“Імені любові” на карті США

Найкраще почуття збагатило американські фольклор і топоніміку. Нижче – про варті туристичної й не тільки уваги місцевості в Америці, чиї назви пов’язані з історіями кохання їхніх мешканців. Щасливими чи трагічними, та на їхню честь відтак назвали цятки на карті.

Вирушаємо по місцях “серцевої” слави.

“Закохана” географія – від Аляски до Техасу

Для початку – трохи статистики, яка переконливо свідчить, що в Америці справді шанують любов. Інакше чого б охрестили аж 15 своїх міст, як Валентинів День? Адміністративні одиниці за назвою Валентайн (Valentine) розкидані по всій країні – від Міннесоти до Алабами й від Індіани до Вірджінії. Є п’ять Pомансів (Romance) і троє тих, без чиєї допомоги в справі ніжного спілкування двох не обійтися – Купідони (Cupid), по одному в Айові, Оклахомі та Небрасці. Населених пунктів в назві яких є слово “любов” – аж 26! З них містечок суто Лав, “без домішок”  (Love) – шість,  по одному Лаввіллю в Теннесі та Меріленді (Lovevill), і п’ять Лавлендів (Loveland).

Не забули й про найвідоміших коханців  усіх часів, хоч тут чомусь спрацювала гендерна нерівність: в США аж чотири міста Ромео (Romeo), але на них припадає всього одна “Гора Джульєтти” (Mount Juliet) в Теннесі.

A яка Джульєтта не любить троянд? Бодай географічних, йдеться про містечка Роуз (Rose), числом дев’ять, цілий “букет”.  Є також Роузес (Roses, Невада) і Роузес Велл (Roses Well, Пенсильванія).

І, звичайно, якщо мова про високе й світле, то як же без місця його постійної прописки, серця? Одне з них, Харт (Heart) “б’ється” в Арканзасі, ще одне, Heart Butte – в Монтані, а третє, Heart Lake – в Пенсильванії.

Хто після цього скаже, що Америка – то не земля кохання? Вона ж увічнює тих, хто задля прекрасного почуття готовий ризикнути життям, як-от

Дівчина, що назвала  водоспад

Каскади живого срібла спадають з 30-метрової височини, розсипаючись віялами крапель на порослому мохом камінні. В сонячні дні міріади водяних пилинок витворюють веселки, під ними  люблять фотографуватися відвідувачі. Туди, де вода біло вирує в долині, можна спуститися середньої складності, але доволі безпечним маршрутом. (Часом використуючи для цього, щоправда, і всі чотири кінцівки). Зате, коли опинитеся внизу, не пошкодуєте – водоспад Іссаквіна (Issaqueena Falls, поруч з містечком Вальгалла в Південній Кароліні) подарує незабутні враження.

Один з наймальовничіших в горах Блу-Рідж (Blue Ridge mountains), перлина місцевих путівників, отримав своє ім’я завдяки закоханій в білого хлопця індіанській дівчині з племені черокі. Щодо її походження є дві версії: згідно з першою, черокі колись викрали дитину європейських колоністів і виховали, як свою. Друга приписує Ісаквіні стовідсотково індіанський родовід, але стверджує, що теж не була рідною для черокі, а бранкою з племені чокто. Та й звали її спершу Катічі, як потім  стала Іссаквіною – годі знати. Зате відомо,  що це ім’я співзвучне  з “ісі-окіна”  – “струмок оленів” мовою чокто. Як би там не було, вона відповіла на залицяння торгівця Алана Френсіса – як на сучасні стандарти, бізнесмена, престижного жениха. Інші джерела кажуть, що звали парубка Девідом Френсісом, а за фахом був срібником.

