КОСТЯНТИН РИЛЬОВ
28 листопада в широкий прокат вийшов британо-польсько-український фільм «Ціна правди». У західних кінотеатрах його покажуть під назвами «Гарет Джонс» і «Містер Джонс». Головними авторами картини виступили польська режисерка, двічі номінантка на «Оскар» Агнешка Холланд і американська журналістка українського походження Андреа Халупа, що дебютувала тут як сценаристка. Стрічка вже номінована на «Золотого ведмедя» в Берліні і отримала «Золотих левів» на Гдинському кінофесті в Польщі.
Головна роль у фільмі дісталася британському акторові Джеймсу Нортону, якому останнім часом щастить на фільми слов’янської тематики. Він був задіяний у британських серіалах «Війна та мир» (2016) і «Макмафія» (2018), де відповідно зіграв князя Андрія Волконського і Алекса Годмана – ватажка кримінального російського синдикату.
«Ціна правди» – історичний трилер, заснований на реальних подіях. Насамперед – на біографії британського журналіста Гарольда Джонса (1905–1935), який відкрив світові страшні факти про Голодомор в Україні 1932–1933 років.
Сюжет. 27-річний Гарет Джонс працює радником з міжнародних питань екс-прем’єр-міністра Великобританії, провідного діяча Ліберальної партії Ллойда Джорджа. Позиція Джонса, що треба дружити з СРСР, який успішно нарощує промисловий потенціал і озброєння, проти Гітлера – піддається осміянню. Джонс потрапляє під скорочення. У його журналістському доробку є одна безсумнівна заслуга: інтерв’ю з Гітлером, коли той тільки прийшов до влади. І ось у Гарета виникає честолюбна ідея – взяти інтерв’ю у Сталіна. І, зокрема, з’ясувати, звідки в того фінанси на настільки потужний промисловий стрибок «Країни Рад»? Невже зерно, яке постачається на експорт, – це і є «золото Сталіна»?
Гарет має й особистий мотив для поїздки в СРСР: в Юзівці на Донбасі його мати колись працювала перекладачкою Джона Хьюза, який заснував це промислове місто, згодом перейменоване на Сталіно (нині Донецьк).
Прибувши в середині березня 1933 року до Москви, Джонс знайомиться з американським журналістом Волтером Дюранті (актор Пітер Сарсгаард), кореспондентом New York Times, який отримав Пулітцерівську премію за серію репортажів про соціалістичні будівництва. Уолтер вражає Гарета розкішно-розпусним способом життя і при цьому наполегливо радить не «копирсатися» в темі голоду в Україні. Але Джонс не послухався порад колеги – і прямує на батьківщину своєї матері…
Плюси картини. Агнешці Холланд вдалося сформувати у фільмі атмосферу справжнього нуару з чіткою детективною лінією, що тримає глядача в напрузі.
Безумовний успіх актора Джеймса Нортона й режисера стрічки – створення цікавого характеру головного героя. Гарет – сором’язливий, незграбний хлопчина в окулярах (тут відзначимо його дивовижну зовнішню схожість із радянським письменником Іллею Ільфом, одним із співавторів «12 стільців» і «Золотого теляти»), але він щоразу переборює себе і здійснює – через почуття внутрішньої правоти – зухвалі вчинки. Саме це почуття змушує ризикувати комфортом і навіть життям. Саме ця незахищеність і чутливість у поєднанні з безстрашністю робить його схожим на героя культового фільму Джармуша «Мрець» (1995). Сором’язлива інтелігентність Гарета Джонса дозволяє глядачеві сильніше відчути небезпеку, якій той себе піддає, пускаючись в авантюри заради правди.
Відмінно вибудовано протистояння Дюранті (епатажного, але все ж «угодовця») з безкомпромісним «тихонею» Джонсом. Останній хоч і не зміг переламати політичну лінію своєї держави, але через нещадну творчість іншого британця – Джорджа Оруелла, матеріалом для книг якого багато в чому стали саме враження Джонса про радянську реальність, – зумів донести світові злочинну сутність сталінізму.
Мінуси картини. Багато моментів занадто перебільшені. Наприклад, квартира Дюранті, куди прийшов на вечірку Гарет, – це просто якась філія розкішного будинку розпусти, причому американського, де вирують «гарячий» джаз та безперервна оргія, а юні оголені «комсомолки» вживають наркотики. Коли одна з дівчат попросила журналіста зробити їй укол, той злякано відмовився. Але як репортер встиг поставити запитання: «На що ж схожа дія наркотику?» «Це все одно, що опинитися в обіймах Бога», – відповіла громадянка «країни переможного атеїзму».
Сам лауреат Пулітцерівської премії походжає у садо-мазо вбранні, зверхньо оглядаючи «гніздо розпусти». Важко повірити, що саме так виглядав «сексуально-гастрономічний рай» Дюранті, який радянське керівництво забезпечило йому в обмін на лояльність.
Занадто пласкими є і відсилання до Оруелла. Коли Гарет виходить з готелю у компанії нової московської знайомої – журналістки Ади Брукс (Ванесса Кірбі) – їх веде «хвіст». «Хто це за нами стежить?» – запитує Гарет. – «Великий брат», – похмуро жартує Ада, цитуючи «1984». Хоча цей роман було опубліковано через 16 років після описуваних подій.
Нескінченна, сувора заметільна зима, що накрила за фільмом і Москву, і Україну, розігралася… в середині березня. Зрозуміло, що режисер мав намір використати штамп, ніби СРСР – це «країна вічної мерзлоти».
