Колектив Роксани Пилипчак 40 років зачаровує світ українськими танцями
“Як я мала десь 12 років, нас пускали дивитися ззаду сцени на виступ ансамблю Вірського. І я тоді подумала: добре, може я ніколи не буду солісткою танцю Вірського в Україні, але чому я не можу це зробити тут, на американській землі? Показати красу та силу наших козаків?” (Сяня Дика-Пилипчак)
Вперше я побачила їхнiй виступ на діаспорівському фестивалі в Українській Околиці Чикаго. Таке чомусь завжди застає зненацька. Ось ти просто стоїш i чекаєш наступних учасників концерту. На сцену виходять дівчата й хлопці в народних строях. Звучить музика. І раптом, наче грім серед ясного неба, якась вища сила скручує тебе по руках і ногах, затягує у вир і несе, як безвольну пір’їнку, кудись у невідомість.
“Громовиця” виконувала гопак. Коли вони завершили танець, натовп вибухнув шаленими оплесками. Люди кричали й свистіли, як несамовиті!
І тут мене осяяло: ці дівчата й хлопці – справжній скарб нашої діаспори. Пізніше дізналася, що тисячі жителів Чикаго приходять на цей фестиваль, щоб побачити саме “Громовицю” і напитися її шаленою енергією.
Тендітна білява жінка, яку, зазвичай, можна побачити в оточенні юних танцюристів – це Роксана Дика-Пилипчак (або просто Сяня), художній керівник та засновник феноменального колективу, який з 1980 року і досi знають поціновувачі української культури не тільки Чикаго та Іллінойсу, а й усього світу.
ДІВЧИНКА
Наставниця сотень танцюристів у дитинстві мріяла бути балериною й уперто вчилася. Та в 12 років усвідомила, що важко слідувати жорстким вимогам професійного балету. Підліткова невпевненість зробила своє: витончена граційна дівчинка з чудовими хореографічними даними вирішила, що світ професійного балету для неї закритий.
Однак, є ж інші види танцю! Сяня продовжує навчатись, батьки її заохочують і підтримують. Згодом відбулася зустріч, яка визначила весь подальший творчий шлях. Вчитель хореографії Любомир Цепинський побачив у дівчинці великий потенціал. Ще родина мала сина Юрка, який також любив танці, тож з брата і сестри вирішили утворити танцювальну пару.
Подальші роки пан Цепинський присвятив “продюсуванню” Сяні і Юрка та шукав для них будь-яку можливість для виступу на сцені. Діти тренувалися щодня, навіть у вихідні та канікули, по 2-3 години.
УЧЕНИЦЯ
Якось пан Цепинський зателефонував до колективу “Гуцулія” і запропонував їм включити до програми своїх виступів танок Сяні та Юрка. Іншого разу він організував юним артистам виступ у Дофіні на знаменитому українському фестивалі діаспори. Пані Роксана пригадує, як тоді, ще маленькою дівчинкою, була вражена, які там були великі колективи. Особливо їй запам’яталися кубанські козаки:
– Був там один в білих чоботах, і я дістала його фотографію. А вже коли він потиснув мені руку, то я казала, що ніколи не поїду додому, буду українською танцюристкою і залишуся тут (сміється). Нас тоді так гарно прийняли! Усі помітили наш успіх – хоча ми були маленькими дітьми, але добре натренованими. Як дитина, я не боялася, бо я йду танцювати, робити те, що люблю робити. І бачу за кулісами стільки різних колективів – і “Калина”, й “Черемош”, і ті кубанські козаки. Коли ми завершили свій виступ (а ми танцювали три танки), винагородою були гучні оплески. Може тому, що ми були дітьми? Одне знаю – це було таке натхнення для мене! І не тому, що там було 20 тисяч людей. Я любила дух позаду сцени, любила сам факт, що можу віддати душу танцям.
Пізніше пан Цепинський заснував “Театральну Студію Молоді” при парафії святих Володимира і Ольги. Сяня та Юрко брали участь у п’єсах разом з понад сотнею інших дітей. Вони продовжували вдосконалювати свої танцювальні здібності.
