ-бітового ансамблю “Еврика” (керівник Юрій Варум) і гурту Львівського фізико-механічного інституту “Quo Vadis?”.
Панівним стилем у львівській і загалом українській рок-музиці 70-х став, на зміну біґ- біту, джаз-рок a-la “Chicago” і “Blood, Sweat & Tears”, а також блюз- і арт-рок. Саме в стилі джаз-року головно продовжувала розвиватися “Арніка” з сильною духовою секцією, а також гурти “Мандри” (заснований у 1970 році, відновлений у 2000-х як “The Mandry”), “Лабіринт” Ю. Варума, частково “Ватра” (1971 рік М. Мануляка та інші. Це були групи з великими інструментальними складами.
Першою джаз- і арт-роковою сюїтою в СРСР, що вийшла на вініловому диску-гіганті Всесоюзної фірми грамзапису “Мелодія”, була композиція Віктора Морозова “Весна”, записана “Арнікою” у 1972 році. Крім того, у цій пісні, і частково в інших творах, можна прослідкувати стилі: арт-рок, психоделік-рок, прогресивний рок і фолк-джаз-рок.
Гоніння на рокерів і “націоналістів” у 70-х
Однак, в Україні ситуація різко погіршилася у 1972 році, коли усунули з посади Першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. У культурному житті республіки настало різке похолодання, коли боротьба з “українським буржуазним націоналізмом” відбивалася й на долі музикантів. А друга велика хвиля репресій щодо дисидентів своїм краєм зачепила і рок- музику. До переліку заборонених на радіо і телебаченні потрапили поети Олександр Олесь, Богдан-Ігор Антонич, Василь Симоненко та інші. Не приймали власних текстів учасників ВІА і молодих поетів – не членів спілки радянських письменників.
“Національні пуритани” зі Спілки композиторів домоглися заборони записувати й транслювати народні пісні в обробках рок-гуртів. Редакції телебачення і радіо отримали вказівку не пускати в ефір нічого, що має присмак року. Аргументом відмови допускати в ефір будь-які нові віяння поп-музики був “непрофесіоналізм”. Такі заходи досягли цілі: вимирання української рок-музики стало справою часу.
У ті роки в Україні не було приватних студій для якісного звукозапису рок-музики, не було й рок-клубів та інших об’єднавчих структур. Єдиним шляхом до визнання залишалися безкоштовні концерти у “вузах” і будинках культури на околицях міст. Заборон зазнавали окремі твори, які вважали ідейно-хибними і націоналістичними. До переліку таких зокрема потрапили пісні у виконанні “Арніки”, львівських “Мандрів” тощо.
У пісні В. Морозова “Метелик” на слова Михайла Саченка, яку виконувала львівська група “Мандри”, “знайшли” еротичний підтекст. Пісню заборонили гурту грати з ініціативи першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького.
У 1971 році майже по всьому Радянському Союзу пройшли тріумфальні гастролі львівської “Ватри” (зокрема, на Закавказзі група виступала по місяцю в кожній столиці), навіть виконували пісню “Гей, ви стрільці січовії”. Після гастролей КДБ звернув пильну увагу на особу Михайла Мануляка як небезпечного для режиму. Його намагалися змусити відійти від репертуарної політики, яка модернізувала тогочасну українську естрадну музику. Мануляк був непоступливим і, після того, як він відмовився співпрацювати з органами і йти на поступки, його усунули від керівництва “Ватри” та звільнили з філармонії. На захист М. Мануляка з відкритим листом виступила львівська інтелектуальна еліта. Серед тих, хто підписав лист, були Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура, Модест Новицький та інші. Однак, більшість “підписантів” на той час уже перебували під слідством КДБ як “буржуазні націоналісти” і невдовзі поповнили лави політв’язнів.
Отже, 1971–1972 роки, хоч і були роками злету української рок-музики, одночасно стали також періодом її активного переслідування. Воно було частиною хвилі репресій проти інакодумства і української культури радянськими карально-репресивними органами та залежними від них керівними органами “культури”. Щоб отримати легальний статус і таким чином позбутися можливих переслідувань, окремі рок-групи намагалися отримати філармонійний, отже – офіційний, статус вокально-інструментальних ансамблів. Популярним серед таких колективів був стиль джаз-рок і частково – арт-рок. Крім вищеназваних біґ-бітових і вокально-інструментальних ансамблів, рок-музику більшою чи меншою мірою виконували у 70-х – на початку 80-х такі львівські колективи: “Електрон”, де до 1977 року грав Юрій Шаріфов, “Прометей” (початок 70-х), “Львів’яни” (1970-80-ті), “Вікторія” (1970-ті), “Бліки”, “Фрегат”, “ВІА Ровесник”, “Водограй”. Доволі вдало синтезувала український фолк із біґ-бітом відома група “Опришки” (Івано-Франківськ) під керівництвом Руслана Іщука, що виникла як студентська при педінституті.