Якось Іссаквіна підслухала розмову ватажків племені: ті збиралися зненацька вдарити по поселенню білих, щоб вирізати їх до ноги. Недовго думаючи, дівчина осідлала коня і помчала попередити свого хлопця. Поки їхала, відзначала етапи шляху, декотрі відтак стали населеними пунктами – Миля Ручая (Mile Creek), Шоста Миля (Six Mile), Дванадцята… , Двадцять якась-там – і аж Дев’яносто Шоста. Скептики кажуть, що вершниця не могла подолати таку відстань всього лише за добу, ну, хай дві, не загнавши мустанга і не зупиняючись на відпочинок.  На що романтики заперечують, що для справжнього кохання якісь сто миль – не відстань.

Bона таки встигла вчасно повідомити Алана (чи Девіда?), і білі підготувалися до зустрічі «гостей», дали відсіч. Іссаквіна ж невдовзі після того вийшла заміж, згодом родина переїхала до Алабами.

Черокі вирішили помститись новопошлюбленій пані Френсіс. Їй вдалося втекти від переслідувачів через ліс. Колишні одноплемінники наздогнали поблизу водоспаду і побачили, як молода жінка кинулася з кручі вниз. Хоч насправді сховалася  у природному гроті, його створює стіна падаючої води та скеля за нею. Навіть сьогодні, обережно пробравшись туди по слизькій стежці вздовж вузького виступу, будь-хто може відчути себе Іссаквіною. (Рухаючись по стежці, про всяк випадок, вниз бажано не дивитись – нещасливі випадки, хоч і небагато, але траплялися).

Черокі, на її щастя, вирішили що Іссаквіна загинула й повернули назад. А на її честь  згодом назвали не лише водограй – також вулицю та житловий комплекс в м. Сентрал (теж Південна Кароліна) і ще добрий десяток-другий різних закладів в селах та містах навколо.

“Антипод” Іссаквіни – тунель Стапмгауз

За якусь сотню метрів від водоспаду – підземний тунель Cтампгауз (Stumphouse Tunnel), ще одна туристична принада штату. Мабуть, ніде інде в США диво природнє не сусідить настільки близько з рукотворним. Як і жодне інше сусідство не дарує такого відчуття контрасту, в тому числі й філософськи-настроєвого: сяйво води – проти мороку підземелля, торжество життя і… майже потойбіччя. Бо чимало з тих, хто ризикнули заглибитися в тунель, згодом зізнавалися: таке враження, ніби щойно пройшлися по мосту між двома світами. Для людей з хоч невеликою фантазією, там – дуже навіть усвідомлення недалекого інферно. Вода хлюпає під ногами і час від часу лунко крапає згори в темряві, лише де-не-де розвіяній блідим світлом ліхтарів. Чим далі від входу, тим густішим і важчим стає повітря, і майже фізично відчуваєш, як склепіння тунелю ніби стискається над головою, ось-ось схопить “обіймами”, яких вже не розімкнути…

Тунель задумали в 1835-му, мав бути залізничним, щоб скоротити шлях між Чарльстоном і штатом Огайо. Проєкт виявився коштовним довгобудом, замість п’яти з гаком тисяч футів проклали всього 1617 і дали собі спокій, відмовившись від завершення.

Стампгауз, до того ж, посприяв занепаду моралі в околицях – по навколишніх салунах стали пропонувати свої послуги повії, що потяглися на “будівництво сторіччя”. Справи були настільки кепські, що чимало чорноробів занедужали венеричними хворобами. Ось вам і ще один контраст, цього разу кохання – жертовного, як в Іссаквіни, й інтиму за гроші.

А потім і взагалі проза – тунель довгий час використовували для визрівання “блакитного” сиру з пліснявою.

Кажуть, що сьогодні там часом можна почути шум лопат чи інших нехитрих знарядь, якими пробивали граніт, і зітхання втомлених важкою працею чоловіків. Двоє з них загинули під час робіт… Ні, краще швидше назад, де сонячне світло й життєствердно шумить водоспад.

Як туди їхати: по хайвеях S-37-37 або  SC-183 до Issaqueena Falls, SC, 29631

Ромео і Джульєтта з Гелена

З висоти пташиного польоту можна побачити й місце їхнього останнього спочинку: коли влітку в “найбільш німецькому місті США”, Гелені, Джорджія (див. число за грудень минулого року) проводять традиційний фестиваль польотів на повітряних кулях. Принади гірського краєвиду, що відкриваються з-під хмар, перехоплюють подих. А он там, за дві милі на південь від Гелена – легендарний курган Накучі, де поховані юні закохані, справжні індіанські Ромео і Джульєтта. Згодом на місці поховання збудували щось на кшталт на каплиці.