- То були різні п’єси: від модерних до стародавніх. І це направду укріпило мою любов до танців, щоби показати людям, що українська культура, український танок мусять упродовж свого існування постійно розвиватись, – говорить Сяня.
НАСТАВНИЦЯ
…Коли “Театральна Студія Молоді” припинила свою діяльність, чотири її танцюристи – Сяня, Іван Пилипчак, який згодом став її чоловіком, Юра Цепинський та Марта Городоцька-Козицька – вирішили, що їм до снаги створити власний колектив. Українські танці настільки зачаровували своєю енергетикою і красою, що хотілося їх показувати і в Чикаго, і далi в Сполучених Штатах, і усьому світу: ось які ми, українська діаспора! Живемо з Україною в серці, пишаємося цим і хочемо, щоб слава про національне мистецтво, особливо танцювальне, “гриміла” світами. Так народилася назва – “Громовиця”. Давні народні традиції, обряди й фольклор почали переплітатися у танцях самобутнього колективу з напрямками сучасного балету.
В 1985 році Роксана Дика-Пилипчак стала крівником “Громовиці”.
– Перші роки були дуже тяжкі, тому що ми мали небагато танцюристів. Але то були такі артисти, для яких прийти на репетиції 3-4 рази на тиждень або в суботу не було мукою, вони із захопленням приходили, – згадує Сяня. Вона постійно шукала не тільки хореографічні елементи, але й костюми.
Танцюристи, які виросли разом – ходили до школи, церкви, СУМу чи “Пласту” – цілими генераціями “проходили” через танці. Для юнацтва, яке вступало до старших класів, створили молодіжну “Громовицю-2” (сьогодні вона налічує 45 учнів, які щосуботи тренуються окремо). Також, є близько 40 чоловік у “дорослому” складі ансамблю.
– Зараз, як ми всі перед концертом молимося, і я їм кажу: весь свій дух і талант залишіть на сцені, щоб люди їх прийняли. В Україні ми виступали не в таких уже й великих залах. Було 500-800 глядачів – але для нас це був океан людей. Я хочу щоб люди нас сприймали, як родину танцюристів, які не тільки хочуть зберегти те, що було, але й творити нове, – говорить художній керівник ансамблю.
АПТЕКАРКА
Пані Роксана не заробляє танцями на життя. Вона працює аптекаркою, а ансамблем займається весь свій вільний час. Пригадує, що на роботі, коли є можливість увімкнути музику, ноги самі просяться в танок, і з усмішкою розповідає, що кілька разів її навіть заставали за опануванням якихось нових танцювальних кроків.
Покинути роботу вона, як і більшість митців діаспори, не може: кошти на костюми, обладнання, гастролі тощо офіційно не виділяються. Наприклад, для поїздки в Україну в 2003 році колектив “з миру по нитці” назбирав велику суму благодійних внесків, значну частину з яких самі заробили на ярмарках та святах у своїй громаді.
До прикладу, в Канаді державна підтримка діаспорянських колективів більша. Влада та різнi грантові програми покривають заробітні плати для диригентів, хореографів, стипендії для учнів, витрати на поїздки. Натомість, “Громовиця” – проект цілковито волонтерський.
– Ми віддаємо душу й свої таланти – все, щоб “Громовиця” продовжувала радувати глядачів, без жодного заробітку. Однак, моя любов переборює все: перша до танку, друга – до українського танку, третя – до України, четверта – до родини, а п’ята – до танцюристів (моєї другої родини), – зізнається Сяня.
Дуже багато допомогла групі управа кредитівки “Самопоміч”, адже перші десять років артисти не знали навіть, до кого звертатися по допомогу. Продавали шоколад, організовували забави, ходили колядувати.
– Нині спонсори є, і ми щиро вдячні нашій парафії, установам й тим людям, які нам допомагали протягом 40 років і продовжують допомагати. Ми це робимо, тому що хочемо подарувати наше уміння діаспорі. Я тут народилася, тут мої діти народилися, мешкаємо в українській околиці – як же можна не бути вдячним? Хотілося б, щоб наші діти могли пишатися нами, – говорить наша співрозмовниця.
