Дивовижна доля простої волинської жінки, матері-героїні Ольги Маковської вражає такими збігами обставин, у які важко повірити і які вона називає Божим провидінням
Її розстрілювали у день народження — 4 березня 1943-го. Дівчинці Олі із села Велика Глуша Любешівського району виповнилося тоді вісім років. Дві кулі пробили праве плече, а третя — шию. У дворі за складеними дровами вже лежали вбиті бабуся, мама й тато, молодший братик і маленька сестричка…
Сім’ю знищили через маминого брата-партизана
Нас зустріла маленька жвава жіночка, яка здивувалася, що до неї приїхали аж із Луцька, аби послухати розповідь про життєві поневіряння.
— Мені було вісім літ, коли стала круглою сиротою, — волинянка на все життя запам’ятала жахливі подробиці вбивства їхньої сім’ї. — З шести душ зосталася тільки я одна на цьому світі. Й, видно, так управив Господь, щоб народила 10 діток, троє померло ще маленькими від коклюшу, а семеро вже мають свої сім’ї. У мене 19 онуків й 14 правнуків. Ото баба має родину, — гордо заявляє Ольга Йосипівна. — Якби мене тоді забили, то не було б нікого з них, — сумно додає жінка.
Бабуся розповідає, що вона 1935 року народження, найстарша з трьох дітей у сім’ї Йосипа та Марії Хведчиків. Крім неї, ще були 5-літній братик Михайлик і маленька сестричка Галинка, якій виповнився лише рік. Разом із ними жила бабця Явдося — матір Олиної мами.
За словами жінки, їхній батько мав славу працьовитого господаря. Тримали дві корови, пару коней, свиней, тільки збудували нову клуню. Мама й тато молоді були, завзяті до роботи, збиралися жити, але не дали їм… Того дня у їхньому селі розстріляли чотири сім’ї.
Цікавлюся в бабусі Ольги, за що й хто розправлявся з невинними селянами?
— У моєї мами був рідний брат Данило Кучинський. Нашу сім’ю забили через нього. Як прийшли німці, то він подався в партизани, чи до совєтів чи до повстанців, навіть не скажу вам. Там дали йому «стрельбу», і Данило час від часу приходив ночами в село. А німці такі сім’ї вистрілювали. Вони ж то не знали місцевих людей, хто куди пішов. Але жив у наших краях такий Кузін. Він ще за перших совєтів був якимсь начальником. Коли прийшли німці, став служити їм. Той донощик знав усіх наших селян, хто чим дихає, — пояснює жінка.
Весна 1943-го була ранньою і теплою. Як пригадує Ольга Маковська, того дня, 4 березня, тато встав удосвіта, запряг коня, щоб їхати на поле сіяти овес. Тільки вернувся поснідати. Дітки ще спали. І саме в цей момент біля їхньої хати зупинилася машина. Куток села у Великій Глуші, де вони жили, і зараз називається, як і колись, Заполлє. Батьки навіть не здогадувалися, що до них приїхала смерть.
Поліщуків убивав поліцай Кузін
З машини вийшло троє солдатів, разом із ними Кузін, одягнений у чорну німецьку форму та шкіряну куртку.
— Перелякана мама нас швиденько розбудила, щось накинули на себе, — продовжує Ольга Йосипівна. — Всіх вивели надвір. Спросоння ми навіть не встигли опам’ятатися, як Кузін вийняв пістолет і першим вистрелив у батька. Тато впали на землю. Я кинулася втікати до сусідів, а він убив маму, Галинку й бабцю. За мною з плачем та криком побіг братик Мішка. Він хотів заховатися у невеличкому рові й впав там. Його наздогнав один із німців і застрелив. За що? Тож невинні діти, які ще не встигли нагрішити, — жінка досі не розуміє мотивів жахливої розправи над селянськими родинами у Великій Глуші. Але водночас пригадує, як дядько Данило попереджав їх, щоб ховалися, бо німці через нього можуть убити їх.
У труну до тата поклали братика Мішку, а до мами — сестричку Галинку. Якби мене забили, то положили б у труну до бабці Явдохи.
