Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон-Полотнюк) — українська письменниця, громадська діячка, депутат Верховної ради СРСР, лауреат Шевченківської премії, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття.
Її твори дуже жіночі, чуттєві, інтимні, і водночас з цим прості. І автобіографічні. Вони — про кохання, зраду, про жіноче серце, таке неприборкане та химерне.
І спитала я своїх років пораз перший:
— Літа мої, кого ви любили, юні, як було вам п’ятнадцять?
Вони назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз другий:
— Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбиралися в людях. Кого ж ви любили тоді?
Вони теж назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз третій:
— Літа мої, а в п’ятдесят любили ви ще кого-небудь?
Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили — твоє ім’я…
Данко
У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» вийшла повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках» про її час навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б’є восьма». У 1936 році Ірина Вільде отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. За кілька років виходить друком повість «Повнолітні діти», яка разом з «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма» складає цикл «Метелики на шпильках». Трохи згодом, вже у шістдесяті, Вільде випустить нову редакцію цього циклу, роман «Повнолітні діти». Це роман про молоду дівчину, Дарку Попович, прообразом якою виступала сама Вільде, про життя молоді на окупованій Румунією Буковині та про перше кохання до хлопця на ім’я Данко.
З моменту виходу повісті, а потім і роману, читачок цікавило одне питання: чи той Данко — то справждня особа, чи він справді існує? У передмові до своїх творів «Через місток пам’яті» вона відповіла на це питання так: «П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять зелених років і одне зелене літо у буковинському селі — і все. І — все!». Хлопець зі скрипкою в руці й у блакитній сорочці, яка так личила йому…
Його звали Сандик, Олександр Омельський, син директора веренчанської школи Діонізія Омельського. Вона була закохана у нього, а він завжди був зайнятий — то музикою, то спортом, то якимись суто хлоп’ячими справами. Вони розлучалися двічі — у 1923 році сім’я Макогонів переїхала з Чернівців до Станіслава, а навесні 1935 року Олександр Омельский виїхав поза межі своєї Батьківщини до далекої Америки. Залишилося їм лише листування, що повертало обох у незабутні дні юності та сповнювало радістю.
І ось через тридцять два роки вони нарешті отримали шанс зустрітися. Хоча ні, якраз зустріч не входила у плани Вільде. Вона тоді у складі делегацій письменників була в Америці.
Вільде дуже боялася летіти літаком, але там, за океаном, був він, людина, яка уособлювала для неї молодість, щастя, безтурботність — її перше кохання, її «Данко». Їхала туди заради нього, та вони не побачились. Лиш говорили по телефону, бо голос змінюється найменше (так вважала вона).
“Проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.»
Вільде не стане у 1982 році, а через шість років не стане і його.
Євген
На початку двадцятих років, після двох арештів батька Ірини Вільде Дмитра Яковича Макогона «за антидержавну діяльність», родина Макогонів нелегально переходить польсько-румунський кордон та оселяється у місті Станіславові, нині Івано-Франківськ. Тут Ірина Вільде закінчує українську приватну гімназію, і саме тут через двох своїх братів Ореста й Бориса вона знайомиться з майбутнім чоловіком Євгеном — Володимиром Полотнюком.
“Від любові, як від смерті, встерегтися не можна”, — напише згодом вона.
У них були довгі заручини. В ті роки через матеріальні труднощі мало виходили заміж і одружувалися. Шість років буде тривали заручини Ірини Вільде та Євгена Полотнюка.
“І хоч в народі ходить думка, що довголітні заручини не призводять до добра, ми з Тобою становили, мабуть, щасливий виняток.”
У 1930 році Вільде виключають з університету. Озвучена причина — несплата за гуртожиток, але справжня причина була у тому, що її запідозрено у співпраці з українським підпіллям, і найперше — у співпраці з УВО. В цей час вона починає писати й таємно від усіх посилає свої твори до жіночих часописів. І вже у 1932 році Вільде працює у Коломиї, в редакції журналу «Жіноча доля», редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді».
Вона чекає на одруження, вона хоче мати дитину. І ось, нарешті, в 1934 році Ірина Вільде і Євген Полотнюк одружуються, а через деякий час Вільде стає мамою — народжує первістка, сина Ярему.
