У травні Український інститут книги влаштовує поетичні онлайн-читання “Нові вірші війни”. Організатор – редакція інтернет-видання “Читомо”, яке з першого дня широкого вторгнення росії в Україну збирає вірші про війну. При тому, що незалежно від цієї ініціативи українські поети вже від початку березня рефлексують, складають навіяні війною тексти й викладають їх у соціальну мережу.
Дехто ділиться власним трагічним досвідом. Показовий приклад – поет, прозаїк та драматург Олександр Ірванець, якого колеги жартома називають Ірпінець. Адже він мешкає в Ірпіні. Точніше – мешкав, і там застав російську окупацію. На тиждень зник із поля зору, відомостей про нього не було. Проте, на щастя, Олександрові вдалося вирватися з пекла. Вже наступного дня Facebook поширював його вірш “З міста, що ракетами розтрощене”.
Але згадана вище ініціатива Українського інституту книги показова тим, що читання буде двомовним. Відібрані вірші вже перекладено англійською, тож не лише україномовні шанувальники долучаться до актуального літературного процесу й у такий спосіб відкриють для себе невідомі раніше імена. Не менш важливою, навіть потужнішою акцією став виступ української поетки Любові Якимчук на церемонії вручення премії Grammy на початку квітня. Вона прочитала вірш зі своєї другої поетичної збірки “Абрикоси Донбасу” (“Apricots of Donbas”), перекладеної завдяки зусиллям Зені Томпкінс, директорки агенції TAULT.
Прикро, що подібні прецеденти, як і загалом підвищений інтерес до української культури й літератури зокрема, зробила можливими жорстока війна. Але добре, що процес пішов, і тепер українські видавці шукають для актуальних проєктів зацікавлених партнерів на Заході. Йдеться не лише про підтримку створення нових видань. Найперше, з чим стикаються біженці з України в країнах перебування – повна відсутність будь-чого українського. Передусім книжок для дорослих, а особливо – дітей.
Мовний бар’єр не сприяє швидкій адаптації до нових реалій. Шок від втрачених домівок замінює шок від неможливості комунікувати з тими, хто щиро хоче допомогти й знати про потреби кожного. Є чимало нарікань на небажання частини біженців говорити українською. Але ситуацію міг би виправити доступ до україномовних книжок – українською мовою справді не всі говорять, проте її всі розуміють і вміють нею читати. Тож пропозиція україномовних книжок, фільмів та пісень на цьому етапі непрямо наблизить і наверне до української тих, хто поки що цього не зробив.
Діти потребують україномовних книжок ще сильніше за їхніх мам та бабусь. Адже в час, коли дорослі зайняті впорядкуванням побуту й подальшого життя, діти нудяться й ризикують швидше втратити зв’язок із тимчасово втраченою батьківщиною. Тут у пригоді стають дитячі книжки. І є вже кілька приватних ініціатив, завдяки яким література йде за біженцями волонтерськими каналами.
Що з новими проєктами, на які була велика надія до російського вторгнення? Тут слід пояснити: культурі, в тому числі – книжковій справі в Україні завдав удару ковід та два великі локдауни. Несподівано корисною ініціативою від української влади виявився проєкт “Є-підтримка”. Його ще назвали “ковідною тисячею”. Кожному, хто подавав заявку, держава виділяла 1 тисячу гривень (приблизно $ 38 за тодішнім курсом), за які можна було цільово придбати книжки, квитки у кіно, театр та музей.
Результат вразив: найбільше українці витратилися на книжки. Станом на 15 лютого, тобто, за тиждень до російського вторгнення, загальна сума становила 1 мільярд гривень. Це – величезне й швидке вливання у видавничу галузь.
Видавці вже почали планувати, як відроджуватимуть книжкову справу. Гаряча фаза війни в буквальному розумінні зупинила усі фінансові платежі. Всі учасники процесу тепер винні всім. Продавці – видавцям, видавці – друкарням, друкарні – видавцям додруковані тиражі. Видавці – аванси та роялті авторам. Автори й видавці – читачам.
Додайте до цього розбомблені офіси й склади, зачинені книгарні, друкарські потужності російські ракети теж обмежили, як і вплинули на запаси паперу. Станом на час написання цього матеріалу роботу відновило роботу 61 видавництво зі 188-ми. Тобто, 39% всіх видавців. Ще 51% працює в скороченому режимі, частково. Тож нема нічого дивного в тому, що найактивніші українські видавці готові до спільних проєктів із європейськими колегами. Це називається – на два ринки. Розглядають перспективи одночасного виходу друком української та англійської чи іншої (крім російської) версій.
Процес лише почався, форма співпраці нова. Та є надія: допоки Україна в епіцентрі щоденної уваги, інтерес до її культурного продукту на зникне. А після перемоги України – лише посилиться. Бо з переможцями завжди достойно працювати.
