Потужна меценатка української культури в Канаді, громадська діячка, фундаторка, голова “Допомогового жіночого комітету” у Вінніпезі (Канада), голова товариства “Український червоний хрест”, співорганізаторка товариства “Жіноча громада”, учасниця Жіночого товариства імені княгині Ольги. Про цю унікальну жінку майже нічого не знає мережа “гугл” та не написано у “Вікіпедії”. Але саме вона купувала костюми для виступів усесвітньо відомого балетмейстра Василя Авраменка та передавала книги Олександра Архипенка для Національного музею у Львові; організовувала і “тихо” фінансувала концерти хору Олександра Кошиця в Канаді… Ця жінка вкладала вже тоді у Вічність. Саме в домі Йонкерів гостював Євген Коновалець та інші видатні українці… На гостину до їхнього дому збиралися відомі люди в кінці року та у різдвяний час.
Корінь роду
Народилася Анна 25 грудня 1888 року у міщанській родині Гуменіловичів, на Матіївці (передмістя Калуша, Івано-Франківська область). Батько Дмитро – відомий швець, матір – Марія Сорохтей, активна учасниця Просвіти у селі. “Жвава, енергійна, брава до співу, акторської гри”, – такою описує Анну авторка книги про неї Ірена Книш. В 17 років Анна виїжджає до Канади
(м. Вінніпег) – чи то сама, чи то з кимось із родичів, точно невідомо. Були перекази наче виїхала з батьками, що згодом повернулися, донька ж залишилася за океаном. За різними згадками у пресі Канади відомо, що вже 1908 року Анна належала до осередку Просвіти, була активною учасницею вистав, читань, зібрань. Ця жінка однією з перших розбудовувала активно українське культурне життя далеко за рідною домівкою.
Одного разу на зборах наукового товариства імені Шевченка познайомилася з юнаком Степаном Бочовським. Невдовзі молодята побралися. Жили в Едмонтоні, де тоді працював чоловік. У них народжується донечка Галина та син Зеновій. На жаль, щастя було нетривалим, і чоловік залишив дружину з двома дітьми. Тоді ж Анна повертається до Вінніпега. У час нужди та душевних потрясінь, доля зводить жінку зі шляхетним лікарем, голландцем з походження, Генрі Йонкером (1873-1968). У Чикаґо 25 квітня 1918 року взяли шлюб. Скоро Анна втретє стала мамою, народила донечку Лукію. “Колишню прибиральницю в готелях та багатих домах тепер величали пані докторова”.
Відомо, що 1922 року Анна з чоловіком та меншою донечкою Лукією, побували у рідному Калуші, та, на жаль, не застали багатьох рідних. Брат Семен – український січовий стрілець, поліг за Україну. Зустріла подружжя лише матір Марія… Вони мандрували до Гошева та роздивлялися рідні місцинки, а серце Анни бриніло від туги та радости водночас.
“Євангелійська безкорисливість”
Анна розуміла: світ так мало знає про Україну, а є що розповісти. І вона береться до пильної та ненастанної праці: розповідати, демонструвати, поширювати, підтримувати, фінансувати, заохочувати все українське. Зі словом “Україна” – на устах та в серці. Такі були життєві заповіти цієї неймовірної жінки. “Її дім був пристанню, духовим центром, куди збиралися найсвідоміші діячі, де гостювали українці й визначні представники рідного краю: професор Іван Боберський, Євген Коновалець, Осип Назарук, Василь Авраменко, Олена Кисілевська та інші; а також канадійські урядовці, посли, суспільні діячі. Без вищої освіти, але биструмна, обдарована особистим чаром, стрункою й елегантною постаттю, ясноволоса з синіми очима, з милою усмішкою, привітлива й тактовна розмовниця з вродженим почуттям гумору, з природньою поведінкою дами”, – так писали і згадували про нашу українку.
Є спогади про велику жертовність Анни для української справи, вона ніколи не шкодувала грошей для цього. Один із очевидців згадував, як жінка, не роздумуючи, пожертвувала на збірку для Українського червоного хреста та інституту ім. Петра Могили дві тисячі доларів. Йонкери неодноразово допомагали немічним, хворим; часом її чоловік лікував безкоштовно, ще й залишав гроші на ліки. Українці шукали у цієї неймовірної сім’ї прихистку, поради, доброго слова, і знаходили потрібне… Пошиття костюмів для вистав, ліки для нужденних, книги власним коштом. Народні костюми жінка замовляла в найкращих вишивальниць. Не було важливої події, до якої б не приклала рук ця ентузіастка. Бали, фестини, базари, аматорські вистави, концерти, імпрези, зустрічі. Вона всюди! Та найбільше боролася за українську ідею, соборність, підтримувала всіляко українську культуру, там за океаном, давала всьому українському нове дихання.