Історія, ніби списана під кальку з Шекспіра, але з тією різницею, що стовідсотково реальна. Хлопець з племені чікасо, Соті, закохався в доньку вождя ворожого племені черокі, Накучі. Якийсь час таємно зустрічалися, а потім вирішили втекти разом. Їхній короткий медовий місяць продовжувався всього кілька днів, ховалися на горі Йонай. Потім вирішили: йдемо до батька Накучі, Вахо, зізнаємося, просимо, щоб замирився, нарешті, з чікасо. Але “Капулетті”-черокі вчинив інакше: наказав скинути хлопця з вершини гори на каміння, а доньку змусив дивитися на страту. Не передбачив, що Накучі  тієї ж миті вирветься з його рук, щоб кинутися вниз вслід за коханим.

Перед тим, як померти, вони встигли обнятися. Вахо, до якого пізно дійшло, що накоїв, наказав поховати пару в одній могилі неподалік від берега річки, їх так і поклали в землю – в обіймах одне одного.

На місці поховання насипали пагорб.  Відтоді туди приходять не лише закохані – бо природа навколо тішить око соковитою зеленню і м’якими лініями горизонту. В 1980-му долину Накучі (Nacoochee Valley) внесли до Національного реєстру історичних пам’яток.

Як туди їхати: коли ви вже в Гелені, далі рухайтеся на південний захід по Zeppelin Strasse, поверніть ліворуч на Brucken Strasse. Наступний поворот наліво – на Edelweiss , поки не доїдете до State Route 75. Звідти – до перехрестя з  State Route 17.

…І з Бостона

Яка історія кохання може бути класичнішою, ніж власне сама “Історія кохання”? Однойменна сльозогінна мелодрама з Райяном О’Нілом та Елі Мак-Гроу в головних ролях. Стрічці, до речі, цього року виповнюється цілих 50, a сьогодні знаю вже немолоду пару, що вирішила побратися саме після перегляду знаменитого голлівудського кіна.

Cюжет: він, нащадок багатої родини, в коледжі знайомиться з дівчиною з не надто заможної робітничої сім’ї. Налаштований на легку перемогу і отримавши відкоша, поступово закохується – вперше серйозно в житті – й переосмислює цінності свого соціального класу. Вони одружуються, батько-сноб відтак відмовляється спілкуватися з сином. Молодята живуть хоч і бідно, та щасливо, але недовго – їх розлучає її невиліковна хвороба.

До місць, де фільмували стрічку, сьогодні водять “прочан”-кіноманів – це дві “ті самі” лавки на стадіоні Гарвардського університету та доріжка його кампусу, що відтак заслужено може вважатися храмом не лише науки. Симпатичний двоповерховий будинок в Кембриджі, штат Массачусетс (там поселилася молода кіношна родина), а ще – кілька алей Центрального парку (Central Park) та розкішно-пихата споруда Олд Вестбюрі (Old Westbury) в Нью-Йорку (родове гніздо головного героя). Кожне з цих місць – справжня святиня для шанувальників фільму, а для декого з них  – навіть локація особистого ритуалу. Як-от для вже згаданої знайомої сімейної пари з тридцятирічним подружнім стажем: коли бувають в Нью-Йорку, обов’язково мусять пройтися саме там в Central Park. Обоє вірять, що саме завдяки цій традиції досі не розлучилися, хоч різне в житті бувало. Коли взявшись за руки, майже урочисто крокують давно знайомим маршрутом, їх зовсім не бентежить, що для решти перехожих – то просто посипана гравієм стежка, та не більше.

Бо на те й дивовижний зв’язок закоханих, щоб буденне набуло для двох посвячених особливого, навіть сакрального змісту.

February 2020