Іноді треба лізти у саме пекло, аби поранений не став загиблим

– Куди ти під кулі лізеш? Зачекай, хай стихнуть бодай на хвилину! – кричали у спину Олені, яка похапцем схопила свій медичний наплічник і вискочила із БМП. Вона ж не звикла чекати, бо знала, що навіть лічені секунди можуть стати вирішальними…

Коли пролунав виклик і медикам повідомили, що є кілька “трьохсотих”, старший солдат Олена Скідіна без зайвих зволікань разом з лікарем зайняли місце у десантному відділенні бойової машини піхоти.

Дорога була важкою, обстріли не вщухали. Гатили так щільно, що поранених не могли підвезти до місця евакуації. Треба було лізти за ними. І Олена, як завжди, не вагалася. Але раптом десь зовсім поруч – вибух. Навіть не встигла почути нічого, як її відкинуло назад вибуховою хвилею. Минуло лише кілька секунд, як жінка отямилася, проте за цей час вона встигла пригадати чи не все своє життя.

Чомусь знову старою образою защемило серце, оголилося затуплене прагнення помститися за свого близького друга, який поклав своє життя тут, на передовій, захищаючи рідну землю. Власне, саме через нього Олена і прийшла до війська добровольцем. А, може, вона тут через батька, який воює там, по той бік, і навіть не уявляє, що в цей момент вони з донькою – вороги.

– Треба підводитися, – тихо шепотіла сама собі медик. – На нас чекають.

Олена розплющила обважнілі повіки і поповзла далі. Діставшись до бійців, вона швидко оцінила їх стан. В одного була контузія і осколкові поранення, а ось двоє інших виявилися важкими. Серед них і її знайомий. Ігноруючи свист невгамовних куль, медики на м’яких ношах евакуювали поранених до безпечного місця.

Коли всі були на місці, рушили. Поки екіпаж машини відстрілювався і проривався до шпиталю, Олена надавала допомогу бійцям. Скількох вже на собі довелось витягнути і довезти до шпиталю живими! А вона ж – лише тендітна жінка, яка до війни працювала звичайним перукарем.

– Ти будеш жити. Все буде добре, головне тримайся, – промовляла вона, ховаючи   сльози, до свого знайомого, який виявився найважчим. Олена розуміла, що його не врятувати, але не могла здатися. А він у відповідь боровся з усіх сил, але, на жаль…

– Це був мій перший “двохсотий” за півтора роки служби. До всього звикла: і до обстрілів, і до того, що постійно ризикуєш власним життям, рятуючи бійців, але не до “двохсотих”. У нього було поранення в ділянці серця, внутрішня кровотеча, пошкоджені внутрішні органи, травма, несумісна з життям, – пригадує старший солдат Олена Скідіна. – Згодом лікарі повідомили, що його серце від поранення змістилося на 3 сантиметри, настільки ж, певно, огрубіло і моє.

Під час нашої розмови Олена повідомила, що не має медичної освіти. Після двомісячного навчання у Полтаві на зв’язківця, відчула – то не її. Її переповнювало бажання рятувати життя побратимів.

Вперто, день за днем жінка йшла до своєї мети й здобувала необхідні знання та навики. Її наставницею була відома по всій лінії фронту “Відьма”, яка навчила її всьому, що знала сама. Саме від неї засвоїла науку, що іноді треба лізти у саме пекло, аби поранений не став загиблим.

Але у тому, що вона й справді вперта, я пересвідчився, коли вона вагітною, до восьмого місяця, у повному спорядженні несла службу на Світлодарзькій дузі. Ось так і повезли з позиції у пологовий, точніше, у звичайну обласну лікарню в Бахмуті, де з’явився на світ справжній козак Максим. На нього з нетерпінням чекали старший брат Микита і сестричка Настя. Саме вони разом з бабусею нині й опікуються молодшеньким, поки їх мама рятує життя українським бійцям на Луганському напрямку Операції об’єднаних сил.

November 2018