“Біженці” – не зовсім коректний термін стосовно українських утікачів від війни. Про це всередині України заговорили ще вісім років тому, з початком російського вторгнення в Крим та на Донбас. Так, формально ці люди біжать стрімголов, тікають від війни чимдалі. Проте мета кожної окремої людини, а зазвичай – кожної окремої родини різниться залежно від світогляду та можливостей, найперше – фінансових. Ось тут – ключ до розуміння проблем, які створюють сьогодні біженці, їхніх нинішніх потреб і, як наслідок, перспектив кожного з них.
З’ясувати допоможе екскурс у недалеку історію українського біженства. Після анексії Криму та з початком окупації Донеччини й Луганщини люди залишали свої домівки, брали тільки гроші й документи і перебиралися або до Києва, або – на Західну Україну. Чимало з них змогло купити на новому місці досить дорогі квартири, перезапустити бізнес, цілком пристойно влаштуватися. Вони не мали наміру повертатися назад навіть після звільнення окупованих росією територій. Що далі в часі відтягувався процес, то менше вони згадували добрим словом свою малу батьківщину.
Але – увага! – ті, кому вдалося пристойно влаштуватися в Києві чи деінде, далі від війни, ображалися на слово “біженці”. Вони вимагали називати себе переселенцями, і з часом у ЗМІ навіть почали писати про різницю між переселенцями та біженцями. Останні втекли від окупації, в чому були, відновити соціального статусу не змогли, бо ніколи не робили бізнесу і працювали здебільшого в бюджетній сфері, тобто, на державному утриманні. Отже, не мали на новому місці тих умов, передусім – житлових, побутових, які мали в себе вдома і до яких звикли. Їх також рекомендували називати внутрішньо переміщеними особами.
З початком широкого російського вторгнення ці люди постраждали найперше. По суті, їм довелося тікати від війни вдруге за вісім років. Проте слід врахувати важливу обставину. В 2014-2015 роках небезпечним справедливо вважали Донбас, зате безпечною – всю іншу Україну. Тепер відносно безпечними є хіба західні регіони. А найбезпечнішими вважаються Буковина (Чернівецька область) і Закарпаття. Тому концентрація біженців та переселенців саме там за короткий термін зросла неймовірно.
І тут додається нова обставина. Кількість тих, хто евакуюється, порівняно з 2014 роком зросла щонайменше в десять (!) разів. Адже біжать від російських бомб, ракет та солдатів-убивць не лише з Донбасу, а й з Чернігівщини, Київщини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини, Миколаївщини. На Західній Україні налякані люди не зупиняються. Причина – Східна Європа відкрила кордони, на яких у перші тижні вторгнення стояли нереальні черги. Перехід за спрощеною процедурою займав від кількох годин до однієї доби. Далі частина біженців рухалася вперед, на Захід. Нема нині країни, від Північної Європи (Скандинавія) до Ірландії, Мексики та Австралії, де б українських біженців люб’язно не прихистили.
З огляду на сказане, сторонам, які приймають біженців, хоч на Західній Україні, хоч у країнах Заходу варто зрозуміти: більшість українських біженців – вихідці з прикордонних або наближених до кордону з росією регіонів. Пропоную іншим разом поговорити про їхню російськомовність, яка справедливо бентежить і дратує найперше українські діаспору та вводить у оману тих, хто вперше зіткнувся з українськими громадянами.
Тут важливіше розуміти: значна частина біженців – люди незаможні, без значних фінансових накопичень. До всього не володіють ані англійською, ані мовою країни перебування. Навіть українською не завжди вільно.
Ба більше. Чимало з них ніколи дотепер не була за західним кордоном. Велика частина біженців, особливо – людей середнього віку, потрапила до Євросоюзу вперше в житті. Вони, справжні біженці, без мінімальних засобів для існування. Але – з залишками питомо радянського менталітету. Тому щиро переконані: про них мають дбати, їм мусять надати житло і регулярно виплачувати допомогу. Звісно ж, безкоштовно годувати. Натомість серед біженців є відсоток не менш щиро переконаних: у їхніх бідах винна держава Україна, яка вперто не хотіла дружити з росією.
Тим часом їхні заможніші товариші по нещастю здебільшого закріпляються саме в Україні, хай на новому місці. Але вдома й стіни допомагають, тож такі активні люди не роблять ставки на мінімальні виплати задля підтримки штанів. Вони переводять подих і починають відновлювати бізнес.
Також помилкою буде назвати всіх біженців, осілих на Заході, патерналістами. Чимало з них шукає роботу й не гребує жодною. Проте йдеться найперше про молодих, зі знаннями мови та відірваних від радянського ментального якоря. Відтак варто мати на увазі як існування різних груп біженців, так і різні їхні потреби. Й сприймати їх відповідно до цього.
