“Чорний” комбат з “Чорної бригади”

“Чорний” комбат з “Чорної бригади”

Капітан Володислав Бабицький із позивним «Чорний» за свою військову кар’єру змінив чимало офіцерських посад і армійських спеціалізацій. Зараз він – командир мінометної батареї одного з батальйонів механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Найкращий командир. Це відразу помітно по тому із яким пієтетом ставляться до 32-річного комбата його більш старші та умудрені роками підлеглі.

…«Грунтовка» поміж посадками, декілька років неоране поле із тривожними червоними маркерами «міни». Загубитись у  хитросплетінні схожих один на одного перелісків у околицях Авдіївки досить просто. Втім, сьогодні у нас хороший провідник – водій із позивним… «Баба Яга».

От тільки не питайте чому мене прозвали на честь «бабусі», а мою машинку «ступою», – посміхається кремезний чолов’яга. – Це історія довга і заплутана. А ось, до слова, ми і на місці…

Комбата «Чорного» ми застали під час перевірки однієї із запасних позицій батареї. Час від часу їх необхідно об’їжджати, щоби знати в якому стані перебувають шанці, бліндажі та капоніри. І за потреби їх підновлювати. Між ділом, офіцер розповідає про себе, про участь у АТО, про те, що наболіло…

“Чорний” комбат з “Чорної бригади”

Можливо, найтрадиційніше питання: як ти потрапив до війська?!

Взагалі, це відбулось якось сумбурно. Як зараз пам’ятаю ситуацію: ми якось сидимо із батьком, дивимось по телеку кіно про героїчних розвідників. Що за фільм – не пам’ятаю. Якась радянська кінокласика. Але батько , раптом, каже. А що, сину, в армію підеш?! Треба додати, що і батько, і дід у мене були професійними військовими. Дід-танкіст, а батько – військовий медик. Він був начмедом дивізії аж на Камчатці. Я там народився. А потім ми перебрались до України. Ну, у мене, власне, аргументів проти і не було – поступив на факультет, де готували артрозвідників у Сумському Військовому інституті ракетних військ і артилерії імені Б. Хмельницького Сумського державного університету. Мій випуск був фактично крайній, потім артилеристів перевели у Львів.

А як минувся період між випуском і початком війни на Сході України?

Навчання , звичайно, відрізняється від того із чим ти зівштовхуєшся у військах після випуску. Декілька років я послужив за фахом – був офіцером-метеорологом. Потім у військах почалось тотальне скорочення і багато посад бездумно пускали «під ніж». У тому числі і мою. Довелось перевестися у підрозділ на Львівщині і послужити у полку на РСЗО «Ураган». А вже потім знайшов собі місце у славетній  72-й омбр в Білій Церкві. Де довелося попрацювати і на БМ-21 «Град», і на протитанкових «Рапірах»  МТ-12. От така, от, мультизадачність. Тому, коли командир викликав і сказав: «Приймай «мінометку». Це мене навіть не здивувало. Сказав «слухаюсь» і пішов приймати батарею: майно, людей, озброєння. А прийняти підрозділ у бойових умовах, це ще той по рівню захопливості атракціон.

Ну а початок війни і свій перший бій добре пам’ятаєш?!

Еге ж. Це, напевно, найбільш чіткий спогад за усю воєнну кампанію: обстріл нашої тактичної групи з російської території у липні 2014 року. Ми з офіцерами вночі видирались на висотку і чітко бачили спалахи «виходів» ракетних снарядів звідти, де вже була не українська земля. І от тоді я, який народився в Росії, зарікся щадити ворога. Певний час я з хлопцями «працював» на «Рапірі». Іноді доводилось іти навіть попереду передових порядків піхоти.

Ти за фахом, насамперед, офіцер-артрозвідник. Чи доводилось відволікатись від командування і займатись збором розвідданих?

Мене ще на факультеті артрозвідки навчили константі: «намагайся знати свого ворога, як самого себе». Це раніше треба було повзати на череві по передку, для того щоби виявити сильні і слабкі сторони твого недруга. Зараз усе простіше – є соціальні мережі, де люди залишають, навіть самі того не помічаючи,  дуже багато інформації про себе. Власне, був такий момент, коли я черпав розвідінформацію, завдяки російській соцмережі «Вконтактє». В один з місяців 2015 роук ми отримали завдання вийти у район виконання завдань. Навпроти нас стояв якийсь «імпортний» підрозділ. Тобто «з-за порєбріка». Я вирішив діяти по шляху найменшого спротиву: створив фейковий акаунт у соцмережі, увійшов у довіру до тамтешнього командира і деякий час «качав» із нього інформацію. Мовляв, давай поговоримо про ідеї «руського міра», то-се. Крапля за краплею, людина «розкривається». Вдалося довідатись, що мужик з того боку корінний «русак», начитаний, з освітою і сталою життєвою позицією. Розцінює своє перебування в Україні як простий і дієвий спосіб заробляння «бабла». Платили найманцям на той час регулярно і вельми непогано. Коли я зрозумів, що інформації мені достатньо – одного дня я накрив вогнем своєї батареї його позиції. За деякий час після цього перевірив, чи живий мій візаві. З’ясувалося, що тому пощастило вижити, але втрат той підрозділ зазнав чималих.