Нажахана дівчинка побігла до своєї хресної мами, родички Ганни Кучинської. Їхня сім’я жила по сусідству. Намагаючись врятуватися, Ольга залізла в тітки Ганни під ліжко. Але Кузін біг слідом за нею й увірвався розгніваний до хати. Не захотів слухати виправдання хресної, що нікого в них не було. Відразу наставив пістолет і давай кричати:
— Виходьте всі, зараз вас постріляю, раз не віддаєте ту дівчину.
Тоді чоловік хресної сказав:
— Вилазь, Олічка, бо через тебе нас поб’ють…
Дитина стала в Кузіна проситися:
— Забили маму й тата, то пожалійте хоч мене.
А він тільки буркнув:
— Не бійся, тебе пан німецький офіцер кличе.
Й потягнув Ольгу у їхній двір. Там за складеними дровами лежали рідні. Щоб дівчинка не побачила цієї страшної картини, він наказав лягати їй з іншого боку.
— Пістолета наставив на мене, — попри поважні роки, пам’ять бабусі Ольги зберегла кожну мить, — настав такий момент, що я перестала боятися. Не послухалася, не захтіла лягати на землю й пильно дивилася йому у вічі. Тільки трохи повернула голову, Кузін одразу вистрелив. Коли вже лежала, то ще стріляв по мені, тільки я вже не чула, бо зомліла.
Дві кулі пройшли навиліт через праве плече, а одна влучила в шию. Яким дивом залишилася живою, вона досі не розуміє. Жінка переконана: це було Боже провидіння, щоб не згинула зі світу їхня родина…
«Рятівниця дохторка Сидорська ризикувала собою»
Ольга Маковська не знає, скільки часу пролежала без тями. Тільки розплющила очі, як почула шум машини. Завмерла, бо подумала, що то Кузін із німцями повернулися її добивати. Але вони лише на хвилинку зупинилися біля двору й поїхали десь далі.
— Пробую встати, вся в крові, дивлюся, лежать мої мама й тато, братик і сестричка, біля них бабця Явдоха, — продовжує жінка. — Люди якось перев’язали прострелене плече й шию, дали знати бабі Ганні — це мати мого батька. Вона прибігла з іншого кутка — Янівки. Фурманкою завезли до нашої дохторки Сидорської. Медичка мене врятувала, а я не можу згадати, як її звали, стільки літ минуло. На всю округу була золотим спеціалістом, лікувала і бідних, і багатих. Нікому не відмовила, їхали до неї і вночі.
Наступного дня у Великій Глуші хоронили закатовану родину Хведчиків і ще одну. Там Кузін убив батьків і п’ятьох діток.
— У труну до тата поклали братика Мішку, а до мами — сестричку Галинку. Сільські чоловіки несли домовини на плечах. Я на похоронах не була, бо лежала в хаті у медички. Вона тільки підняла мене до вікна, щоб я останній раз глянула на своїх рідних і попрощалася з ними. Всіх поховали в одній великій могилі, — від цих слів волинянки у мене на очах з’являються сльози. — Ще й тоді подумала: якби мене забили, то поклали б у труну до бабці Явдохи.
Аж до літа сільська сирота Ольга жила в пані Сидорської. Милосердна жінка перев’язувала дитині рани, змащувала їх маззю. А син лікарки дмухав, щоб не так боліло дівчинці, яка, зціпивши зуби, терпіла біль. Бо після смерті рідних розучилася плакати. Медичка виходила дитину, тільки коси їй обрізала, щоб волосся не приставало до ран.
Зараз Ольга Маковська розуміє: рятуючи її, пані Сидорська ризикувала життям, тим більше, що до неї часто заїжджали німці, яких вона лікувала. Тоді жінка ховала дитину, щоб нацисти не побачили, у шафі або в льосі, й дівчинка сиділа там, як мишка.
