Режисер Ярослав Попов представив діаспорі Північної Америки свою повнометражну художню стрічку “Оберіг нації” (Amulet of The Kingdom)
12 показів за 12 днів. На східному узбережжі США, від Нью Йорка до Флориди, щодня показували українське кіно. Кілька тижнів український режисер Ярослав Попов мандрував Америкою та Канадою з фільмом “Оберіг нації”, зорганізувавши загалом більше 40 показів.
Поціновувачі українського кіно знають його як оператора та режисера завдяки стрічці “Людина з табуретом”, яка стала маніфестом людських мрій, оспівуючи глибину і вартість життя. Фільми війни – “Добровольці Божої чоти” про 5 днів у Донецькому аеропорту та “Міф” про Героя України Василя Співака – перевертають свідомість.
Новим фільмом режисер хотів насамперед показати, що ми на своїй землі давно, і те, що наше, не віддамо ніколи і нікому.
– Ярославе, взятися за такий великий за часовим обсягом матеріал – доволі відповідально. Показати історію предків від доби палеоліту, відобразити три історичні періоди України і українців – це виклик. Ти переконав Америку, що ми, українці, у цьому світі віддавна, кілька тисячоліть щонайменше?
– Переконати наших глядачів, що український народ має багатотисячолітню історію не було складно – адже це правда. Цьому є відповідні докази і знайдені артефакти. Ті, хто приходили на наші землі як сусіди чи завойовники, рано чи пізно асимілювались у нашу культуру і додавали до неї свої риси. Ще п’ять тисяч років тому трипільці мали знак тризуба. Або деякі літери сучасної української абетки. Вони ж наші предки, а не предки, скажімо, китайців. Усі народи, які жили на території сучасної України, і залишки житла яких ми знаходимо – трипільці, скіфи, сармати, слов’яни, варяги та інші – всі вони передали нам свої гени.
– Ще 16 років тому могла з’явитися стрічка “Серце світу”, однак не судилося…Натомість маємо “Оберіг нації”…
– Після Другої Світової війни вояк Української Повстанської Армії на ім’я Юрій Борець був змушений виїхати з України і опинився в Австралії. Там він багато працював і заробив великі статки. Та Юрій не забув про свою батьківщини, і коли Україна стала незалежною, вирішив вкладати гроші в українське патріотичне кіно. Він розумів, що це ідеологічна зброя. На його кошти знято фільм “Залізна сотня”, де розказана історія його боротьби в УПА. Далі Юрій задумав ще один фільм – “Серце світу” (на той час була популярна ідея, що з території України вийшла більшість інших народів. На жаль, ця теорія не має наукового підтвердження). Режисер зі Львова Василь Босович взявся втілювати цей проєкт. Відбулись масштабні зйомки в різних куточках України. Та й гроші були витрачені не малі – мільйон доларів. Цього, на жаль, не вистачило, аби закінчити проєкт. Коли Юрій Борець помер (уже в поважному віці), то фінансування припинилося і відзнятий матеріал на надовго “ліг на поличку”. І, очевидно, це непокоїло дочку Юрія – Орисю. Адже волю батька виконано не було, великої справи не завершено і важливої української національної ідеї не втілено у життя. І от ми з продюсером Іриною Рязанцевою приїхали в Австралію з показами нашого фільму “Людина з табуретом” та іншими фільмами. Орися Борець, напевно, оцінила їх мистецький рівень. Вона побачила в мені режисера, який зробить те, про що вона давно мріяла. І вона не помилилась.
– Перші кадри приїхали з Австралії. Ота коробочка вартість у мільйон, яку ти привіз звідти, як ти використав її у фільмі?
