На його похороні двоє чоловіків тримали плакат із написом італійською та українською мовами “Santo subito”, “Уже cвятий”… “Ми віримо, що Блаженніший Любомир ще повернеться з небесного престолу на наші земні престоли в сяйві Божої вічної слави, як великий святий нашого народу, як провідник до Бога і до дому Отця для кожного з нас. Молімося, аби це сталося якнайшвидше”, – попросив вірних і людей доброї волі під час проповіді до вірних владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, на дев’ятий день по смерті Блаженнішого Любомира. А відтак зауважив: ми ще не можемо сказати, що вже зараз відчуваємо всю велич пастиря Української Греко-Католицької Церкви і духовного лідера українців, як його справедливо називали.
Завтра минуть 40 днів з часу смерті Блаженнішого. Тож сьогодні, напередодні цієї траурної днини, ми вирішили нагадати не лише про те, яким він був, що ми втратили із його відходом, але й про те, який неоціненний спадок він залишився нам – вустами тих, хто знав Любомира Гузара особисто та чільників Церков України і світу.
– Кожна людина, з якою нас зводить життя, щонайменше залишає у нашій пам’яті певний слід. Іноді – лише якийсь спогад, інколи – стає вагомою віхою на нашому шляху, а бува – що й змінює не лише наше світосприйняття, а й усе наше життя. Яку роль зіграло у Вашій долі знайомство з Блаженнішим?
Мирослав Маринович, правозахисник та екс-дисидент, віце-ректор Українського католицького університету:
– Ця роль була визначальною: вона визначила дистанцію, на яку я підійшов до Церкви, духовенства. У новітній час я йшов від прав людини, від досвіду правозахисника. Це наближення до Церкви, як і в кожної людини, було непростим. І, власне Блаженніший надав мені образ Священика у високому розумінні, з великої літери, який вміє не лише говорити євангельскою мовою, але й поводитися та жити по-євангельськи.
о. Богдан Прах, ректор Українського католицького університету
– Він повністю змінив стежку мого життя, бо ми познайомилися ще 30 років тому. Саме він переконав мене – хоча у мене на той час не було ні думки, ні наміру про це – повернутися до України: численними й наполегливими розмовами, простими і водночас сильними аргументами. Тоді Блаженніший Любомир Гузар призначив мене віце-ректором Богословської академії, а через півроку – ректором Львівської духовної семінарії, і я займав цю посаду 9 років. Це був прекрасний час, нам вдалося створити чудову команду! А згодом – м’якими й водночас чіткими, наче батьківськими порадами, спрямовував мене цим шляхом, невимушено і, водночас, з величезним ентузіазмом, допомагаючи у розбудові й розвитку майбутнього університету.
Андрій Садовий, міський голова Львова:
– У моєму житті дуже мало людей, до яких я можу звернутись з проханням про справжню батьківську пораду. Блаженніший Любомир Гузар, безумовно, був одним з таких людей…
Доля мені подарувала радість – співпрацювати з ним дуже багато років. Ще до роботи на посаді міського голови він запропонував мені очолити фундацію Митрополита Андрея Шептицького. Я тоді був директором цієї фундації, а Блаженніший Любомир, як глава Церкви, був тоді головою цієї фундації. Це два з половиною роки цікавої співпраці, нарад, зустрічей…
– Як кожна людина є унікальним мікрокосмосом, так і сприйняття інших є специфічним та особистісним для кожного з нас. Яким у Ваших очах був владика Любомир?
Мирослав Маринович: – Про це я вже не раз говорив, навіть ще за життя Блаженнішого Любомира: він був людиною, якій сідали на плечі голуби. А це означає, що від нього променіли мир, спокій, а не агресія. Всі захоплювалися ним і немає людини, яка б не була ним зачарована. Тому він відійшов прямісінько до Бога, що був улюбленцем Святого Духа…
Його любили греко-католики, але шанували й усі інші конфесії. Він був беззаперечним моральним авторитетом для євреїв і мусульман, для людей світських і навіть невіруючих. Коли він заходив у приміщення, вставали всі присутні – навіть знаючи, що він уже цього не бачить.