У 1929 році Йонкери приймали у своєму мешканні Євгена Коновальця, а також допомагали і дали притулок багатьом воякам УСС. До речі, у Вінніпезі діяла “Українська стрілецька громада”, що працювала пліч-о-пліч із “Канадійсько-українським жіноцтвом”.
Взимку 1923 року Анна Йонкер доклала великих зусиль, аби зустріти урочисто, з прапорцями та стрічками капелу Олександра Кошиця, яка тоді мандрувала світом, прославляючи українську пісню. “З усіх галерій звисали гірлянди квітів, кетяги кокард, на стінах завіси з лискучих тканин, колірові свічники – жирандолі… Сцена – з великими українськими прапорами та декораціями. Немов у зачарованому царстві мала лунати українська пісня…”, – пише авторка книги І. Книш.
Майстер українського танку Василь Авраменко писав про цю трудівницю так: “Щодо добродійки Йонкер – святої патріотки, то я не маю сили того описати, чим вона була, є, і буде в українському народі…”. Ця жінка брала активну участь у створенні сценічних костюмів для артистів В. Авраменка й оплачувала витрати. Проте самореклами не любила, та й часу на таке не було. Майже у кожному дописі, що нині можемо прочитати про Анну, йдеться про те, що мало хто знав тоді: до всіх значущих подій найбільше докладала зусиль – фізичних і фінансових. Тисячі доларів вона не шкодувала для української справи.
1928 рік, Вінніпег. У місті велика подія – сама Соломія Крушельницька виступатиме на сцені “Просвіти”. Серед тих, хто зустрічав співачку
“в досвітку на двірці”, звісно, була й Анна Йонкер.
Китиці рож від пані Йонкер
та прогулянки з Кисілевською…
Пані Анна запровадила між українцями у Вінніпезі традицію дарувати артистам квіти після виступу на сцені. Дорогі квіти свіжих троянд завжди отримували аматори, але ніхто тоді не знав від кого ті дарунки… Марія Боянівська, голова першої жіночої організації у Вінніпезі, яка виконувала роль Одарки у виставі “Запорожці за Дунаєм”, пригадувала особливу мить зі свого життя. У холодну зимову пору їй пощастило отримати на сцені живі свіжі рожі від пані Йонкер.
У липні 1929 року жіночі організації Канади з радістю приймали поважну пані Олену Кисілевську. Анна Йонкер супроводжувала гостю в час прогулянок та екскурсій. Жінки мандрували Вінніпегом та околицями.
Ось я згадувала пані Кисілевська про дім Йонкерів: “І згадується мені миле знайомство з цією жінкою та її родиною там, на канадійській землі. Гарний, дерев’яний дім. При ньому квітничок, а навіть, о, чудо! Овочеве деревце – яблуня! Хата гарна уладжена, але скромно…”.…І хоч на українські цілі йшли княжі пожертви, насправді це був дім звичайних інтелігентів, що живуть з фахового заробітку…
Вакації з Міленою…
Товаришка та союзниця Анни, Мілена Рудницька, пригадувала ті щасливі миті, коли вони разом після конгресу у Відні, примандрували до Льовова. Був якраз час Зелених свят, будинки українців замаєні, і на душі від того було тепло-рідно… Анна не змогла втриматися, аби не відвідати вкотре рідну землю. У цій жінці таївся “найправдивіший український дух”, – писала Рудницька. “Найбільше, що кидалося в очі, то це її фанатичний патріотизм, її гаряче прив’язання до рідної землі, до національних традицій і звичаїв і ненависть до ворогів своєї батьківщини…”. Ніхто й ніщо не міг допомогти цій відчайдушній жінці перебороти тугу за рідним краєм, та ностальгія їла та пекла… Єдине, чого хотіла, перебуваючи у Львові – скуштувати затирку на молоці. Казала, що в Канаді не знають, як добре ту страву приготувати… Далі була тримісячна відпустка у рідному Калуші. А серце боліло за долю українців та через засилля чужого на рідній землі…
Також Мілена Рудницька пригадувала, як Анна перед від’їздом із Львова, забрала з собою звичайний кошик, спелетений з лози, з яким селянки ходили на ярмарок, “в ньому поміж сіном були зложені слоїки з варенням з малин та пляшки малинового соку”. “В Канаді нема малин, а мені там буде пахнути українським літом”, – казала Анна.