Однак, більшість з тих груп мали до рок-музики опосередковане відношення – вони творили здебільшого тогочасну популярну (поп-) музику, використовуючи елементи рок-музики… Серед цих філармонійних гуртів вирізнялися буковинська “Смерічка” та волинський “Світязь”, що тяжів до джаз-року. Генеральну лінію для цих гуртів створив Володимир Івасюк, але після короткого злету на початку 70-х вони її поступово спримітивізували багаторазовими “переспівами”.
Поряд із “філармонізацією” – перетворенням біґ-бітових/рокових груп на ВІА, спостерігається й процес цілком вільного музикування – незалежної творчості неофіційних рок-гуртів. Найвідомішими з-поміж них протягом 1970-х років у західноукраїнському реґіоні були “Гуцули” з Косова Івано-Франківської області та львівські “Вуйки”. Діяльність багатьох інших рок-гуртів того часу була недовговічною і залишається маловідомою, а то й зовсім незнаною.
“Вуйки”
“Вуйки”, яких ще називали “Супер-вуйки”, це леґендарна рок-група, що стала символом покоління і субкультури гіпі (хіпі), її заснували 1975 року у Львові.
Для того, щоб пропагувати свою творчість, цей гурт іноді камуфлювався під інші, офіційні, назви (“Ритми Карпат”, чилійська група “Но пасаран!” тощо). Назва “Вуйки” була протестом проти зневаги комуністичним радянським керівництвом місцевого західноукраїнського населення. Група була символом неофіційної групи (“тусовки”) гіпової молоді “Республіка Святого Саду”. “Святий Сад” розташовувався у подвір’ї монастиря Кармеліток Босих (тепер – церква Архангела Михаїла) на вулицях Лисенка і Дарвіна поряд з обкомом КПУ. У монастирі, який був не чинний, зробили гуртожиток технікуму. Там був справжній, хоча й закинутий, сад. Саме завдяки учасникам рок-групи “Вуйки” Сергію “Святому” Мардакову і Іллі “Ільку Лемку” Семенову, що мешкали поблизу монастиря, “Святий Сад” став місцем зустрічей гіпі, а на честь “Святого” й назвали це місце.
Першим і останнім президентом Республіки протягом 1975–1981 років був лідер “Вуйків” “Ілько Лемко”. У Саду відбувалися імпровізовані виступи-сейшени, ініціатором і головним учасником яких й були “Супер-Вуйки”. Окремі з сейшнів (скорочено від джем-сейшн, з англ. jam session – спільне музикування, імпровізація) стали міні-фестивалями і набули значного розголосу: 10 червня 1976 року – за участю 100 осіб, що приїхали з різних міст СРСР та ще два у 1977 році – перший за участю 300 учасників і другий 18 вересня 1977 року, присвячений пам’яті Джимі Хендрикса. Останній завершився масовими арештами гіпі (близько 500 осіб).
Крім того, “Вуйки” часто грали у школах, по клубах. Часто під час виступів їм вимикали електрику, а окремі з них завершувалися розгоном міліцією. У складі групи (разом з операторами і менеджерами) були люди п’яти національностей, які мимоволі сповідували українську національну ідею. Це знайшло вияв у творчості гурту. “Вуйки” грали, звичайно, твори західних рок-гуртів “Led Zeppelin”, “Deep Purple”, “The Doors”, “Rainbow”, поступово створюючи і свій авторський репертуар. Власними піснями були: “Башкір Рок”, “To Be Pocket” (1975), “Bad World” (1976), “Hot Shock” (1978), “Ми всі чалапаєм до саду” (гімн Республіки Святого Саду). Ця пісня, як і “Ось такий я чувак”, “Невдаха”, “Некрасива”, “Статистика”, написані протягом 1979-1981 років, склали україномовний репертуар “Вуйків” – один з перших на той час серед незалежних рок-груп. Великої популярності набула пісня “Розцвіла червона конюшина” (1979), яка мала сатиричний антирадянський зміст (з пісні запозичене гасло “Вуйків” – “Srav pes!”).
Загалом же ж група сповідувала альтернативну ідеологію не тільки щодо радянської системи, а й фальші так званої масової культури, сірості, конформізму тощо. Завдяки “Вуйкам” і Святому саду Львів перетворився на один з центрів руху альтернативної молоді в СРСР. Після несанкціонованих концертів у Сімферополі (1979), у групи конфіскували апаратуру.