о. Богдан Прах: – Як на мене, головна його риса, що вабила до себе людей, зокрема, й мене, була його надзвичайна відкритість. Блаженніший був не лише надзвичайно проникливим спостерігачем життя, умів завше вловити найважливіше, але й вмів невимушено й водночас легко зацікавити людей, з якими спілкувався, тими цінностями, яким жив сам. Пояснити, чому щось – є визначальним, а щось – скороминущим і не вартим уваги. Задля чого варто жити, чому служити, а що – другорядне і не вартує надмірних зусиль. Саме тому усі, з ким йому доводилось спілкуватись, з нетерпінням чекали кожної нової зустрічі з кардиналом. Ба більше, він вмів не лише чудесним чином згуртувати людей, надихнути їх, але зорганізувати до різних викликів та праці.
– Які вислів чи порада Блаженнішого запам’яталась чи допомогла Вам найбільше?
Мирослав Маринович: – Таких фраз було багато, бо це – Людина, яка ширила довкола себе євангельське вчення. Але мені особисто запам’яталися дві фрази, які я останніми днями постійно згадую, і які відкрили переді мною ті глибини людського життя, які я раніше не осмислював.
Перша фраза – «Дайте людям вирости у свободі»… Ми хочемо, аби людина стала вільною одразу. Але від стану рабства до стану свободи – тривала й далека дорога, що має багато етапів і відрізків. Так само, як не можна морквинку раніше часу висмикнути з землі, так само неможливо й отримати одразу й дочасно сформовану людину. Це важливо зрозуміти нам, в Україні, тому що ми походимо із посттоталітарного суспільства, ми хочемо все і одразу, ми не звикли той повільний темп, в якому ми усі зростаємо… Це трапилось, коли миряни нашої церкви напустилися на нього, мовляв, «чому багато священиків не відповідають своїй посаді, треба їх карати» тощо. А він слухав-слухав і просто й щиро відказав: «Ви усі пройшли дуже складне життя – дайте людям вирости у свободі».
А друга фраза – «Якщо хочете відновити довіру – перестаньте торгувати правдою». Це фантастичної глибини вислів, що є ключем причин відсутності довіри до більшості інститутів в Україні! Сам же кир Любомир був також Людиною Правди, творячи озонний ефект: його слову довіряли, бо знали, що воно не лукаве і не облудне.
о. Богдан Прах: – Таких висловів за три десятиліття нашої співпраці назбиралось стільки, що нині вже й годі згадати усі. Блаженніший говорив так, що практично кожен його вислів міг би стати афоризмом. І кожна його порада, так чи інак, згодом виявлялася правильною, а візія – пророчою.
Та особисто мені чомусь найяскравіше відклалася у пам’яті порада «бути нормальною людиною». Коли в 1998-му він покликав мене бути ректором семінарії у Львові, головним його проханням було таке: «Виховайте мені не святих, а нормальних священиків». І пояснив: всі ми – люди, а не ангели з крилами, тож не слід намагатися привити семінаристам те, що не властиво звичайним людям. Натомість маємо докласти всіх зусиль, аби майбутні священики стали вповні тими, якими нас потребують – і решта людей, і Церква, й Україна загалом. Насамперед – нормальними людьми, себто простими і доступними настільки, аби достукатися до серця кожної людини, незалежно від того, чи є вона їх парафіянином, належить до іншої конфесії, а чи й взагалі є атеїстом. Бути доступними, аби об’єднувати, а не роз’єднувати довкола себе, сіяти добро й злагоду, незалежно від конфесійної приналежності.
Андрій Садовий: – Я завжди, у будь-яку секунду, міг йому зателефонувати, під’їхати і порадитись у дуже непростих питаннях. Особливо останнім часом я часто приїжджав до Блаженнішого порадитись про ту складню ситуацію, з якою зіткнувся Львів. Він завжди давав дуже мудрі батьківські поради, тому це втрата і для мене особисто, це втрата і для громади міста, і для України.
