А. І. Ракітін
“Загадкові злочини минулого”
Історія ця має дуже довгу і дивну преамбулу і не менш довгу і дивну післямову. Та й сама по собі історія викрадень і вбивств підлітків в американському штаті Мічиган в другій половині 1970-х років до такої міри незвичайна, що досить важко зрозуміти, з чого ж саме вона почалася. Офіційне трактування подій залишає широке поле для домислів в цьому відношенні. А тому починати треба з того, що було задовго до описуваних подій – подібний вступ допоможе краще зрозуміти специфіку місця і часу.
24 березня 1955 року в Детройті зникла 7-річна Барбара Гейко. Дівчинка не повернулася додому зі школи, розташованої неподалік від перетину Грейшет-авеню і Сьомої милі. Частина Детройта і район на північ від міста прорізані паралельними шляхами в напрямку “схід-захід”, дороги ці прокладені з інтервалом в одну милю – тобто 1,6 км – і називаються “милями”: від Першої до Тридцять шостої. Тягнуться вони на багато десятків кілометрів, в межах населених пунктів “милі” стають звичайними вулицями, а поза – перетворюються в прямолінійні дороги. Район перетину Грейшет-авеню і Сьомої милі знаходився в центрі Детройту – на ті часи це було цілком пристойне і безпечне місце (з тих пір місто сильно змінилося). Мати, стривожена відсутністю дівчинки, в той же день звернулася із заявою в поліцію.
Правоохоронні органи поставилися до заяви з повною серйозністю, і розшуки почалися вже вранці наступного дня. Тіло Барбари було знайдено тільки 31 березня на території округу Окленд, в північно-західному передмісті Детройту, на відстані приблизно 27 км від місця викрадення. Дівчинка була вбита: як показала судово-медична експертиза, її спочатку задушили зашморгом, а потім перерізали горло ножем – очевидно, це було зроблено тому, що вбивця не був упевнений повністю в смерті жертви. Барбара піддалася неодноразовим зґвалтуванням і ще за життя отримала важкі травми статевих органів. Тіло вбитої дівчинки виявилося частково роздягнутим – були відсутні її пальто і джемпер. Вбивця загорнув труп в стару верблюжу ковдру армійського зразка, мабуть, з метою забезпечення зручності перенесення трупа.
***
Судові медики зі служби коронера вагалися з визначенням часу настання смерті. Хоча температура в кінці березня піднімалася вже до + 10° С і навіть вище, ночі залишалися холодними, і ця обставина не могла не впливати на збереження тканин трупа. Але ряд міркувань наводив на думку, що дівчинка не була вбита в день викрадення, а прожила деякий час. Якщо це було дійсно так, то виходило, що викрадач утримував Барбару кілька днів як полонянку, неодноразово насилуючи.
Всі ці деталі справляли тяжке враження і, в силу зрозумілих причин, викликали добре зрозуміле занепокоєння населення Детройту. Ця подія для середини 1950-х років була визнана незвичайною; в ті роки в США не було такого розгулу сексуальної злочинності, як зараз, та й феномен серійних вбивць ще не перетворився в кінематографічний фетиш.
Правоохоронні органи доклали чималих зусиль для викриття злочинця, проте, розслідування ніякого результату не мало.
А через два місяці – 22 травня 1955 року – за обставин, схожих з тими, при яких пропала Барбара Гейко, зникла інша дівчинка – 8-річна Дженні Сінглтон (Jeannie Singleton). Подібно Барбарі вона вийшла зі школи, але до будинку не дійшла. Правда, на відміну від ситуації з Барбарою, в даному випадку відстань від школи до будинку була мінімальною, всього 4 квартали. На цій ділянці Дженні просто нікуди було повернути – там не було ні магазинів, ні спортивних майданчиків, нічого такого, що могло б зацікавити дівчинку восьми років. Сталося все це в південній частині міста Каламазу, в 200 км від місця викрадення Барбари Гейко двома місяцями раніше.
Служба шерифа округу Каламазу, отримавши повідомлення про зникнення школярки, відреагувала моментально. Протягом дня почалися пошукові операції, в які з кожним днем залучалися все нові і нові учасники. Буквально через два дні на збірні пункти пошуковиків приходило вже понад 750 осіб. Однак час ішов, а доля зниклої дівчинки залишалася невиясненою.
Труп Дженні Сінглтон був знайдений зовсім випадково 1 червня 1955 року дітьми, які гралися в чагарнику в сільській місцевості. Відстань від місця викрадення становила 24 км. Що примітно – двома днями раніше цю ділянку місцевості вже оглядали пошуковики і тоді трупа там не було. Це означало, що злочинець був обізнаний про те, де саме проводиться пошукова операція, а оскільки такого роду деталі не висвітлювалися в пресі, то, швидше за все, він був якимось чином причетний до неї. Іншими словами, або він сам, або хтось із його знайомих брав участь в прочісуванні місцевості.
