Ірина Цілик: “Я мрію знову навчитися мріяти – як у дитинстві”

Для письменниці та режисерки Ірини Цілик збирати повні зали – не новина.

Її текст “Повертайся живим”, на який гурти “Тельнюк: Сестри” та “Kozak System” записали пісню,  став народним хітом. Її фільми здобувають високі нагороди на міжнародних кінематографічних фестивалях. Поява кожної нової книжки Ірини стає знаковою культурною подією.

А сама вона – тендітна і витончена, із трохи сумною посмішкою, глибоким пронизливим поглядом і хрипким голосом – зачаровує своєю невимушеністю, щирістю і, водночас, дивовижною силою та мудрістю.

Вона пише нашу реальність такою, якою її сприйматимуть наші нащадки: з пластами, смислами та символами.

  Ірино, Ви – одна з найпомітніших постатей у сучасній культурі України. Що для вас означає визнання?

– У пошуках відповіді на це питання я набила чимало синців.

“Комплекс відмінниці” довго заважав мені бути собою: прагнення отримати високі оцінки з усіх можливих дисциплін (материнство, творча кар’єра і т.д.), швидше, роз’їдало мене, ніж наповнювало силами. Невдачі, критика надовго вибивали ґрунт з-під ніг.

А потім я подорослішала. В моїй країні почалася війна. І раптом усе важливе стало неважливим. Або навпаки.

Гостро захотілося цінувати кожну мить, уважно слухати себе і найближчих, намагатися бути чесною з собою та іншими, знімати, писати і говорити лише про те, що я бачила на власні очі та глибоко відчула.

І коли ці мої нові тексти чи фільми зачіпають інших людей, коли вони змушують їх сміятися чи плакати, довго мовчати або говорити, я відчуваю: це важливо.

  Ви часто їздите на Донбас. Виступаєте там, знімаєте фільми. А потім повертаєтеся до порівняно спокійного та благополучного Києва. Як це – бачити й порівнювати ці два світи? Жити у двох паралельностях?

– Я не пішла воювати, не стала активною волонтеркою, що регулярно їздить на фронт. Але за останні 5 років я багато разів була у прифронтовій зоні й відкрила для себе Донбас.

Спершу це були виступи та романтичні, дуже дивні побачення з моїм чоловіком, який служив у війську. Потім – зйомки документальних фільмів про жінок на війні та цивільних людей, що живуть у “червоній зоні” – на лінії розмежування.

Я стільки всього відчула і пізнала за цей час… Бачила скалічені військовою технікою дороги та зруйновані артилерією будинки, школи, лікарні, зустрічала світанки біля нафаршированих мінами макових полів, звикла до звуків обстрілів і навчилася дотримуватися правил безпеки, невідомих жителям мирних міст. Я бачила тіло у пакеті, яке ще зранку було дев’ятнадцятирічним хлопцем. Я познайомилася з дівчинкою-підлітком, що зрізала своє довге волосся, продала його і передала виручені кошти на лікування іншої дівчинки, яка постраждала під час обстрілу.

Я зустріла стількох різних людей – поламаних війною або просвітлених невідомою силою військових, чистих душею пасіонаріїв, зневірених циніків і їхніх несподівано дуже щирих і відкритих дітей. Ці люди залишили в мені глибокі сліди. Іноді я думаю, що ніколи вже не буду такою, як раніше, до війни.

В країні зі складною воєнною, політичною та фінансовою ситуацією постійно виходять Ваші книжки й фільми. У чому секрет такого творчого успіху?

– Що ви, довкола мене є значно плідніші автори! І знаєте, це неймовірно тішить.

Можливо, я необ’єктивна, але скільки всього відбувається! Здається, українська культура розквітає небувалими темпами. І це недивно. У часи людських катастроф ми, як ніколи, потребуємо діалогів одне з одним і рефлексій.