Ігор Марков, директор Лабораторії соціальних досліджень у Львові: – Складно згадувати окремі афоризми, бо він ними просто сипав. І найголовніше, що вони народжувалися самі по собі: він їх не вигадував – вони йшли з його глибинної християнської людськості… Нині медіа рясно цитують його. Дуже скоро, мабуть, з’являться й такі, які йому не належали, але будуть йому приписувати, бо за духом вони співзвучні його мудрості…
Мені ж найбільше подобаються ті його вислови, що свідчать про його глибинну людську поставу, розуміння людини і її буття. Як от часто цитоване «Мені так часто співають «многая літа, що я, певно, не помру».
Або ж іще один, котрий якщо йому й не належав, то дуже схожий на нього. «Я з молодих літ прагнув бути священиком, і то неодруженим священиком. І час показав, що це був правильний вибір… Були кілька дівчат, з якими я правдоподібно міг одружитися. Минув час, вони вже – вдови, а я – й досі живу».
Блаженніший був людиною надзвичайно глибокою у своїй простоті. Бо всяка істина є проста. А Блаженніший мав великий дар бути Людиною від Бога.
– У чому, на Ваш погляд, криється головний секрет величі Любомира Гузара?
Мирослав Маринович: – У любові до людей. Він насправді любив людей. А від цієї любові виходила ота його постава доброти. Він добре розумів природу людини, розумів, на якому камені вона спотикається, і все ж – просто любив… За всіма нашими агресіями стоїть нелюбов один до одного. А у ньому цієї агресії не було, бо її повністю відтіснила оця Любов.
До слова, саме при Блаженнішому Любомирові Церква перенесла свій осідок до Києва, тим самим привносячи в нього ідею об’єднаної Київської Церкви.
о. Богдан Прах: – Насамперед – те, що він він бачив усе, чим жив і за що брався, набагато вперед. Бачив подальшу перспективу Церкви, її розвитку, в тому числі й у сенсі екуменічному, возз’єднавчому. Власне ця далекоглядність дозволяла йому не зважати на численні перешкоди й не зупинятись – як у поступі Церкви, так і кожної окремої людини зокрема. І не лише діяв так сам, але й допоміг дуже багатьом людям віднайти себе, своє місце у цьому світі й житті. Переконавши їх, що матеріальний добробут і гроші – вторинне, а духовне життя і цілі – мають бути визначальними для кожного з нас.
А поза тим – він перебрав від митрополита Йосипа Сліпого клич бажати великого, не розмінюючись на дрібне, другорядне та минуще. Блаженніший дуже цінував великі виклики та справи, те, що, як був певен, неодмінно змінить майбутнє на краще. І не лише для нашої Церкви. Кир Любомир щиро вірив, що християни України з часом таки досягнуть єдності, здолають міжконфесійні протиріччя, і що власне екуменічний шлях є оптимальним для розбудови сильної та заможної України.
Наприклад, коли доручив організувати мені візит св. п. Папи Римського Івана Павла ІІ, сказав: «Зробіть це так, щоб ціла Україна затримала подих!». Я не одразу збагнув, що особисто можу для цього зробити: адже приїде Глава усієї Католицької церкви, одна з найшанованіших осіб світу! І тоді Блаженніший, зауваживши мій подив, терпляче пояснив: «Зробіть так, щоби це відчули й збагнули усі. А коли нам з вами це вдасться, і самі будете подивовані, наскільки з часом це допоможе змінити ситуацію і в нашій церкві, і Україні загалом!».
Андрій Садовий: – Те, що Блаженнішого поховали в Києві, у Патріаршому Соборі, це дуже сильний знак тому, що він розширив УГКЦ на всю Україну. Це нині важко осягнути, але ми це зрозуміємо через сто років. Так само як ми тільки сьогодні розуміємо мудрість Митрополита Андрея Шептицького, який на початку минулого століття відправляв священиків, щоб формувалися парафії, за нашими вірними, які від біди їхали на заробітки в Америку, Канаду, Європу… З іншого боку, якби згодом не було оцієї підтримки греко-католиків зі Заходу, то було б дуже важко відновити УГКЦ у Львові. Власне, ця спільна праця і породила українську незалежну державу.
Ігор Марков: – Коли ти стоїш перед горою зблизька, ти не бачиш її так, як здалеку – у всіх її вимірах і всій її величі… Ви спонукаєте мене говорити у макровимірі: велич його насамперед у тому, що він зумів стати Людиною, що прийшла до людей, знявши всілякі формальності – інституційні, ритуальні, титулярні. Він знезброював тебе вмить!
