І з вірою не так вже й страшно вмерти…

Уривок з повісті Олени Мокроусової Довга дорога життя

Присвячено світлій пам’яті останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського

Ногайці, що вирвались з байрака і залишились живими, та загін сераскира  з ясиром зустрілись під Каушанами на п’яту ніч. Вони сповістили  хану про набіг та принесли сумну звістку про втрату знамена і багатьох мужніх аскерів. Але кримський хан свого досяг: Суха балка була на землях Ногайської орди. Уруси переступили кордон, тому є привід розпочати між Туреччиною та Росією війну.

Каплан-Гірей І слухав, що йому доповідав сераскир, але не чув його. Думки блукали десь далеко: султан буде радий його відповіді. Все складається так, як віщують зорі…

Але коли побачив, що сераскир якось запитально дивиться на нього, повернувся до розмови:

– Сераскире, що ти хотів мені сказати?

Сераскир вклонився.

– Мій повелителю, хай Аллах пошле тобі довгі літа і твоя боротьба за віру буде непереможною! Ми захопили гяура – осавула Запорізького війська, важну птицю, з великим хрестом на шиї. Хрест, напевно, з чистого золота. Ми привезли невірного до ханського палацу.

Що, мій  повелителю, сонце земель наших, будемо з ним робити? Цей невірний лаявся всю дорогу. Вайкьопек! (От собака! –  тут і далі з турецької). А ще ніби хизувався весь час своїм хрестом, лаяв Аллаха, відрізати б йому язик, мій повелителю.

Каплан-Гірей пильно подивився на сераскира.

– Я тут вирішую, що робити. Ведіть його сюди!

Через декілька хвилин до покою притягнули зв’язаного осавула Титарівського куреня Дмитра Переступа, якого ногайці захопили у полон у Сухій балці. Козаки в Січі дали йому прозвисько “Дяк” –  за те, що він,  придбавши десь позолочений натільний хрест, ніколи не розлучався з ним і носив на шиї на тонкому чорному шнурку. Ієромонах Григорій не раз робив йому зауваження, аби він зняв хреста, тому що той надто великий для натільного, але Дмитро вперто тримався свого: що то не тільки його натільний хрест, а оберіг в усіх битвах. І справді: ані стріла татарська, ані куля ворожа з того часу, як Дмитро надів хреста на шию,  не торкалися його. Він був наче заговорений. Врешті решт ієромонах освятив Дмитру його оберіг.

Лице полоненого було закривавлене.  Одне око заплило  (так сераскир хотів дорогою змусити Дмитра замовкнути). Каптан був подертий у клоччя, через дірки  було видно на голих грудях  осавула справді хрест, який сяяв золотом.

–  Вайкьопек!

Хан глянув на полоненого і в грудях його закипів гнів:

– Як смієш ти, невірний, вступати в мої покої, правовірного мусульманина, хана кримського, з цією гидотою на шиї? – і він тицьнув пальцем у бік хреста на шиї осавула. – Зніми негайно!

Товмач переклав осавулу слова хана.

Осавул сплюнув кров, розбита щелепа пекла вогнем, говорити було важко.

–  Ти, бусурманський хане, або зовсім не знаєш козаків, або ніколи з ними не стикався, а воював лише у цих ханських хоромах. Я – козак, запорожець. Бог милостивий, мій хрест і моя віра захистять завжди мене…

Товмач переклав  слова осавула, запинаючись.

Хан посміхнувся.

– Гяуре, ти віриш, що твій Бог тебе врятує? Як? Врятує, коли після страшних тортур кат відсіче тобі голову? І як ти смієш, невірний,  так зі мною говорити?

Осавул обтер кров з обличчя роздертим рукавом.

– Не лякай, хане, смертю, бо я не з лякливих. Козак смерті не боїться. А душу мою тобі, хане, не забрати… Тільки Бог може взяти її.

По тих словах Дмитро перехрестився.

Хан здригнувся.

– Ти, невірний, народився під щасливою зорею. Сьогодні я не хочу нікого карати:  мої аскери принесли мені  добру звістку. Я подарую тобі життя, коли ти привселюдно покаєшся, відречешся від свого химерного Бога і станеш правовірним мусульманином. Лаілахаілла-л-лаху на Мухаммадунрасулу-л-лахі! (Нема Бога окрім Аллаха, і Мухаммад  посланець Бога).

Осавул подивився уважно на хана.

– Ні, хане, козаки душу не продають. А зректися віри? Як то?!

А потім звернувся до товмача:

– Переклади, товмаче, що я народився християнином, я ним і помру.

