Згадуємо видатного українського маляра Миколу Ґе
Микола Миколайович помер несподівано у 63 роки. Сталося це 1 (13) червня 1894 р. у рідному хуторі Іванівському Чернігівської губернії. Художника поховали поруч з дружиною…
У листі від 12 червня 1894 р. до письменника, просвітника і педагога І. Горбунова-Посадова (1864—1940) Лев Толстой так характеризував свого давнього приятеля і послідовника: « Смерть наче оголює любов, знімає все те, що її приховувало, і ти засмучуєшся, шкодуєш, дивуєшся, як міг так мало любити або, точніше, виказувати любов, яка пов’язувала тебе з померлим. І коли вже немає покійного, відчуваєш силу любові, яка пов’язує тебе з ним. Посилюється, подесятеряється проникливість любові, бачиш все, гідне любові, чого не бачив досі, але якось совістився виявити, як ніби це прекрасне було чимось зайвим. То була дивовижна, чиста, ніжна, геніальна літня дитина, по вінця виповнена любов’ю до всіх і до всього, як ті діти, подібними до яких треба людині бути, щоби ступити в Царство Небесне. Дитяча була у нього і образа, і прикрість щодо людей, які його не любили і його справу. А його справа була завжди не його, а Божа справа, як дитяча радість і вдячність. Тим часом він, кому мусив вклонятися весь християнський світ, залишався щасливим і сяяв, якщо твори його оцінювалися гімназистом чи курсисткою. Як багато траплялося людей, які щиро не вірили йому тільки тому, що був він занадто ясний, простий і любовний до всіх…»
«ЗОВСІМ БОЖЕВІЛЬНИЙ ДІД!»
Сповідуючи ідею «розумного життя землеробів», живописець Микола Ґе часто повторював думку китайського філософа Лао-цзи («Старець-немовля»), яку почув від Л. Толстого: «Той, хто осягнув Дао, скидається на божевільного, і справді шляхетний видається простачиськом». Адже, коли 1891 р. видавець та послідовник мислителя Михайло Ледерле попросив графа скласти список книг, які в різні періоди життя справили на нього найбільший вплив, той написав: «Із 50 до 63 років — це Євангеліє грецькою мовою, Епіктет, Менцій, «Думки» Паскаля, а також Конфуцій, «Будда» Філіпа Фуко і «Лао-цзи» Станіслава Жульєна.
Переказували, що одного разу, приїхавши зі свого далекого хутірця Іванівського в Чернігівській губернії до Києва, засновник реалістичної школи в українському історичному живописі налякав зовнішністю і своїми балачками якогось добропорядного панка. У пошарпаному незнайомцеві той не впізнав професора-академіка й відсахнувся, наче чорт ладану. Майже тікаючи від благоліпного прибульця, міщанин торочив: «Зовсім божевільний дід! Зовсім божевільний дід! Зовсім божевільний дід!» Сам М. Ґе неодноразово зі сміхом переказував ту історію, а вподобану репліку перетворив на крилатий вислів.
І ще одне перейняв від Лао-цзи — отого «Старця-немовляти» Микола Ґе: він навчився вчитись у дітей, власних онуків, передусім Кікі (Микола; 1884—1920). Коли малому синочку відставного офіцера 6-го понтонного батальйону Петра Миколайовича Ґе (1857—1940) виповнилося три роки, а мати, Катерина Іванівни Забелло-Ґе (1860—1918) почала прискіпливо виховувати бешкетника, примушуючи після кожного прохання додавати «Будь ласка!» — знехотя той виконував вимогу. Але від себе також додавав: «Дол!» — тобто «вздор» («дурня»).
На схилі літ (1893) майстер, подібно до патріарха, прозирав природу речей, бо сам уторував шлях до істини:
— У мистецтві можна вчитися й не слід вчити у звичайному сенсі того слова, принаймні як викладають знання за різними предметами. Вчить лише той, хто має дар і очолює рух у мистецтві. Такі наставники завжди були й будуть, решта педагогів не доречні й не потрібні.
ЧИ ЗБАГНУТИ, НАСКІЛЬКИ ВАЖКО ПЕРШОВІДКРИВАЧАМ?
Відчуваючи глибинну фізичну втому та душевну самоту, Микола Ґе шукав затишку і гармонії, шукав скрізь, де їх можна було знайти — як у собі самому, так і в зовнішньому середовищі. Творча криза — це була перша причина, об’єктивна; у період 1870—1882 рр. лише портретів майстер написав 48. Друга, суб’єктивна — багатодітного батька гнула до землі скрута: від середини 1870-х обтяжилося безгрошів’я родини.
Зазнаючи постійної скрути в Санкт-Петербурзі, де належало тримати гідні апартаменти, пристойний екіпаж, вишколену прислугу, 1875 p. Микола Ґе махнув рукою на північну столицю і придбав у тестя невеликий хутірець Іванівський за шість кілометрів від села Плиски Борзнянського повіту Чернігівської губернії (нині — хутір Шевченка Бахмацького району Чернігівської області). Сполучення виявилося досить зручним, розташований він неподалік однойменної станції Київсько-Воронезької залізниці.
МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ ГЕ. АВТОПОРТРЕТ. 1893 р
За рік збудувавши одноповерховий дерев’яний будинок (до наших днів не зберігся) та обклавши стіни червоною цеглою, засновник реалістичної школи в історичному живописі Російської імперії відмовився від посади професора історичного живопису Санкт-Петербурзької академії мистецтв (офіційно заяву він написав лише 17 вересня 1890 р.), забрав родину, щоби назавжди повернутися до мальовничої України. Своє рішення художник так пояснив у листі до мецената і колекціонера Петра Третьякова (1832—1898), якому був винен купу грошей: «Я вирушив у село, бо думав, що життя там дешевше, простіше, а я вміло господарюватиму і цим житиму, а тим часом мистецтво моє залишиться вільним…»
Геній приходить з неба, талант росте із землі. Молоді літа і період зрілості Миколи Ґе минули в Україні. До цього краю митця повсякчас тягнуло — звідси, а не із Воронежа, вела його пуповина. Як стверджує художник, підвалини людської вдачі закладають яскраві випадки, пережиті в дитинстві.
«НАМ ТЕПЕР МИСТЕЦТВО ЗОВСІМ НЕ ПОТРІБНЕ. Є БІЛЬШ ВАЖЛИВІ TA СЕРЙОЗНІ СПРАВИ…»
Через борги та безгрошів’я дерев’яний будинок маєтку під селом Плиски Борзнянського повіту Чернігівської губернії від 1875 р. до 1884 р. стояв під соломою. Миколу Миколайовича це особливо не турбувало, одразу він облаштував простору майстерню, де віддавався справам… Ні, не мистецтву. За купчою, укладеною з тестем, живописець став ще й власником 350 десятин землі (215 га), великої пасіки і фруктового саду. На нього також перейшли обов’язки управителя маєтку Гирявка (нині — Шевченкове) Подліпенської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії Івана Івановича Білозерського, що біля Борзни.
ГЕ У КОЛІ РОДИНИ
Нагадували про себе борги. Тисячу карбованців Микола Миколайович винен був колекціонеру Павлові Михайловичу Третьякову, ще шість тисяч — петербурзьким знайомим та чернігівським родичам. Суми для родини художника неабиякі. Від матеріальної скрути рятували портрети. У період 1878—1883 рр. М. Ґе написав їх аж 20. Серед замовників траплялися відомі люди: підприємці та меценати М. Терещенко і П. Терещенко, заслужений професор Імператорського Київського університету, знаний лікар Ф. Мерінґ, землевласник Я. Тарновський…
Три роки: 1876-й, 1877-й і 1879-й — митець взагалі не брав у руки пензля. Зустрівшись 1880 р. з Іллею Рєпіним, вони говорили про природу сучасного мистецтва, й Ілля Юхимович аж сторопів:
— Невже вас не тягне до живопису, Миколо Миколайовичу?
— Ні, — відповів М. Ґе, — та й ні до чого. Нам тепер мистецтво зовсім не потрібне. Є більш важливі та серйозні справи…
Про що, власне, йшлося? Як людина універсальна, художник змінив сам погляд на мистецтво, тому Ілля Рєпін співрозмовника і не второпав. Більшість петербурзьких інтелектуалів від живопису бачили своїм завданням, щоби через фарби, певну манеру, дотримання законів якоїсь школи максимально проявити себе. Одним із небагатьох колег Микола Ґе побачив покликання в іншому. Через мистецтво належало принести себе в жертву, а відтак не стільки знайти виправдання життя, як зрозуміти його сенс. Щире прийняття ідей толстовства було природним і стало лише поштовхом до глибокого розуміння людської природи. 1893 р. М. Ґе писав: «Сенс полягає в тому, що потрібно вирішити для себе: чи бажаєш сам офірувати, бути принесеним у жертву, чи щоб тобі офірували, інші тобі приносили себе в жертву… Особисто я вирішив, що потрібно офірувати».
«ЩО Є ІСТИНА?»