– Ми привезли з Австралії хард-диск з матеріалом, відзнятим 15 років тому. Орися попросила щось з ним зробити. Коли я передивився 35 годин відзнятого матеріалу, то спочатку не знав, що з ним робити. Матеріал не складався в цілісну історію. За час, що минув, кіно сильно змінилось, розвинулось і відеоматеріал виглядав застарілим. Ми вирішили написати новий сценарій, додати нові сюжетні лінії. Талановиті люди, професіонали Галина Пілютикова та Віталій Лілін допомогли нам з цим. Орися погодилась вкласти ще трохи грошей, подбала про дотримання усіх авторських прав. Ми запросили нових акторів, провели зйомки. Залишався складний шматок монтажу і постпродакшену, бо поєднати старий матеріал з новим – непросте завдання. Але все склалося. Та й не могло не скластися. Я звик доводити свої проєкти до кінця, без цього не буде мені спокою. Ми назвали фільм “Оберіг нації”. Юридично він належить австралійській компанії Орисі Борець.
– Це фентезі-драма, що базована на наукових знахідках та артефактах. Як вдалося це поєднати?
– Навіть у тій половині, що “фентезі”– більша частина правди, а людська драма, яку ми додали до історичної ідеї, – вона потрібна, аби фільм не виглядав науковим матеріалом, легше сприймався і був цікавим глядачеві. Я люблю і поважаю авторське кіно, але мені не подобається, коли режисери не беруть до уваги глядача і лише займаються самовираженням. Я ж працюю для глядача, аби йому було зрозуміло що відбувається і було комфортно дивитись фільм.
– Знаний в Україні актор і професійна акторка з Канади, українка з походження. Як ти дав раду з різними кінематографічними школами, і водночас з наскрізною лінією фільму?
– У нашому фільмі поєднані дві акторські школи – українська та голлівудська. На головні ролі ми запросили народного артиста України Тараса Жирка та канадійську актрису українку з походження Наталі Яцину. Тарас знімався також і 16 років тому, в цьому унікальна фішка нашого фільму: один і той же ж персонаж і один і той же ж актор з різницею у 16 років. Наталі 5 років навчалась у Голівуді, має неабиякий акторський талант. Ми проводили кастинг, обирали з багатьох актрис з України та різних куточків світу. Ще по сюжету нам потрібен був англійський акцент в українській мові. Наталі виявилась найкращою за всіма показниками. А поєднати дві акторські школи вдалося завдяки таланту і досвіду Тараса Жирка, який опікувався своєю партнеркою і багато їй допоміг. Їхній акторський дует вийшов дуже органічним і позбавленим найменшої акторської фальші, чого насправді нелегко досягти.
– Чотири фільми ти зняв без допомоги держави. І цей, підозрюю також. Як вдається робити якісний, ігровий сучасний фільм самотужки?
– Є така ідея, що митець має бути голодним. Щось у цьому є. На жаль, справжні митці часто бувають бідними. Люди цікавляться культурою, коли вже задовільнили свої базові потреби – їжа, житло, задоволення. Але культура – це не для задоволення. Вона покликана зберігати традиції роду, суспільства, нації. Коли трипільці почали малювати на горщиках, значить їм було що їсти. А якби вони не малювали на горщиках і не ліпили фігурки – ми б не знали ким були вони і ким є зараз ми. Сучасні політики, фінансисти та автовиробники не розкажуть про нас нашим нащадкам. Це може зробити тільки культура й мистецтво. Без культурних кодів людина як потертий доларовий папірець – стерся, і не лишилось ніякої цінності, нічого. Але і без ресурсів мало що можна зробити в мистецтві, особливо в такому, як кіно. Разом з моїми друзями режисерами Леонідом Кантером та Іваном Яснієм, разом з командою ми зробили фільми “Добровольці Божої чоти” про перші місяці війни, про Донецький аеропорт, та “Міф” про оперного співака Василя Сліпака. У тих кіновиробництвах наш ентузіазм поєднувався з підтримкою небайдужих українців з усього світу (здебільшого з України та Америки, бо нас тоді ще мало знали). Слава Богу, що у світі є люди, які розуміють цінність української культури й мистецтва і підтримують хто як може. Знімаючи “Людину з табуретом” та “Оберіг нації”, ми також обійшлися без допомоги нашої держави. Якби ми чекали тієї допомоги, то й не було б наших фільмів.