Не впевнена, що в цих сьогоднішніх книжках і фільмах ми знаходимо відповіді на всі питання. Але, здається, дуже важливо принаймні запитувати самих себе – що з нами сталося? Ким ми були і ким стали? Що попереду?

Які книжки та фільми Ви би порадили нашим читачам?

– Для мене література, кіно, живопис, фотографія, музика тощо – це ключі доступу до паралельних світів. У ці світи можна втікати від реальності, в них можна черпати силу, знання і підзаряджатися красою. Але я не візьмуся радити щось конкретне. Хіба-що можу поділитися тим, що зачіпає мене тепер найбільше.

Спiймала себе на тому, що за часів війни у мене зросла потреба читати і дивитися більше про темні часи наших попередників: війни XX ст., Голокост, ГУЛАГ тощо. Це невичерпні для пізнання теми. І, насамперед, мені йдеться про пізнання чорних глибин людської душі. Ми не виходимо за межі замкнених кіл, усе повторюється.

В останні роки я час від часу беруся перекладати різні вірші У.Г.Одена. Те, як легко міряється досвід його ліричних героїв на моїх сучасників, як глибоко відгукується “Блюз біженців”, “1 вересня 1939” та інші його тексти про Другу світову війну у нашому сьогоденні, безкінечно зачіпає за живе.

  Коли ви працюєте над текстом, то це Ви змінюєте його. А коли працюєте з людьми в кадрі – чи змінюють вони Вас? Якщо так, то яке з відчуттів потужніше – бути Пігмаліоном чи Галатеєю?

– Два роки тому я вперше спробувала на смак, що таке кіно-документалістика, і вона мене заворожила.

Спершу почувалася некомфортно: неможливість повністю контролювати реальність у кадрі дратувала, знесилювала мене. Був момент – після інтерв’ю з однією з героїнь фільму “Невидимий батальйон” зі мною сталася майже істерика. Я плакала, бо відчувала: не знаю, якими інструментами кіно скористатися, аби якнайточніше передати всю чистоту і силу цієї жінки. А потім якоїсь миті усвідомила, сказала собі: відпусти, не намагайся спланувати абсолютно все, дозволь цій живій матерії (а я вірю, що в документалістиці так і є) повести тебе за собою.

Було би наївно і непрофесійно думати, що драматургія, структура фільму тощо – це те, що станеться само собою. І все ж, у документальному кіно багато справжньої поезії. Сила моменту тут-і-тепер без шансу на другий дубль (в більшості випадків), неможливість передбачити все наперед, відповідальність перед реальними людьми, яких знімаєш, необхідність встановлення внутрішніх кордонів і етичних меж, за які було б нечесно заходити – усе це змінює мене – як режисерку і як людину.

Про що Ви мріяли в дитинстві?

– В дитинстві, щовечора лягаючи спати, я заплющувала очі й починала мріяти. Чомусь зараз так не роблю. А тоді у мене була ця потаємна кімната: заходиш подумки – і маєш усе, чого так сильно хочеться.

Переважно, то були бідні мрії сірих 90-х: я мріяла про жуйки й солодощі, про справжню Барбі, в якої згинаються коліна, про крутий касетний магнітофон і фірмові кросівки, як в однокласниці. У 12 років я вперше побувала за кордоном, у Чехії (моє чеське коріння подарувало мені цей лотерейний квиток); з тієї поїздки привезла мамі засіб для миття посуду – як сувенір. А відтак несамовито мріяла про нові подорожі.

Звідтоді всі мої дитячі мрії збулися: маю такі-як-я-хочу кросівки, побачила багато різних країн і збайдужіла до багатьох речей. Тепер мрію хіба про те, аби знову навчитися мріяти так, як у дитинстві – щиро, жадібно, сміливо.

Чого Вас вчить Ваш син?