У фільмі мусується тема, що «золото Сталіна» – це експортоване зерно, відібране в селян. Звичайно, воно було однією зі статей доходу, яким радянське керівництво розплачувалося за індустріалізацію, але… з тим же Заходом. Як відомо, до 1929 року західний світ не визнавав радянську владу. Але світова криза 1929-го вдарила по США і Великобританії, не лише породивши Велику депресію, а й змусивши ці країни йти на активне економічне співробітництво з Союзом: постачати фахівців і обладнання, а також видавати кредити під відсотки.
Західні вливання плюс дешева місцева робоча сила багато в чому і стали фундаментом радянської індустріалізації – тим самим «золотом Сталіна». У картині на це лише натякає позиція Ллойда Джорджа, що ратує за «напівмертву економіку» Англії. Хоча і США, і Великобританія були готові заплющувати очі на внутрішні безчинства «Йосипа Першого», який справно виплачував позики з відсотками до 1937 року.
І останній недолік: дуже невиразна любовна лінія картини – такий собі недороман головного героя з Адою Брукс.
Враження:
Загалом фільм вийшов нетривіальним художнім висловлюванням на хворобливу для України тему. І, звичайно, кожен наш глядач запам’ятає цього скромного журналіста в окулярах, який мав сміливість написати: «Я пройшов по селах дванадцяти колгоспів. Скрізь я чув крик: «Хліба немає! Ми помираємо!». Крик цей розноситься всюди – Поволжя, Сибір, Білорусія, Північний Кавказ, Середня Азія. Я відправився в район Чорнозем’я, тому що колись це була багатюща житниця Росії і тому що журналістів туди не пускають. У поїзді я викинув скоринку хліба в урну. Її миттєво витягнув і жадібно з’їв селянин. Я провів ніч у селі, в якому ще донедавна було двісті корів, а тепер залишилося шість. Люди їдять корм для худоби, і той у них вже закінчується. Багато хто помер від голоду. «Ми чекаємо смерті, – кажуть вони. – Але поки в нас ще є корм для худоби. Прямуйте далі на південь. Там у людей не залишилося нічого. Багато будинків порожні, всі люди померли».
Спасибі Джонсу за його журналістський подвиг, який на той момент не був оцінений ані Британією, ані США.
Прем’єра: 28 листопада 2019 р.
Жанр: трилер, драма
Бюджет: $10 млн
Виробництво: Польща, Великобританія, Україна
Режисер: Агнешка Холланд У ролях: Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Сарсгаард, Кеннет Кренхем, Джозеф Моул, Селін Джонс, Михалина Ольшанська, Марцин Чарнік, Олександр Пожарський, Яків Ткаченко, Олег Драч
ҐАРЕТ ДЖОНС
Британський журналіст Ґарет Джонс (Gareth Jones, 1905-1935) був одним із перших західних кореспондентів, які з ризиком для себе намагалися своїми публікаціями донести світові правду про злочин убивства голодом мільйонів людей в Україні у 1932-1933 роках.
Він отримав блискучу освіту, вільно володів німецькою, французькою та російською мовами. Був радником прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа, писав статті до The Western Mail, The Times, Manchester Guardian, Berliner Tageblatt. Тричі побував у Радянському Союзі.
Тон перших його публікацій 1930 року доволі нейтральний, відчувається навіть захоплення планами більшовиків. Востаннє побував в СРСР на початку 1933-го. Порушив заборону ОДПУ на в’їзд іноземним журналістам до охопленої України. У березні того року він купує квиток до одного з великих міст, але виходить із потяга на півдорозі й далі подорожує Харківщиною пішки залізничними коліями – разом із селянами, які втечею з рідних місць рятуються від голодної смерті. Їхні розповіді, а також побачене, занотовує до маленьких щоденників. Джонса затримує ОДПУ й фактично депортує із СРСР.
“Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього, – пише Ґарет Джонс у листі батькам одразу по поверненні з СРСР. – Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів”. А 29 березня 1933-го він скликає в Берліні прес-конференцію, на якій вперше публічно заявляє про катастрофічний голод в Україні. Прес-реліз передруковують провідні світові видання, зокрема New York Evening Post та Manchester Guardian.
Невдовзі Джонс публікує близько 20 статей у британських, американських і німецьких газетах. Зокрема, в Manchester Guardian, New York Times, New York Evening Post, Daily Express. “Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо!”. “Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”, – пише в одній зі статтей. А 8 травня 1933 року в The Manchester Guardian зазначає: “У кожному селі я отримував однакову інформацію, що багато людей помирають від голоду і що четверта-п’ята частина худоби загинула. Одна часто повторювана фраза із сумною монотонністю лунала у моєму мозку: “Всі – опухлі від голоду”, і одне слово вбивалося у мою пам’ять у кожній розмові. Це слово було “голод”. Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати”.
Розголос, якого набули публікації Джонса, змусили радянське керівництво розпочати проти нього цілу інформаційну війну на сторінках західної преси. Залучили до неї, зокрема, лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, якому 1929-го Йосип Сталін дав ексклюзивне інтерв’ю. Дюранті надрукував кілька замовних матеріалів, де заперечував факт смертності від голоду в радянській Україні. Жонглював фактами, щоб перетворити свідчення Ґарета Джонса на “кашу з напівправд”. Тим не менш, той твердо тримався своєї позиції й далі публікував правдиві статті про голод в Україні.
12 серпня 1935 року Ґарет Джонс був убитий за загадкових обставин під час подорожі до Маньчжурії. Те, що в організації його поїздки брали участь, зокрема, троє осіб, причетних до радянських спецслужб, наштовхує на думку, що саме комуністичні каральні органи були винуватцями смерті британського журналіста.
Доносячи світові правду про влаштований радянським режимом Голодомор в Україні, Ґарет Джонс проявив особливі мужність і чесність. Його публікації спонукали інших західних журналістів звернутися до цієї теми і змусили Кремль виправдовуватися перед світом.