Судово-медична експертиза показала, що Дженні за життя піддавалася неодноразовим зґвалтуванням, причиною її смерті стали два ножових поранення в шию, іншими словами, дівчинці в два прийоми перерізали горло. Тіло знаходилося в хорошому стані і це дозволило судовим медикам припустити, що смерть Дженні наступила приблизно за дві доби до виявлення трупа. А це в свою чергу означало, що протягом тижня з моменту викрадення дівчинка залишалася жива і, мабуть, утримувалася злочинцем як секс-рабиня.
Тіло знайшли п’ятеро дітей у віці від 5 до 12 років. Всі вони були родичами – рідними або двоюрідними братами і сестрами. Оскільки діти не втримали язика за зубами, розповідь про зроблену ними знахідку відразу стала широко відомою. У газетах з’явилися не тільки імена і прізвища дітей, але й їх фотографії. Ця обставина викликала серед правоохоронців легку паніку. Комусь із відповідальних осіб раптом спало на думку, що злочинець, знаючи імена та прізвища дітей, а також місце їх проживання, може спробувати когось із них викрасти. Шериф зобов’язав батьків ввести для дітей 6-тижневий карантин, заборонивши їм виходити з дому без супроводу дорослих.
Розслідування, повне вельми драматичних вигинів і несподіваних інтриг, тяглося більше року. За цей час були проведені арешти, які обіцяли начебто непогану перспективу розкриття цього вбивства, однак, в кінцевому підсумку вся детективна робота закінчилася повним пшиком – нікому з підозрюваних не було пред’явлено звинувачень і вбивство Дженні Сінглтон так і залишилося нерозкритим.
Події 1955 р. залишилися похмурою плямою в історії Мічигану. Зрозуміло, сказане не означає того, ніби ніяких інших серйозних злочинів там не було – звичайно ж, такі траплялися! У тому числі і серійні та дуже навіть заплутані! Наприклад, серія вбивств дівчат в містах Енн-Арбор і Іпсіланті в 1967-1969 рр. Але всі ці злочини рано чи пізно розкривалися або принаймні, оголошувалися розкритими. А ось нерозкритих вбивств дітей, та тим більше пов’язаних з їх викраденням і утриманням в ув’язненні, не було багато років. Точніше кажучи – півтора десятиліття, аж до 1969 року.
За цей час Мічиган взагалі і район Детройта особливо сильно змінилися. У середині 1950-х років штат по праву вважався столицею світового автомобілебудування і не тільки через велику кількість продукції, що випускається. У Мічигані формувалася світова автомобільна мода. Три найбільших світових виробника автомашин – “Дженерал моторс” (“General Motors”), “Форд” (“Ford Motor Company”) і “Крайслер” (“Chrysler Group”) володіли більш ніж півсотнею підприємств і дочірніх компаній, розташованих на території Мічигану, двадцять з них розташовувалися в Детройті. Штат вважався заможним навіть за американськими мірками – процвітав автопром, процвітав і Мічиган. Саме тому сюди в 1960-х роках потягнулися десятки тисяч мігрантів з південних районів США.
***
У 1969 р. в місті Оскода (Oscoda), північному передмісті Детройта, при надзвичайно загадкових обставинах зникли дві школярки – Патрісія Спенсер (Patricia Spencer) і Памела Хобл (Pamela Hobley). Сталося це 31 жовтня, в той самий день, коли вся Америка святкує досить дивне для будь-якого православного люду свято Хелловін. Той день добре запам’ятався багатьом жителям Оскоди, хоча і з різних причин.
Вранці 31 жовтня в управління міської поліції зателефонував анонім і повідомив, що школа, в якій навчалися Патрісія і Памела, замінована. До дзвінку поставилися серйозно – в кінці 1960-х років Америку потрясали різного роду заворушення: бунтували студенти-ліваки, противники війни у В’єтнамі, борці за громадянські права, прихильники легалізації марихуани та інші – в загальному, тоді в США було весело ідіотам і байкерам всіх видів. До речі, всім добре відомий серійний вбивця Зодіак в одному зі своїх листів до газети приблизно в той же час погрожував терактом проти школярів.
Загалом, ідея масштабного теракту в школі носилася в повітрі і ігнорувати її було абсолютно неприпустимо. Поліцейські моментально школу закрили на перевірку, а учнів розпустили по домівках. Так Патрісія Спенсер і Памела Хобл близько полудня проти своєї волі опинилися вдома. Але попереду були цікаві події: по-перше, в школі повинен був відбутися важливий футбольний матч старшокласників, а по-друге, мав бути Хелловін. На останній у школярів вже була запланована певна програма, було місце збору і подальшого дебошу. Памела і Патрісія були учасницями заявленого заходу і не могли пропустити таке задоволення.
