Хто організував перепоховання Тараса Шевченка

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева

Хто організував перепоховання Тараса Шевченка

Перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року опікувався художник Григорій Честаховський.

8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева.

Відбувалося все пишно: ще на шляху до Канева за труною рухалися процесії, а коли її залишали у церквах на ніч, то туди приходили діячі місцевої громади й прості люди. В Орлі труну супроводжували духовенство зі співом релігійних пісень, військовий оркестр, що грав “малоросійські мотиви”, та гімназисти. В Україні збиралися натовпи: на труну тут чекали заздалегідь, приймали з урочистостями.

19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.

Хто організував перепоховання Тараса Шевченка

Пророка нації поховали як гетьмана України. Чернеча гора, де був старий козацький монастир, де поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка, прогорнула сина України.

Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів.

Після поховання розпочалося справжнє паломництво. До речі, саме Честаховський наполіг на похованні Шевченка на Чернечій горі, а не біля церкви у Каневі, як хотіла його родина. Саме розпорядникові спало на думку, що добре було б насипати могилу – він же цю ідею власноруч і втілив, узгодивши з місцевою владою, а потім організував додаткові масштабні поминки вже влітку, після освячення місця поховання.

Зі спогадів бабусі Насті Щепанської про похорон Тараса Григоровича Шевченка 1861 року:

 “За процесією їхали єврейські хури, брички, фаетони, порожні вози. На царині на один віз склали цех – корогви везти назад до церкви, з цехом сіли бабусі, дідки. Священники скинули ризи, сіли на єврейський фаетон. З ними та баринька, пан і поїхали учотирьох. На фаетонах, бричках поїхали пани. Дехто з людей повернулись до містечка, а дехто залишились супроводить покійника до його могили. Дві молоді панночки з містечка попереду несли портрет Шевченка. Вони були такі наполегливі, що одмовились од заміни і по грязюці йшли до самої могили. Їхали і шли горою. Дорога дуже важка, пагорби, всі потомились до сьомого поту. Ледве добрались до Чернечої гори. Назустріч вийшов священник з хрестом та кадилом. З’явився неспокійний панок, якого вилаяв священник, узяв у панночок портрета і повісив його на груші. Панночка, що плакала у соборі над труною Шевченка, дала панкові цілий шматок червоної стрічки, яку панок розпустив і носив біля портрета. Після похорону і останньої “Вічна пам’ять”, кишеньковим ножичком панок різав червону стрічку і давав по пів-аршина кожному. Я уже казала: над могилою знов з’явився орел, він покружляв і зник. Священник почав своє слово – прощання. Сльози мішали йому. Всі люди плакали. Я ніколи не думала, що священники можуть плакати. Па трьох рушниках зняли з воза трупу, спустили в яму… Мабуть, там хтось був, бо казали: що поховали у склепі цегляному. Кругом валялись куски цегли. На згадку я взяла декілька шматочків цієї цегли, і коли священник запечатував могилу: з чотирьох сторін лопатою по краях ями робив хрест, то всі плакали. Плакали навіть ті, казала Марина, що вперше почули слово “Шевченко Тарас”. Була тиша кругом. Опускали домовину, кажу ще раз, на трьох рушниках. Важка була, молодь, що весь час співала “Христос воскрес”, почали закопувати яму. Люди підходили до ями, брали грудку землі і кидали у яму, потім вибирали грудку побільше для себе… Несли додому. Дідусь у хусточку узяв декілька мокрих кусків землі.” (З журналу “Родовід”, №2 за 1991 рік.)