Робота артилеристів – робота у команді. Як, взагалі, вдалося настільки злагодити колектив?

Тут справа, швидше, у самих бійцях. Я ж не обираю особисто тих із ким мені служити. А от мотивувати бійців до виконання бойового завдання – це моє! Іноді допомагав збіг обставин. До прикладу, така ситуація. Коли ми у 2015 році стояли у Волноваському районі, мої бійці під час одного з переміщень з позиції на позицію «відрили» десь художню книжку про події Другої світової. Не пам’ятаю , на жаль, назви і автора. Але був описаний епізод, де мінометний розрахунок був укомплектований рідними братами. І от ті брати досягли такої злагодженості в бойовій роботі, що могли «підвісити» в повітрі чи то 16 чи то 18 мін до моменту розриву першої. Хлопці мої, я б сказав «перейнялись» прочитаним і вирішили потішити професійну гордість: тренувались у швидкості «підвісу» де і скільки могли. В результаті трішки не дотягували до книжного рекорда. Їм не вистачало приблизно двох мін до описаного автором результату. Але справа не в тім. Нам надходить наказ комбата висунутись в заданий район і «відпрацювати» по позиціях бойовиків. Ну а перше правило мінометника яке? Швидко стріляй – ще швидше «звалюй». Бо артилерія противника теж гав не ловить і в секунди може прилетіти «палка відповідь».  Тоді мої хлопці уперше відкатали на практиці той книжний прийом. І накрили сєпарські позиції ну дуже кучно. Ще не лягли наші останні міни, як ми вже ставали навтьоки. І не дарма: від’їхали метрів двісті, як з тої сторони почали працювати наші «колеги». Позицію накрили. Але від нас вже тільки пилюка стовбичила. Кульмінація відбулася наступного дня. Один з інформресурсів бойовиків опублікував новину про те, що «гєроічєскіє артілєрісти унічтожилі цілий мінометний дивізіон «укропів». Для тих, хто не в темі – не існує в природі мінометних дивізіонів. Але інфоресурс противника, фактично, виставив високу оцінку роботі моїх хлопців: накриття ворожих позицій було настільки щільним, що вони з переляку написали про те, що по них працювало аж три мінометних батареї одночасно!  Отак, іноді, мимохідь прочитана книжка може вплинути на хід війни.

А було таке, що вдавалось візуально оцінити результативність власної бойової роботи?

– До слова, на рахунок результативності роботи мінометників на війні. Враховуючи, що ми, артилеристи, ворога здебільшого не бачимо, судити про це складно. Однак, в районі Старогнатівки у 2015 році ми могли пересвідчитись у власних спроможностях: накрили своїм вогнем ворожу колону. Не скажу на рахунок знищеної бронетехніки. Але усі вантажівки противника і все що у них було всередині: БК, особовий склад були, як кажуть «помножені на ноль».

А є люди, на яких би ти зміг залишити батарею, принаймні, на деякий час?

Хлопці у моєму підрозділі були усілякі. Хоча якось так склалось, що майже усі були тямущі. Єдине, що мені, як кадровому офіцеру залишалось: це налаштувати бійців на службу, на дотримання дисципліни, важку роботу. Не усі однаково швидко переключались з мирного життя у режим «війна». Одна справа, коли ти носиш погони з 16 років. Інша – якщо ти попадаєш на фронт без досвіду строкової у років 25, чи старше. Та були і унікуми. До прикладу Дмитро Делян, він у мене ще з 2014 року. Зараз будемо рекомендувати його на офіцерські курси. Інший, Сергій Євтушок, вже отримав офіцерські погони, але…служити пішов у інший батальйон бригади. Ну і, звичайно, DJ Тапольський. Так, відомий український диск жокей воював разом із нами. Шкода, але після «дємбєля» Анатолій вирішив продовжити свою музичну кар’єру. Хоча ми пропонували йому служити далі.

“Чорний” комбат з “Чорної бригади”

Не можу не спитати про міномети «Молот». Доводилось із ними працювати?

Звичайно. Конструкція дещо відрізняється від архаїчних «Саней». Але, якщо бути відвертим, хотів би вкотре звернути увагу конструкторів та виробників на те, що цей зразок озброєння потребує доопрацювання. Це не означає, що на ньому не можливо воювати. Але…життя моїх бійців мені дорожче. Тому я не лише писав конкретні пропозиції по доведенню конструкції до пуття. Але й їздив на завод, де виготовляють «Молоти», зустрічався з відповідальними особами. Пояснював що і як в конструкції доробити з точки зору практика. Сподіваюсь – перейнялися.

До слова, командування бригади подавало на комбата «Чорного» представлення на нагородження орденом. Однак, як це трапляється, документи досі «гуляють» десь по вищих штабах. Втім, найкращою нагородою для командира мінометної батареї є вдячність і відданість його бойових побратимів. За майже чотири роки війни підрозділ «Чорного» не втратив жодного бійця убитим!

Володимир Скоростецький,

Фото автора та з архіву 72 омбр