У 1981 році після концерту в одній із львівських шкіл, на вулиці Любінській, коли вимкнули електрику, молодь на знак протесту влаштувала демонстрацію: вийшовши на вулицю, трощили автобуси, тролейбуси, скандували гасла “Нам хліба не треба – ми “Вуйками” ситі! Нам сонця не треба – нам “Вуйки” засвітять!”. Після цього інциденту група “Вуйки” вимушено припинила своє існування. Однак, із середовища “святосадівців” вийшли майбутні рок-зірки, які продовжили традицію україномовного “стьобу” над радянською дійсністю уже наприкінці 1980-х: Лесик Дацюк – лідер і засновник гурту “Лесик Band”, Михайло Лундін – барабанщик львівської рок-групи “Брати Гадюкіни” та й сам лідер цього гурту Сергій Кузьминський.
“Гуцули”
Іншою альтернативною хард-роковою групою, яка здобула культовий статус у Галичині, були косівські “Гуцули”, засновані у новорічну ніч напередодні нового 1970 року. На той час таку жорстку музику, як “Гуцули”, ще майже ніхто не грав, а на провінції й поготів. Ідея створення у місті свого ВІА належала студентові училища декоративно-прикладного мистецтва Мирославу Волощукові. Назву “Гуцули” придумав Любомир Гавриш. Спочатку грали інструментальні твори, а потім почали грати у хард-роковому ключі обробки народних пісень, а згодом і власні твори. Першою власною піснею гурту була “Ой яка ти чічко файна”.
“Гуцули” вперто не визнавали офіційного статусу, лише на короткий час влаштувавшись до Хмельницької філармонії, що дозволило їм роздобути необхідну апаратуру. Це не заважало “Гуцулам” виступати на всіляких вечорах і навіть на весіллях Гуцульщини. Іноді концертували в інших містах, зокрема у Львові в 1974-1975 роках: спочатку в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, а потім в університеті на інтерклубах – “всі музиканти львівські приходили слухати і ще сперечались, хто кращий гітарист – Балабан львівський, який на той час був одним з кращих в Україні, чи наш Славік Гєба”.
Про концерти-“забави” “Гуцулів” у тодішньому “райбуді” культури Косова розповідали мало не леґенди. Музиканти грали пісні “Deep Purple”, “Black Sabbath”, замінюючи оригінальні тексти на свої.
Безперечним лідером групи вважали гітариста “Ґєбу” – Ярослава Удудяка. Зовні звичайний “дядечко з бородою і кругленьким черевцем”, він міг на кілька днів зачинятися в кімнаті з гітарою й магнітофоном та невтомно копіював партії визнаних гітаристів. Після наслідування західних рок-стандартів, група з часом виробила свій стиль – синтез важкого хард-року і хеві-металу із пародійно-гротескними текстами, які співали гуцульським діалектом. Серед пісень гурту варто згадати “Про паспорт (Раз ішов я до Косова)”, “Про пиво”, “Про джинси”, “Шєпка з нутрії”, “Зуби мої, зуби”, “Віддай кашкіт, віддай мешт”, “Лімузина “Жигулі” та інші.
Мабуть, через свою самобутність і потенціал група “Гуцули” також не уникнула звинувачень у націоналізмі та переслідувань з боку КДБ. “Писали статті, розганяли, викликали в компартії, допитували в КГБ, бо у 1974 році національні прапори повісили над райкомом партії, приїздив начальник КГБ допитував… Ну, а ми що? Ми музиканти, а не політики! Собі своє любили, бо ми тут народилися!”. Проте групі всіляко перешкоджали, допоки у 1978 році не розігнали зовсім, аж до 1988 року.
Згасання і відродження
Наприкінці 1970-х–початку 1980-х відбувалося найжорстокіше переслідування рок-музики в українській історії, і чи не найбільше на всьому просторі СРСР. До переліку гуртів, “що своєю діяльністю наносять шкоду ідейно-моральному і естетичному вихованню молоді”, потрапила і чернівецька рок-група “Корд”. Рекомендували перевіряти студії звукозапису і дискотеки.
Пізньорадянська антирокова істерія вижила з України низку груп, які мали офіційний філармонійний статус і намагалися грати рок-музику. До числа таких потрапив львівський “Ореол” Олександра Балабана. Гурт вигнали за межі України, а в “чорному” для рок-музики 1984 році взагалі розформували. Таким чином, історія рок-музики в Україні загалом до середини 80-х – це історія її хвороби і згасання. Панівні в суспільстві культурно-психологічні і, особливо, політичні умови 1970-х–початку 1980-х не сприяли зародженню й розвитку самобутніх рок-груп, конкурсів, фестивалів.
У 1980-х, до легалізації рок-клубного руху, у Львові та околицях грали рок такі групи: “Леви”; “Скіфи”; городоцька арт-рокова “Собача радість”; “КооП” за участю Ігоря “Ковбаси” Мельничука та “КооП–2” Олександра “Лесика” Дацюка і Юрія Чуба; “Перше причастя” відомої поп-джазової співачки Саши Бєліної і “металіста” Олега “Білого” Шевченка; хеві-металева “Аптека” та інші. Уламки “садівської” тусовки об’єднав у цей час хардовий “Повторний карантин”.