Саме в Україні почався останній період творчості майстра, здебільшого позначений євангельськими темами, в яких художник шукав нових смислів у сюжетах, гострої виразності, підвищеного емоційного звучання картин. Ніби у схиму Микола Миколайович подався, принаймні нікуди більше не поспішав. Але сюди, на хутірець під Плисками Чернігівської губернії, до гостинного господаря, котрий з роками дедалі більше скидався на апостола Петра з авторського шедевру «Тайна вечеря» (1863), — вервечкою посунули сучасники: Микола Костомаров, Павло Третьяков, Лев Толстой, Ілля Рєпін, Михайло Врубель…
М.М.ГЕ, ПОЧАТОК 1890-х рр
Безапеляційно московитські мистецтвознавці зараховували і зараховують Миколу Миколайовичу Ґе до… російських живописців, так і пишуть, бусурмани: «наш великий художник»… Тим часом історик української літератури, професор Юрій Шевельов (1908—2002) в есеї «Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті» (1990) стверджував: «Микола Ґе прожив в Україні не одно десятиліття. Він любив Україну і, хай би як там було, належав до неї… Його ім’я безпідставно цілком приписане до мистецтва російського. — І далі: — Адже був він однією з центральних постатей українського живопису другої половини XIX століття, якщо не просто центральною…»
Свого часу Україна стала для митця Божим прихистком. І 6 березня — 9 квітня 1880 р. Микола Ґе показав нове полотно «Милосердя» (233 х 171) на VIII виставці Товариства пересувних художніх виставок у Санкт-Петербурзі, де картину зустріла дошкульна, часом — принизлива критика. Але це було не перше подібне випробування в житті митця, і з часом йому вдалося відновити душевну рівновагу — завдяки народженню внуків Кікі (Миколи) і Насті, дружбі зі Львом Толстим та читанню Євангелія. «Милосердя» автор забрав з експозиції й вивіз в Україну, до себе на хутір.
Тривалий час вважалося, що картина безслідно зникла. Десять років шедевр припадав пилом у майстерні, а 31 січня 1890 р. поверх полотна, попередньо зчистивши шар фарби, живописець намалював наступний твір — «Що є Істина? Христос і Пілат» (1890). Це з’ясувалося лише 2011 р., коли Третьяковська галерея готувала велику виставку творів Миколи Ґе, присвячену 180-річчю видатного живописця, а знахідку виявив плановий рентген.
«Я КРАЩОГО ЗА ЛЮДИНУ НІЧОГО НЕ ЗНАЮ…»
Сивочолий старець, котрий з роками ставав дедалі більше схожим на апостола Петра, часто у справах благочестя відвідував Київ. Завжди майстер знаходив час, щоби навідатися до Рисувальної школи Миколи Мурашка, яка від 1882 р. переїхала на вулицю Велику Володимирську, 46 (нині — Володимирська). У якості дидактичних матеріалів майстер подарував закладу кілька власних робіт. Приватну школу щороку фінансово підтримував (від 300 до 9000 рублів) знаменитий цукрозаводчик Іван Миколайович Терещенко. Вона ж бо руйнувала імперську монополію на художню освіту Санкт-Петербурзької академії мистецтв. З року в рік плекалася нова інституція, яка в Україні системно розвивала образотворче мистецтво; відтепер біля рідних пенатів гартувалися питомі українські митці. Більше ніхто з молодих малярів не мав права нарікати, мовляв, тільки й сподівань на фахову освіту, що в північній Пальмірі.
Одним із перших знаний у Російській імперії саме художник-передвижник Микола Ґе помітив хист і підтримав талант слухача (1884—1889) Рисувальної школи Мурашка, безбатченка Сергія Костенка (1868—1900), чия матір продавала квіти на Бессарабці. Прославлений майстер живопису в полотняному поношеному піджаку розгледів і художні здібності, і тонку душу юнака. Як написав у спогадах сам Микола Іванович Мурашко (1844—1909): «Костенко став улюбленцем Ґе, який під час кожного приїзду до Києва приділяв учневі багато уваги, навіть став з ним нерозлучний. Це дуже вплинуло на Сергія Костенка. Юнак покинув палити, суворо дотримувався моральних чеснот. Таким був безумовний вплив чистого і чесного старця…»
ПОРТРЕТ ХЛОПЧИКА-УКРАЇНЦЯ
І справжній успіх 22-річного художника-жанриста не забарився. На Київській весняній виставці живопису 1890 р. нещодавній випускник Рисувальної школи Мурашка, виставивши невеличку картину «За уроком», привернув до себе увагу. Твір придбали в день вернісажу і замовили живописцю авторську копію. Інша картина — «Біля воріт» здобула Першу премію на виставці Товариства заохочення мистецтв, а невдовзі молодому киянину Сергію Костенку запропонували вступити до Товариства пересувних художніх виставок.
Звісно, один приклад, нехай і яскравий, погоди не робить. Річ у тім, що не лише із Сергієм Костенком займався ремеслом Микола Миколайович. Він проводив майстер-класи з іншими учнями Рисувальної школи Миколи Мурашка, демонстрував техніки, вказував на помилки, пояснював задуми власних картин. Серед його вихованців була плеяда молодих українських індивідуальностей: Степан Яремич, Лев Ковальський, Григорій Дядченко, Віктор Замирайло, Олександр Курінний, Григорій Бурданов, Іван Пархоменко.
Витримавши стільки різних ударів долі, до кінця життя М. Ґе наставляв мистецьку молодь не проповідями лагідності та смирення, а глибокою вірою в людину, що в розумінні митця було синонімом до глибинного розкриття особистості: «Я кращого за людину нічого не знаю і завжди віритиму: все, що моя радість, моє щастя, моє знання, — все від людей…»
Джерело: m.day.kyiv.ua