“У мозаїці народностей Канади Анна Йонкер хотіла бачити українців не лише не відсталими, але й найкращими між рівними”, – писала Рудницька.
Оте святе, що зветься “Україна”…
Найбільшою мрією Анни було об’єднання українок на всесвітньому рівні: “Нарід, який має такий невичерпний скарб, яким є дорогоцінне мистецтво, який має таку пісню, в якій розкаже свій жаль, свою втіху, свої болі, кривди й бажання, не сміє пропасти, а жити мусить вічно!”
Невдовзі у Вінніпезі під гучним гаслом “Батьківщина в тривозі” (як перегукується з нинішніми днями!) Анна виступала з палкою промовою на великому жіночому вічі. Як відомо з історії, саме в ці роки була жорстока політика польської влади проти українців – “пацифікація”. А трохи згодом небайдужі знову будуть гуртуватися, аби закликати світ реагувати на звірства уже большевицької влади. Якби ж ті люди знали, що нас чекатиме через 100 років. Знову Україна боронить свої кордони, а серце здригається за окрадену землю… Так, 1932 року у Нью-Йорку, Анна Йонкер взяла участь в “Українському жіночому конгресі”.
Великі враження мала Анна Йонкер під час відвідин Америки, зокрема Чикаґо, з нагоди Жіночого конгресу у Нью-Йорку. Так, вона гостювала у Авраменків і пригадувала: “Мала я нагоду оглянути битком набиті куфри різних пам’ятних речей, призбираних за час одинадцятилітньої праці Василя Авраменка на полі українського національного танку. Бачила я вбогі старенькі костюми перших танцюристів вчителя в таборах: кожушки, киптарики та інше…”. Із трепетом у серці описує пані Йонкер Всесвітню виставку у Чикаґо 1933 року. Тоді облаштували великі павільйони, і в одному з них була наша “Україна”:
“Наш павільйон був символом нашої сили, справности і поспішности… Його оглянули люди всього світу. Багато заінтересувалися нашими експонатами, творами Архипенка, хоровими співами, нашими танками… Український павільйон, як рекляма, зробив дуже багато для української справи. Тут і театр під голим небом, і святочна гостина від українок, співи, танці…”. Звісно, що і до цього дійства Анна Йонкер приклалася фінансово, а душею щиро вболівала за українську незнищенну культуру. І хоч у цей час жінка вже серйозно хворіла, та це не завадило далі провадити просвітницьку та громадську роботу. У червні 1934 року на великому Жіночому конгресі у Станиславові, на жаль, не змогла побувати, хоч так мріяла…
Пам’ять
Життя обірвалося 1936-го. Хвороба перемогла… Більше двох тисяч людей прийшли на похорон до великої патріотки Анни Йонкер. Того дня вивісили чорні прапори всі українські організації Канади. Новину про передчасну смерть надрукували чимало журналів та газет і в Україні. “Лише такі жінки і тільки, як Анна Йонкер, творять з етнічної маси – націю…”, – пише І. Книш. Свій дім у Калуші пані Йонкер пожертвувала місцевому осередку “Союзу українок”. Тут же ж виготовили пам’ятну листівку на честь своєї славної землячки.
Без сумніву, якби Анна Йонкер жила у нас час, вона б точно так само віддано, потужно боронила, як могла, нашу святу Україну, її культуру, допомагала б нашій армії… До останніх днів Анна підтримувала свій рідний край: фінансово, морально, молитовно, як уміла. Певно, той цінний паросток, що називається “пам’яттю роду” міцно обплів її відчайдушне серце, і не давав ні на мить забути, хто вона і звідки. Бо лише в Україні трава зеленіє по-особливому. Бо звідти паросток роду… Бо звідти любов… Ця жінка вирішила усіма силами торувати для української культури шлях там, де не було таких добрих малин та зеленої трави, як на Матіївці, коло її хати… Там, де серце здригалося від туги, але віра була сильніша. Слава нашій святій Україні, і нашим видатним українцям.
За матеріалами книги Ірени Книш “Патріотизм Анни Йонкер”
(Канада, Вінніпег, 1964 рік)
та статей з давньої преси.
Фото з однойменної книги
Ірина Садула,
учителька української мови та літератури
Угринівського ліцею,
родом з села Тязів Івано-Франківської області