МАМА
Донька Сяні, Дануся, також розділяє з нею мистецьку стежку – займається постановкою хореографії в “Громовиці”.
– Таким чином, у нас співпрацюють дві генерації жінок – донька багато робить модерних постановок, а я маю більше досвіду в балеті і в народних танцях, – каже Сяня.
За весь час діяльності, Сяня Пилипчак виховала більше, ніж 500 танцюристів. Зауважує, що більшість батьків, які свого часу теж навчалися тут, віддають своїх дітей до цієї школи аби потім вони могли потрапити у дорослу “Громовицю”. Її учні також вважають свого хореографа Мамою.
Сяня переконана, що діаспорівська молодь повинна мати захоплення поза школою. Однак, щоб дітей, які мають безліч інших обов’язків та інтересів, заохотити витрачати практично увесь вільний час на “Громовицю”, мусить бути щось більше, ніж просто любов до танцю.
– Ці діти переходять до вищої школи (highschool), потім поступають у коледжі. Зрозуміло, що у суботу і неділю вони хочуть зустрічатися з друзями, танцювати по клубах. І ви мусите викликати у них любов не тільки до танцю, і не лише до України, але й до себе, як до керівника. І якщо створити групу, яка стане їхньою другою родиною, то вони будуть спроможні на все для своєї “Громовиці”, – міркує хореограф.
ВИКЛАДАЧ
Центральними в постановках “Громовиці” є народні танки, навколо яких будуються сценарії концертів.
– Часом ми робили такі народні фольклорні балети: українське весілля, гуцульське весілля, історія про Роксоляну, були й забавкові танці. Залежно від того, яких танцюристів я мала, адже багато значить не лише талант в танці, але й їхні характери, – підкреслює Сяня.
Згодом “Громовиця” почала робити кабаре, модерні танки, часом проект тривав два і три роки, а часом і за рік можна було зробити.
– Ці кабаре були зовсім іншої теми. Але з нашим гумором – щоб мати щось українське, мусить бути український стиль.
Сяня шкодує, що колектив не має власної постійної професійної сцени, яка б не дрижала під час танцю, вміщала весь величезний колектив і була безпечною для запальних танцюристів.
Якось у Мюнхені колектив запевнили, що сцена може розсунутися і стати більшою, але коли артисти прибули на місце, виявилося, що вона стоїть на цементових палях, які не рухаються.
– За три години ми переробили кожен танок. То був наш найкращий виступ в Європі, – згадує художній керівник “Громовиці”.
КВІТКА ТАНЦЮ
Роксана Дика-Пилипчак за все життя поклала стільки зусиль і часу на “Громовицю” і на розвиток українського танцю в Чикаго, що її недаремно тут вважають “Квіткою Цісик у танцях”. Адже, так як легендарна Квітка присвятила життя українській пісні та її популяризації, поширенню і славі, так і Сяня все своє життя прославляла Україну в танцях.
– Я рада, що наша діаспора така велика, що при кожній церкві ствоюються танцювальні, театральні, спортивні чи музичні школи для молоді, хорові та театральні колективи. Часом кажуть, що це може розділяти людей – кожен хоче робити щось по-своєму. Однак, якщо є взаємна повага до праці, яку роблять інші, то я думаю, що в цьому – наша сила. Але підхід мусить бути таким, що ми робимо це для своїх дітей, для своєї парафії, організації, діаспори, України, а не для конкуренції один з одним, – говорить Сяня Пилипчак. – Тоді наша діаспора буде сильною. За 40 років репертуар “Громовиці” дуже урізноманітнився. Щоб заохотити молодь, треба вводити сучасні елементи. Сам факт що ми, українки, працюємо над постановкою цих танців, робить їх українськими.
– Кожен з нас, діаспорян, повинен для себе подумати, в який спосіб він може найкраще представити Україну іншим людям, – підсумовує Сяня. – Наш спосіб – показати наскільки унікальна українська культура саме у танцях. Ми стараємося виконувати наші танці якнайкраще в тих сучасних умовах, які ми маємо і, щоб глядач був задоволений.
Крапля імпровізації в океані українського танцювального мистецтва стає відшліфованим діамантом.
Ольга Руда
Ірина Басенко