Якщо наша Церква за століття зуміла подарувати світові трьох таких велетів, як митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосип Сліпий та Блаженніший Любомир Гузар, – то це справді жива Церква! Бо це головне покликання християнської Церкви – йти до людини й бути з нею у всіх справах життя.
– Що із Його відходом у вічність ми втратили безповоротно, а що, на Ваш погляд, залишилось українцям у спадок від Блаженнішого?
Мирослав Маринович: – Ми всі відчули втрату. І оце осиротіння, яке відчув увесь народ, яке відчула одразу вся Україна, воно стало настільки очевидним, що я був просто приголомшений: як гарно прощалася з ним уся країна.
На другу частину вашого питання відповісти легко. Бо саме тепер людина почне читати Блаженнішого Любомира, почне вдумуватися в те, що він сказав, повною мірою. Раніше ж бо він завжди був при нас, і ми собі гадали: нічого – не прочитав сьогодні, прочитаю завтра. Тепер вже буде інакше. Бо хоча місія життя Блаженнішого Любомира й підійшла до свого кінця, проте місія життя його слова триватиме доти, доки воно резонуватиме в наших душах. А ще, як сказав один друг нашого університету, «досі ви мали поміж себе великого проповідника – тепер ви матимете перед Богом великого заступника».
А от на першу частину відповісти складніше, бо ми ще довго будемо відчувати пустку на Його місці. Замінити Його практично неможливо. Бо замінити його – означає стати таким самим, як він був. А це означає пройти таку саму школу життя, такий самий християнський вишкіл, який в нього був. Це – непросто . І тому цю втрату ми відчуватимемо дуже довго…
Андрій Садовий: – Ми маємо в спадок мудрі слова Блаженнішого, його послання. Треба вчитуватися в кожне слово, тому що там – велика Божа ласка. Ми осиротіли і повинні брати на себе більше відповідальності.
о. Богдан Прах: – Безумовно, втратили авторитет світового рівня, що об’єднував українців. Це велика втрата для усіх нас, що чекали на кожне його слово, чи намагалися бодай через медіа торкнутись його мудрості. Насамперед тому, що кардинал Любомир дарував усім нам великі надії і певність, що маємо власного Мойсея…
Бо він вчив нас – як простими, але сповненими довіри словами, так і прикладом власного життя – не лише тому. що треба робити щось справді велике і гідне, але й, головне, що ми можемо, кожен із нас, багато зробити у своє короткому земному житті. Кардинал Гузар подарував нам кредо: не конче мати багато грошей чи освіту – ти сам можеш багато чого змінити, бути великим, якщо житимеш для великих справ. Вчив нас патріотизму, любові до свого, любові до Бога й створеного ним світу.
Із відходом Блаженнішого закінчилася певна епоха в історії Української Греко-католицької Церкви, яка почалася із митрополитом А.Шептицьким. Але сподіваймося і молімось за те, щоби вже незабаром прийшов новий поводир для Церкви і нації.
Ігор Марков: – Відійде його невповторність, його чарівна посмішка, його громове слово – повільне мовлене, але кожне з яких, як і кожна пауза, било дзвоном – настільки змістовним було усе, що він говорив. Його вміння підійти до людини і підтримати – після його слів розвиднювалося, хотілося працювати і жити!
Блаженніший – людина світу: наша Церква промовляла до світу його вустами. Його велич і простота водночас, моральна та інтелектуальна глибина – то величезна криниця, в якій кожна людина, що зустрілась із ним, можна заглянути, аби побачити побачити себе саму в своїй сутності та глибинах, без всіляких формальностей, покривал і одеж.
Тож оцієї можливості – доторку до цієї Людини і її слова – бракуватиме. Не знаю, чи скоро знайдеться людина, яка зможе отак підняти іншу, запевнивши, що вона – найважливіша. Дати розуміння, що християнська гідність – найглибше і найголовніше у людині. Так було за А. Шептицького, за Йосипа Сліпого, і за Любомира Гузара – його голос підносив гідність нашої Батьківщини, попри усе, що творилося у владі й державі. Він усе це бачив, бив у той дзвін, перебував на сторожі виховання справжньої української еліти, готової брати на себе відповідальність, діяти і відповідати. Це дві речі, які він виховував і плекав.