– Мій син – це та людина, у стосунках з якою я не склала жодного іспиту. Терпіння, мудрість, встановлення і дотримання чітких правил: виявилося, що все це не про мене. Я далеко не завжди знаю, як гармонійно будувати стосунки з такою яскравою і непростою особистістю, як мій син. Але одне знаю точно: справжня любов згладжує гострі кути.

Я знаю сім’ї, в яких на позір усе дуже спокійно, розмірено, але пірнеш трохи глибше у цю стоячу воду – і не бачиш ані ніжності, ані дружби, ані поваги. І який тоді в цьому сенс? Уроки добра і любові – єдине, що важить.

Кому і чому Ви вдячні? За що?

– Я вдячна своїй сім’ї: з віком стало зрозумiло, що нічого важливішого у мене нема.

Вдячна Києву: це місто пагорбів і ярів, потомствених інтелігентів і гопників породило мене такою, якою я є.

Вдячна своїм учителям: у моєму житті було і є чимало особливих людей та зустрічей з прекрасним, які спонукали мене до внутрішнього росту.

Вдячна країні Україні, як би пафосно це не звучало. Попри все, навряд чи я хотіла би для себе іншої долі.

Останнім часом багато подорожую, почуваюся людиною світу, та все ж ношу в собі своє українство, як глибоко вшитий код. І з кожним роком це відчуття стає дедалі міцнішим.

 

Інтерв’ю взяла Олена Карпенко.

Нижче – тексти Ірини Цілик:

(із циклу “Дорога за обрій”)

Хай там як,

але кожен рік завершується і починається

Різдвом.

Ти стоятимеш десь на ґанку

своєї багатоквартирної країни,

шукатимеш поглядом першу зірку

понад тьмяними очима знервованих автівок,

а тріє царі люб’язно підноситимуть дари:

сигарети,

американо з пластянки,

30 літрів бензину; цього поки що вистачить.

 

Попереду довгий шлях.

Схід і захід, не кажучи вже про південь і північ.

Лабіринти підмерзлих трас,

тяжко зранених військовою технікою.

Тромбиблокпостів.

Домашня їжа у придорожніх кафе.

Перекинуті фури, ніби жуки горічерева.

 

Праворуч, ліворуч або й прямо –

хоч би скільки було доріг,

ти все одно вмиратимеш і народжуватимешся

тільки у цій країні.

Ти все одно ніколи не скористаєшся

тими іншими вказівниками.

Але щораз шукаючи зірку без навігатора,

знай,

що десь з інакшого ракурсу

її шукаю і я.

***

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.

Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.

Заручниця щоденних новин і низького тиску, і

побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями

втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,

а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,

і я вибиратиму всі спогади з його голови.

 

А потім поставлю чай із гілочками смородини,

вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,

і сонце впаде в кропиву за чужими городами,

і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

 

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.

Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.

Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами

нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

 

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.

Мурашка повзе виступами її худої спини.

Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться

згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

 

А потім бере відро, набирає води пригорщу,

Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.

Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!

Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

***

Пам’ятаєш цю мізансцену:

ми стояли в Неаполі, розділені десятьма метрами,

і дивилися одне на одного

(ти – згори вниз, я – знизу вгору)?

 

Все було нашим –

слизькі сходинки, масивні тіла середньовічних будинків,

поїдені сотнями різних людей, ніби термітами,

запахи мідій і прального порошку,

бездиханний щур біля моїх кросівок,

звуки органу впереміш із здавленим голосом натовпу

і монохром надвечір’я.

 

Ця історія не знає умовного способу.

Але якби від зіткнення поглядів народжувалися діти,

нашій дівчинці було би вже два.

Ми назвали би дитя Санта-К’ярою

й вечорами вичісували з її довгого волосся

лимонні скоринки, мушлі, риб’ячу луску,

карамельки, уламки майоліки,

патину, пташине пір’я…

Дивися на мене. Просто дивися на мене.

Поки сонце не сіло.

 

ART & Music