— Коли німці відступали, то забрали медичку з собою, — продовжує спогади бабуся. — Підвода, якою її везли чоловіки з нашого села у Камінь, зупинилася біля хати баби Ганни. Сидорська зайшла до нас, обняла, поцілувала мене й на прощання подарувала книжечку: «Візьми, Олько, й молися Богові за те, що тебе Господь зоставив на цьому світі», — жінка показує старенький, жовтий від давності православний молитовник церковнослов’янською мовою. — Я назавжди запам’ятала її наказ, який досі старанно виконую. Молюся все життя й у церкву ходила. Зараз стало менше сил, трохи нездужаю, але про молитву та свою рятівницю не забуваю. Більше про її долю я нічого не знаю. Може, вона виїхала у Німеччину, хто зна. Якось ще мені передали від неї торбинку жовтого цукру-рафінаду…
«Ще довго снилося, що втікаю, а за мною німці женуться»
Цікавлюся в Ольги Йосипівни, чи відомо щось про дядька Данила Кучинського, через якого розстріляли їхню сім’ю.
— Після похорону батьків якось серед ночі приходив до нас і плакав, що через нього замордували рідню. Пам’ятаю, як тримав мене на руках. А баба Ганна просила: «Йди, Данилку, бо знову хтось зобачить — і нас з Олічкою заб’ють». То він як пішов, то й більше ми звістки від нього не мали. Казали, що подався десь у світ. Колись Кучинського зустрів у Ковелі на вокзалі його друг із нашого села. То Данило тільки розповів, що знайшов жінку-чешку і їде з нею у Чехословаччину, — пояснює бабуся.
— Зосталися ми удвох з бабою Ганною. На цьому місці стояла її старенька хатинка. Так і жили, тримали дві корови й коня, бульбу садили, зерно сіяли й якось виживали. Родини близької у нас не було, самі собі давали раду. Бабця мене любила й шкодувала, — продовжує жінка сумну розповідь. — Ще довго мені снилося, що втікаю й ховаюся, а за мною німці женуться, то кричала уві сні. Я бабусі Ганні помагала, як підросла. Коли організували колгосп, то удвох ходили жито жати серпом. Це ж була така панщина — працювали, як кріпаки. За один трудодень давали 100 грамів зерна. То й такє було життє.
«Ніколи не лінувалася»
У 17 літ Ольга Хведчик заміж вийшла за свого ровесника Йосипа Маковського. Він родом із Малої Глуші. То їх у сільраді ще й не хотіли розписувати, бо «малолєткі», але батюшка таки повінчав. Вони поставили свою хату.
— Я хотіла багато дітей, і Бог дав мені стільки нащадків. Маю книжечку і медаль «Мати-героїня», — жінка робить паузу й додає: — Свого найстаршого сина Михайла я народила 4 березня 1955-го. Якраз через
12 літ після розстрілу. Така от доля…
Я слухав бабцю Олю й дивувався її життєлюбству. За час нашої тривалої розмови вона не скаржилася й не нарікала. Прадавня селянська мудрість сприймати реалії такими, якими вони є, й ніколи не впадати у відчай, а трудитися. Каже, що чоловік був добрим спеціалістом, працював токарем у «Сільгосптехніці». Вже минуло 19 літ, як несподівано помер її Йосип — від інсульту.
У селі живуть найстарший син Михайло й найменша дочка Тетяна. Двоє дітей за кордоном: Петро — в Росії, Сергій — у Білорусі, Ліда та Юрій — на Дніпропетровщині, а донька Галина — в Голобах Ковельського району. На 70-ліття до мами з’їжджалися всі дітки й онуки.
Секрет оптимізму та довголіття Ольги Маковської дуже простий, жінка з радістю ним ділиться з читачами «Волині-нової»:
— Ніколи не лінувалася. Навишивала стільки рушників, скатертин та подушок, що всім вистачить, — і бабуся Оля стала виймати з шафи свої мальовничі та яскраві роботи. — Вдома маємо верстат, я ткала рядна і дочок навчила. І топірика по хазяйству пораюся, і їсти наварю, й корівку видою, ще й хліб спечу. Зі мною живе онучка Олена зі сім’єю, яка мені помагає. Дай, Боже, їм здоровля і всім добрим людям!
Джерело: Волинь