У стилі хард-рок і хеві-метал починали в 1984 році відомі тепер засновники “Плачу Єремії”, а у той час підлітки Тарас Чубай (клавіші) і Всеволод Дячишин (бас) у складі групи “Циклон”. У Тернополі паростки рок-музики існували і в 60-ті, і в 70-ті роки минулого століття. Однак, про це маємо лише усні згадки, зокрема про гурти “Експрес” та “Іскатєлі”. У 1970-х аж до приблизно 1987 року в Тернополі блюз- і хард-рок грала група “Т-34”. Виконували багато кавер-версій пісень гуртів “Deep Purple”, “Led Zeppelin” i “Cream”, а також власні твори. Прихильником групи замолоду був знаменитий лідер “Братів Гадюкіних” Сергій Кузьминський. Про виступи “Т-34” мало відомо – вони перебували в андеґраунді.
Потужним центром альтернативи у 80-х став Новояворівськ Львівської області. Саме з когорти низки гуртів цього міста й вийшов нью-вейв і неоромантичний “Скрябін”. Так, незмінний лідер цього гурту Андрій “Кузьма” Кузьменко спільно з Ігорем Яцишином ще у 1983 році створив гурт “Ланцюгова реакція”, який грав панк та хардкор на шкільних танцях у Новояворівську. Як колонки використовували гучномовці-“матюкальники”, які висіли на стовпах. До такого динаміка підключали і гітару, і вокал.
Стилі, характерні для української рок-музики у 1980-х знову відзначалися все більшим розмаїттям. Продовжували, хоч і меншою мірою, домінувати важкі стилі – хард-рок, хеві-метал і хард-н-хеві, все більший вплив здобували пост-панкові течії, передовсім “нова хвиля” (нью вейв) і зароджувався сатирично-гумористичний стьоб-рок, здебільшого у стилістиці театралізованого українського панку. Це й були три основні напрямки західноукраїнської рок-музики того часу.
Поряд із тим продовжували своє існування прогресивний рок (проґ-рок), арт-рок, джаз-рок. Одним із важливих напрямків рок-музики, який переріс у окремий жанр, був акустичний фолк-рок (частково, проґ-рок), який у нас нарекли “співаною поезією”, його ототожнюють із радянським терміном “бардівська пісня”. Співана поезія почала зароджуватися ще на початку 70-х років у творчості Віктора Морозова, який не міг офіційно виконувати своїх пісень на модерну українську поезію та слова напівзабутих класиків. Однією з перших пісень стала “Наша осінь з маленькими деревами…” на слова дисидента Грицька Чубая.
Відродження життя рок-музики в Україні почалося близько 1986 року, коли розмаїття незалежних рок-груп та їх ентузіазм нагадувало масове пожвавлення 1960-х–початку 1970-х років, але участь у ньому взяла вже цілком інша ґенерація. Рок-хвиля активізувала й інші міста, і цілі реґіони, почали організовувати рок-клуби, знову почалася її українізація. Прорвали завісу мовчання для українського року і в суспільстві. Високий рівень окремих галицьких рокерів дозволив їм без особливої “розкрутки” здобувати культовий статус у всьому СРСР, а рок-музика відіграла значну роль у активізації української молоді під час “перебудови”.
Отже, розвиток рок-культури в Україні зазначеного періоду намітив основні тенденції її подальшого розвитку, а також дозволив оцінити її природу (саме це й було причиною її переслідувань радянським тоталітарним суспільством). Рок-музика – на відміну від загалу теперішньої української т.зв. масової (поп-) культури, є важливим феноменом новітньої культури і способу життя, синтезом ідей і форми, дуже сильних за змістом текстів із новаторським музичним мисленням. Як і будь-яка культура, рок-культура, на відміну від її масових підробок – стилізацій і фальсифікацій, є справжньою. Справжнє мистецтво не може змагатися із продюсерськими поп-проєктами в умовах і за законами ринку. Ця тенденція протистояння справжнього мистецтва із нав’язаним посттоталітарним і постколоніальним, суспільством ерзацом, псевдомистецтвом спостерігалася від самих початків поширення в Україні рок-музики.
У протистоянні із псевдо-фольклорними філармонійними ВІА і поп-індустрією (т. зв. шоу-бізнесом), де культивувалися не справжні емоції, фальшивий пафос і поставлена на конвеєр сентиментальність, існував і існує сучасний голос тих, хто шукає – вільних людей. Їм ближча рок-культура. Вона здатна оздоровити суспільство. Для цього достатньо поглянути на її корені.