– У Канаді, звідки ви починали покази, отець зауважив, що ти хотів довести фільмом велич українців. Як уникнути кон’юнктури і пафосу?
– Наш напрямок – патріотичне кіно. А це значить, що воно дещо пафосне. Я не боюсь пафосу в кіно, він лише має виправданим. Коли у людей сльози на очах не від жалю, а від гордості за свій народ – це і є найкращий пафос. Кон’юнктури у нас не було. Ми створювали те, що було на часі. Наш фільм “Добровольці Божої чоти” – це перший фільм про війну-2014 в Україні. Досі він залишається одним з найкращих. Але ми вже пішли далі. Ми захищаємо українську історію та ідеологію. Бо війна за це не закінчиться ніколи. В нас намагаються відібрати нашу історію, але ми не дамо.
– У лютому в Україні відбудеться прем’єра. І ти вже кажеш, що не сподіваєшся такого захвату, як в Америці та Канаді. Чому?
– Не очікую загального успіху фільму “Оберіг нації”. Сказано “нема пророка у своїй Вітчизні”. І не треба бути пророком, аби визначати Анну Ярославівну як Київську, тобто нашу княжну. Але це в Україні мало кого турбує. Люди бідні, пенсіонери мають дуже низьку якість життя. До того ж йде війна, суспільство стресове й агресивне. Кому потрібні зараз трипільці? Хіба тим, хто розуміє, що в нашому минулому закладені наші невдачі і наш успіх зараз. Але саме вони, активна меншість, будуть визначати майбутнє України. І це дає нам надію і навіть впевненість. Україна була, є і буде!
– Так, у чому феномен українців, і тих, хто поза її межами, і тих, які живуть в Україні?
– Оберіг нації – це насправді не якийсь камінчик-артефакт, це кожна людина, яка зберігає Україну в своєму серці. У цьому головна ідея нашого фільму. Діаспора зберегла Україну в радянські часи, вона допомогла встояти нашій армії на початку війни на Донбасі. Україна їм потрібна для самоідентифікації, для успіху. Бо в Україні – їхнє коріння.
– Чому фільм “Оберіг нації” ти називаєш зброєю проти Путіна?
– Наш фільм – це ідеологічна зброя. Як і всі наші попередні фільми. Ми відповідаємо на російську пропаганду, але не в їхній спосіб, не відгавкуємось, на кшталт “сам дурень”, а створюємо мистецький продукт. А ворожа брехлива пропаганда – як лайно, засохне і само відпаде.
– Знаковий фільм “Людина з табуретом” побачили на всіх континентах. Нову стрічку теж повезеш далі?
– З “Людиною з табуретом” ми зробили світовий тур, показували його на всіх континентах. “Оберіг нації” вже показали у Північній Америці, також поїдемо і в Австралію. Звісно, могли б і не їхати нікуди, сидіти собі вдома, робити онлайн покази. Але для нас важливо бачити наших глядачів, розуміти їхні враження, спілкуватися. Коли вони задоволені, від серця дякують – це повертає нам частину енергії, яку ми вкладаємо в нашу волонтерську працю. Відчуваємо, що ми не самі, і це дає сили рухатись далі.
– Кажеш, що треба починати щось робити, а потім додадуться кошти і люди. Є нові ідеї, що далі?
– Є ідеї від малих до великих. Але є і втома, що назбиралась, усе менше сил лупашити цю скелю. Молодість давно минула, багато життєвих побутових питань не закрито, діти потребують уваги і освіти. Але починати новий проєкт будемо – і знову ж таки не з грошей, а з ідеї та сценарію. Якщо є життя після смерті, то було б цікаво почути розмову Пушкіна і Шевченка з тих позицій, на яких ці двоє були б зараз. Цікаво було б дослідити, і можливо, знайти точки дотику. Якщо люди хочуть бути щасливими, то рано чи пізно треба відкидати ненависть і припиняти війни. На жаль, поки що це не залежить від українців. Можливо, любов переможе, а можливо людство знищить себе.
Парасковія Дворянин