Раніше було відчуття, що він є. І що він скаже своє слово у вирішальний момент. Його присутність відкривала внутрішню скарбничку, з якої можна було постійно черпати. Про те, що діється, як нам слід діяти. Тож тепер, коли його немає, доведеться знову сягати до його неминущого скарбу, який він нам залишив. До скрижалів його мудрості…
А тепер – слово главам та архієпископам Церков – України і світу:
«То велика честь — бути його спадкоємцем!»
Блаженніший Святослав (Шевчук), глава УГКЦ:
«Блаженнійший Любомир був духовним батьком українського народу. У його присутності всі ми почувалися захищеними, певними. А сьогодні ми в одну мить усі осиротіли…
Для мене Блаженніший Любомир був добрим батьком, який то пригортав до свого серця, допускав до найпотаємніших думок, мрій і бажань, — сказав Глава УГКЦ під час Заупокійної Архиєрейської Літургії, — то відпускав на край світу, щоб я, як казав, навчився давати собі раду… Сьогодні він нагадує біблійного, але українського, Ісаака, який передає первородство. То велика честь — бути його спадкоємцем!
Любомир залишає нам у спадок нову підвалину новітньої християнської української цивілізації, яку нам з вами доручає Господь Бог розвинути та зібрати, нею і жити і на ній будувати нашу вільну й незалежну Україну.
Щойно тепер тебе починають слухати ті, які ще вчора не чули. Через твоє слово, твою думу, молитву і твоє благословення воскресає сьогодні українське серце… Ми любимо тебе, наш батьку, а любов ніколи не вмирає. Наш особистий, духовний зв’язок із тобою ніколи не перерветься….
Кажуть, коли ми втрачаємо людину, тоді настає порожнеча, ніби ми втратили світ. А коли ми втрачаємо велику людину, то хто може зміряти безодню цієї втрати?!… Хто зможе його замінити? Його місце назавжди залишиться порожнім.
«…Ти відходиш до Бога в любові та мирі і у своєму серці несеш усіх нас. Молися за мир, за припинення війни, за злагоду всередині нашого народу, щоб ніхто ніколи в українському народі через насилля, ненависть, злобу не міг прийти до влади. Поможи нам бути твоїми вірними послідовниками! Навчи нас любити мир! Навчи нас любити один одного! Виблагай миру для твоєї землі!» – попросив Блаженніший Святослав.
Владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ:
«Його життєвим кредо, яке він озвучив на Майдані під час Революції гідності, були слова святого Католицької Церкви, Ігнатія Лойоли, який казав: “Нам треба довіряти Богові так, наче все залежить від Нього, а працювати – наче все залежить від нас”. І Блаженніший Любомир дотримувався цього гасла, – розповів владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. – Для нього не було вихідних днів. Він весь був у праці. А коли зробив свою роботу якнайкраще, покірно знову відходив на другий план. Після важливих справ, зустрічей, заходів, сідав у своє авто, хрестився і казав: «І те за нами». Завжди дивився вперед, а те, що було за плечима, віддавав у руки Божого провидіння…
Саме тому Бог звернув на нього увагу всього українського суспільства, зробивши його старцем, мудрецем, пророком українського народу. Він воістину став найбільшим моральним авторитетом у сучасному світі. На ньому справдилися слова Святого Євангелія: Бог гордому противиться, а смиренним дає свою благодать».
ФIЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України, УПЦ (КП)::
— … Від своїх наставників, а особливо від святителя в єпископи УГКЦ, він перейняв і проніс через все життя і служіння прагнення духовного відновлення українства, подолання ворожнечі між братами і залікування ран минулого. Сподіваюся, що життєвий спадок спочилого, його києвоцентричне бачення майбутнього Церкви в Україні матимуть гідне продовження.