Товмач сердито кинув:

– Ти не розумієш, про що тобі говорить хан? Ти що, дурний? Чи впертий, як віслюк на  каушанському базарі? Тобі подарують життя. Я з-під Салонік, не турок,  але прийняв шаріат і Аллах милостивий до мене. Я маю все. Аллах щедро нагородив мене. Що тобі дав твій Бог, окрім цього хреста на шиї?

Дмитро дивився на товмача презирливо.

– Пес лиже чоботи своїм господарям. Може, він від того й щасливий. Але  ми – люди, а не собаки, щоб лизати чоботи ворогові…

– Мовчи, нещасний! Ти сам собі підписуєш вирок. Якщо не погодишся, вже сьогодні Азраїл забере тебе під своє крило. Поміст готовий, а кат добре нагострив свою шаблю. Ще не пізно, подумай про це.

 

Щось у душі Дмитра тьохнуло. Він згадав ту мить, коли аркан захопив його і вирвав з сідла, й татари поволочили його слідом за собою. Він нічого зразу й не второпав. Та, зрозумівши, що попав у полон, твердо вірив: козаки наздоженуть і врятують. Сам не раз відбивав своїх  братів-козаків з полону…

Але їх не наздогнали.

Коли переходили Інгул, стало ясно, що справи кепські, та полон – це ще не смерть. З полону можна втекти. Але зараз Дмитро вперше зрозумів: нічого не змінити. Не те, щоб він жахнувся цієї думки чи впав у розпач, чи його душу пройняв жаль, що прийдеться прийняти смерть. Ні, але  якась туга охопила його єство: немає своїх поряд. Одна справа, коли ти гинеш в бою, поряд з тобою твої побратими, вони в останню хвилину закриють тобі очі, і зовсім інша, коли ти – сам на сам із костистою, і зі своїх поряд – нікого.

У голові спливли рядки, які колись читав ієромонах Григорій козакам:

У кожного своя Голгофа є.

Він ніс свій хрест,  Його вели на страту,

Не зрікся, не продав життя своє

За прощення мізерне у Пілата…

З Ним йшли кати, що знали ремесло,

Несли  знаряддя: цвяхи і сокиру,

І натовп із цікавості несло

Дізнатись, як страждатиме за віру.

Юрба котила, як дев’ятий вал

І шурхотів пісок гадюкувато.

В очах світився нетерпіння шал,

Як нині  когось будуть розпинати.

Він мовчки йшов, кожен наступний крок

Все наближав межу життя і смерті…

Коли ж душею прагнеш до зірок,

То з вірою не так вже й страшно вмерти…

Та ні, я не сам, зі мною Бог і я знаю, за що я вмираю.

Товмач перебив його  думки:

– Ти що, заснув? Погоджуйся, поки не пізно.

Дмитро подивився на товмача.

– Гей, товмаче, де твоя Батьківщина, де твоя земля? Де твоя Еллада? За що ти будеш помирати, перебуваючи служкою у турка чи татарина? А я знаю, за що: за рідну землю, за Січ мою Запорізьку, за Україну прийму смерть, за віру нашу православну. Але тобі того ніколи не зрозуміти. Хто продався один раз, продасться й вдруге…

Осавул знав дещо з турецької лічби:  “бір” – один,  “ікі” –  два,  “дьорт” –  чотири,  “он” –  десять. Він зрозумів: останнього речення товмач хану не переклав. Він побачив, як лице хана поступово стало червоніти від люті, він гнівно змахнув рукою і кинув одне слово, наче рубонув шаблею:

– Стратити!

 

Другого дня в Каушанах на всіх перехрестях спагії (вершники) рознесли новину: опівдні на площі страчуватимуть невірного гяура – запорізького козака.

Натовпи роззяв почали збиратися на площу ще далеко до полудня. Йшли місцеві мешканці, ватагами перли турки та яничари, сунули цигани, купці з Фракії та з Угорщини, якісь польські шляхтичі в своїх узористих жупанах, торговці – греки, молдавани і волохи, навіть якийсь єзуїтський монах у сутані, а найбільше було ногайців. Серед натовпу було кілька купців зі Слобожанщини.

На площі встановили дерев’яний поміст, до якого приставили міцну драбину.

Через натовп, який,  розчахнувшись, утворив прохід, проїхала довга низка вершників: попереду хан Каплан-Гірей І, за ним його калга Адиль-Гірей-султан, далі – вищі воєначальники на чолі з сераскиром Буджацької орди. За ними пройшла ватага сурмачів і тимпанників з величезними турецькими барабанами – тимпанами. Засурмили сурми, тимпанники вдарили в барабани. З обох сторін помосту стали яничари з оголеними шаблями.  Тимпани, вибивши дріб, замовкли.