Загалом, обидві школярки вийшли зі своїх будинків на початку другої години дня. Що важливо для нас зараз – вони не домовлялися про зустріч і більше того, взагалі не дружили. Дівчата були дуже різними і зовні, і за своїми інтересами. Памела Хобл, яка народилася 25 травня 1954 року, була більш ніж на рік молодшою Патрісії Енн Спенсер (остання народилася 10 січня 1953 року, при цьому вони вчилися в одному класі). Памела мала зріст 171 см і важила 44 кг, була стрункою і довгоногою, користувалася успіхом у однолітків і навіть була заручена. Патрісія до певної міри була її антиподом, при зрості 161 см її вага становила 50 кг. Патрісія носила окуляри. Вважала, що вони їй не йдуть, і дуже комплексувала через свою короткозорість.
Отже, дівчата, не змовляючись, пішли в школу, де до 15-ї години повинна була закінчитися поліцейська операція з пошуку бомби і мав початися футбольний матч. Бомбу, як неважко здогадатися, так і не знайшли. Телефонний дзвінок явно організували самі школярі, щоб мати офіційний привід не вчитися в улюблене свято.
На футбольному матчі, проте, Патрісія і Памела не з’явились. Вони взагалі більше ніде не з’явилися.
Тривогу підняла мати Памели Хобл. Не дочекавшись повернення дочки, увечері 31 жовтня вона почала обдзвонювати однокласників, намагаючись з’ясувати, де могла затриматися Памела. Тут-то і з’ясувалося, що ніхто не знає місця знаходження ще однієї дівчини – Патрісії Спенсер. Дізнавшись, що дівчата не з’явилися в 15 годин в школі, мати Памели подзвонила в поліцію.
Треба віддати належне поліцейським – вони взялися за справу завзято і без зволікань. До ранку 1 листопада родичі зниклих дівчат були опитані, завдяки чому вдалося скласти хороший опис одягу зниклих і отримати їх фотографії. Найближчі дні принесли перші несподівані відкриття. Перш за все поліцейські з абсолютною надійністю з’ясували, що Патрісію і Памелу бачили кілька свідків на дорозі Рівер-роад. Це було логічно, оскільки шлях до школи пролягав по цій дорозі, ось тільки пройти дівчатам належало більше 2,5 км по досить пустельній місцевості (Oscoda high school розташовувалася в парковій зоні, на пристойній відстані від міста, там, до речі, і зараз досить безлюдно). Навряд чи дівчата розраховували йти в школу пішки, мабуть, вони сподівалися зустріти знайомих на автомашині, або зловити попутку.
Отже, на Рівер-роад вони виявилися о 14 годині і у них був певний запас часу до початку футбольного матчу, на який вони збиралися піти. Поліцейські припустили, що дівчата могли шукати випивку, щоб з’явитися на майбутню вечірку не з порожніми руками. В принципі, неподалік від того району, де їх бачили, були два магазини, де продавалося спиртне. Оскільки явно неповнолітнім дівчатам алкоголь навряд чи б продали, вони могли попросити зробити покупку когось із випадкових перехожих. Припущення уявлялося не позбавленим сенсу, однак, воно мало не дуже-то хороші наслідки. Справа полягала в тому, що один із магазинів розташовувався фактично на кордоні міста, на шляху до кладовища Пайнкрест. Район цей був уподобаний повіями, і поліцейські знали, що там підробляють “швидким сексом” в тому числі і деякі школярки. Іншими словами, дівчат могли прийняти не за тих, ким вони були, а їх звернення з проханням допомогти в придбанні випивки, могло спровокувати несприятливий розвиток подій.
Таємниче зникнення Памели Хобл і Патрісії Спенсер й досі не отримало якогось роз’яснення, минулі десятиліття не внесли ясності в цю похмуру історію. Уже в наші дні з’явився свідок, який стверджує, ніби 31 жовтня 1969 року він підвозив зниклих школярок до того самого винного магазину, розташованого неподалік від кладовища Паркхерст, про який було написано вище. За словами свідка, він висадив їх у тому місці, де вони просили, в момент розставання дівчата були в повному здоров’ї і не виглядали стурбованими або схвильованими. Дізнавшись про їх зникнення, свідок не став повідомляти про цей випадок правоохоронним органам, побоюючись накликати на себе підозри. Якщо ця розповідь відповідає дійсності, значить, початкова версія подій виявляється найбільш точною – дівчата дійсно намірилися в обхід закону придбати спиртне і ця легковажна спроба призвела до небезпечної ситуації, яку вони виявилися не в силах вирішити.
Останків дівчат теж ніколи не було знайдено.
Читайте також: Мічиганські історії. Продовження
Далі буде…