МАКАРIЙ, Митрополит Київський і всієї України, предстоятель УАПЦ (зі співчуття на сайті УАПЦ)
«…Цей достойний образ Доброго Пастиря, чия доброта приймала й торкалася всіх, залишиться як благословення в історії України, яку він так любив і для якої поклав свої найкращі сили».
Архієпископ Iгор (IСIЧЕНКО), Харків, УАПЦ:
«Напевно, серед моральних авторитетів нашої нації владиці Любомирові належить перше місце. Як людині, яка принесла в Україну досвід свободи. Для нас усіх, хто виріс тут в Україні, він був взірцем нерадянської людини – людини, не обтяженої тим страшним досвідом приховування своїх поглядів, подвійності сумління, атавістичного запобігання перед владою. Цього всього в ньому не було, і він ніс цей досвід внутрішньої свободи для нас усіх.
… Упокоєння праведника відкриває новий, ширший вимір духовного єднання з ним. Єднання в молитві, в постійному відчутті його небесного заступництва за нас. Владика Любомир відходить, аби й надалі бути з нами, українцями, обдаровуючи нас своєю батьківською любов’ю. Відходить, аби допомагати нам з неба. Натомість він залишає живе свідчення автентичної християнської віри, невіддільної від мужнього служіння правді… Вірю, що цей взірець визначатиме перспективу духовного зростання нової генерації українського духівництва й відкриватиме перед загалом справжнє покликання християнина.
Шейх Саід ІСМАГIЛОВ, муфтій Духовного управління мусульман України «УММА»:
— Блаженніший кардинал Любомир Гузар виступав найпотужнішим духовним авторитетом в нашій країні, користувався великою повагою і за кордоном, і в Україні. Недарма рейтинги, які складали ЗМІ, ставили його на перше місце серед усіх духовних і релігійних діячів. Вважаю, що це було абсолютно виправдано і чесно. Любомир Гузар був совістю нації, духовним лідером. І демонстрував свій приклад не лише греко-католикам та християнам, а й взагалі всім віруючим людям. Він дуже добре й толерантно ставився і до мусульман, і до іудеїв, і ніколи не відмовлявся від діалогу…
І саме його виступи на Майдані під час Революції гідності знаходили відгук у серцях людей. Він ніколи не боявся критикувати владу, якщо вона була не права. І його заклик «не бійтеся!», який він промовив на Майдані, став чи не найпотужнішим месиджем всієї Революції гідності.
Це велика втрата для всієї нашої країни. Мусульмани України приєднуться до скорботи. Ми також вшановуємо пам’ять Блаженнійшого Любомира Гузара.
P.S. Папа Римський Франциск теж був «серед тих, хто молився до Отця Небесного, вручаючи Йому обрану душу нашого брата», про що написав у листі до Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ. На думку глави РКЦ, Блаженніший «був одним із найвищих моральних і шанованих авторитетів в останніх десятиліттях українського народу».
«Він був батьком і духовним наставником для всієї Греко-Католицької Церкви, яку успадкував з «катакомб», до яких вона була змушена переслідуваннями і якій повернув не лише церковні структури, але, насамперед, радість власної історії, збудованої на вірі через і понад усякі страждання».
«Він був присутнім у житті вашої країни як вчитель мудрості: його мова була простою, зрозумілою для всіх, але дуже глибокою. У нього була мудрість Євангелія, хліб Слова Божого, розламаний для звичайних людей, для стражденних, для всіх тих, хто шукав гідності. Його напоумлення були делікатні, але також і дуже вимогливі до кожного. За всіх він постійно молився, відчуваючи, що це його новий обов’язок. І численні люди відчували себе ним представленими, знаходили в нього пораду й утішення, віруючі й невіруючі, не зважаючи на конфесійні відмінності. Усі відчували, що говорив християнин, українець, захоплений своєю ідентичністю, завжди сповнений надій, відкритий для майбутнього в Господі. Він мав слово для кожного, з теплотою своєї великої людяності й витонченої ввічливості «відчував» людей. Насамперед, він любив діалогувати з молодими людьми, маючи надзвичайну здатність спілкуватися з ними й молоді люди до нього численно сходились», і – йдеться в листі, що закінчується словами: «Для всіх вас, дорогі українці, на батьківщині та в діаспорі, випрошую в Господа повноту небесного благословення».