І проходом татари повели запорізького козака Дмитра Переступа на страту. Він йшов повільно,  на голих грудях на чорній нитці гойдався його оберіг – позолочений хрест. Осавул не дав його зняти охороні.

Натовп скаженів, ревів різними голосами, розлючено верещав. Ненависть була розлита в повітрі, ненависть особисто до нього, до Запорізької Січі, до його рідної землі – України. Хтось боляче вдарив його каменем в плече, хтось штрикнув шаблею.

– Кетч! (проходь) – крикнув Дмитрові яничар, що стояв біля драбини.

Дмитро піднявся на поміст.

Кат стояв на краю  помосту, оголений до пояса, в синіх шальварах, підперезаний широким червоним поясом  і чекав. В руці він тримав довгу важку шаблю.

Каді (суддя) звернувся  до осавула:

– Великий хан Каплан-Гірей І, хай Аллах дарує йому довгі роки життя, може помилувати тебе, невірний, якщо ти покаєшся перед усіма нами, зречешся своєї нечестивої віри і станеш добрим правовірним мусульманином та будеш молитися повсякчас всемогутньому Аллаху. Востаннє запитую тебе: ти згоден чи ні?

Але хіба міг Дмитро  взяти гріх на душу і схилитись перед своїм одвічним заклятим ворогом?

Дмитро дивився на  схід, в бік Запорізької Січі. Десь там далеко, у його рідному Титарівському курені козаки сідають обідати, помолившись Богу. Високе сонце стоїть над дзвіницею і церквою Покрови Пресвятої Богородиці й осяває теплими променями Січ, увесь степ запорізький, Дніпро з порогами та всю Україну.

Щось боляче кольнуло біля серця, наче вкусила змія. Він коротко видихнув:  “Ні!”

Каді прочитав смертний вирок.

І раптом юрба завмерла. Над помостом, над натовпом, над Каушанами злетіла пісня:

“Гей ви, хлопці, славні запорожці,

Згадуйте мене!”

Дмитро співав так, ніби його справді почують там, на Великому Лузі. Голос його дужчав, він дзвенів на високих нотах, летів, як птах, у синє чуже небо. Осавул відчув, ніби в нього за плечима виростають крила, вони піднімають його над землею і несуть на рідну і таку дорогу йому землю з пестливою назвою –  Україна.

Десь посеред юрби таким самим високим голосом відгукнулось: “Згадаємо, брате!” Натовп здригнувся. Заметушились татари, кинулись в юрбу шукати сміливця, що видихнув ці слова. Хан аж підхопився на ноги, скаженіючи від люті.

Сльози покотилися виснаженим обличчям Дмитра, а в голові стукало дзвоном: “Я – не сам!”

Він встиг ще промовити початок молитви  “Отче наш…”, але кат скочив до нього і рубонув з усієї сили своєю страшною шаблею. Голова Дмитра покотилась на дошки помосту, а очі, сповнені презирства та ненависті до ворогів, дивились на ворожий натовп…

Десь далеко на Дніпрі молилась за нього Січ і вся Україна, до якої душа Дмитра полетіла білим пречистим голубом.

Художньо-публіцистична повість Довга дорога життя Олени Мокроусової розкриває сторінки життя та діяльності останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, який пройшов шлях від звичайного козака до кошового отамана, батька війська Запорізького, мудрого політика та дипломата, хороброго воїна талановитого воєначальника, справжнього патріота України, глибоко віруючої людини.

Петро Калнишевський відіграв неабияку роль у політичному житті України, вів активну боротьбу з усіма її ворогами – турками, татарами і ляхами. Кошовий отаман разом із запорізькими козаками брав активну участь у двох російсько-турецьких війнах, де запорізькі козаки часто були авангардом і надійним щитом. Вони захищали не тільки рідну землю, а й свою віру від турецько-татарської навали.

Після зруйнування Запорізької Січі Катерина ІІ жорстко помстилась кошовому отаманові: вона заточила його на 25 років тюремного ув’язнення  в одиночну камеру Соловецького монастиря. Він з гідністю виніс всі тортури, не покаявся і не попросив помилування. Відбувши строк покарання, Петро Калнишевський у 1801 році був амністований царем Олександром І. Він прожив ще два роки в Соловецькому монастирі і помер у віці 112 років. У наші дні був канонізований і зарахований до лику святих.

Книга видана в 2018 році,  українською мовою, 312 сторінок, формат 60*84/16.

45000, м. Ковель, вул. Черняховського 14, Волинської обл., Україна. Автор Мокроусова Олена.

Контакти: Мокроусов Роман, м. Чернігів, Україна; тел./вайбер 0677772075. https://www.facebook.com/roman.mokrousov.7

July 2018