В ті часи їй все вдається, вона щаслива. Та щастя триває недовго. У 1939 році Євгена Полотнюка за підозрою у приналежності до ОУН кинуто до концентраційного табору Береза Картузька. Звільняють з табору Євгена вже радянські війська.
На початку другої світової війни Євген Полотнюк отримує місце надлісничого у митрополичих лісах, в селі Микуличин. Невдовзі по його призначенню у лісах починає діяти школа для підготовки середньої ланки командного складу бійців УПА. У сорок третьому році Євгена Полотнюка звинувачено у приналежності до ОУН, заарештовано й піддано тортурам. Того ж вечора до дому Полотнюків прийшли двоє німців з вермахту і сказали, щоб Вільде негайно тікала, бо за нею прийде гестапо. Мала тоді на руках грудне немовля, сина Максима. Схопивши друкарську машинку, рукописи та трохи дитячого одягу, втекла. Деякий час переховувалася серед людей, а потім з підробним документом на ім’я Дарії Макогон виїхала у Ходоров, де були її батьки та старший син Ярема.
А Євген Полотнюк був засуджений до розстрілу, і у числі десятьох заручників його розстріляли у Ворохті. Вона так і не знала, де саме було поховано чоловіка. І тільки через п’ятдесят років після того, коли вже і самої Вільде не було, старший син Ярема знайде могилу батька та перепоховає його разом з десятьма побратимами у Надвірній.
«Коханий мій, обмий мені мої наболілі ноги, візьми мене на руки, занеси на постіль, обтули пуховою ковдрою, щоб я знала, що ти любиш мене», — говорить щовечора жінка чоловікові, який ще з сорок третього року в землі.”
Іван
З листа до подруги: «…Після танцю — забувся, чи що? — він не поцілував мене в руку, як інших жінок, а у вижолобину долоні. Розумієш? Начеб хотів води напитися з неї. І — все. Все, моя дорога! З тієї хвилини гріх кружляє довкола мене, наче вовк довкола отари овець…»
Так у її життя ввійшов Іван Дроб’язко, інженер Львівського ремонтного заводу і полковник КДБ. Ходили чутки, що його спеціально приставили до Вільде. У травні 1950 року вони одружилися у ЗАГСІ, але був у них і церковний шлюб.
Цей шлюб протримався десять років, бо навесні 1960 року Вільде застала чоловіка у вітальні з іншою жінкою. Далі був скандал з ламанням меблів та биттям посуду. З того часу у цій квартирі він не з’являвся.
“Шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради.”
Більше заміж вона не вийде. Попереду ще багато чого — допише роман “Сестри Річинські” та отримає за нього Шевченківську премію, а потім і вистава за ним. Вона буде приходити на кожен показ. Виростуть сини, поодружуються, будуть онучки. Та одна з них помре у молодому віці, а молодший син загине в автокатастрофі. А сама Вільде захворіє на розсіяний склероз.
«Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати, що походить зі знімченої польської родини, розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю — щаслива дитина.»
Наталя УВАРОВА
Вона вставала з жайворонками й ходила по росі — казала, що через ноги вбирає силу землі.
— Вранці ми всі разом сідали і пили каву з канапками, і завжди на столі стояв трилітровий бутель меду, — згадує невістка письменниці Ірини Вільде Антоніна Полотнюк. — Вона дуже любила кухню. Настільки любила, наскільки до приготування не мала дару.
Своєї кухарської безпорадності Ірина Вільде не приховувала. Її фірмовою стравою була печена в лушпайках картопля та полита олією квашена капуста. Не раз приказувала: “Любите народ, пишете про народ, думаєте про народ, — їжте, як народ”.
Свої рукописи “вилежувала”. Прокинувшись, кидала на підлогу стару гуцульську ковдру й купу маленьких подушок-ясиків, брала окуляри, папір, олівці й лягала писати. Рукописами була завалена вся долівка. Від найменшого протягу аркуші розліталися й плуталися. Вона забувала нумерувати сторінки, потім годинами шукала потрібну частину.
— Більше дурною такою не буду! — стиха кляла себе.
Поки тривало натхнення, всі у квартирі ходили навшпиньки.
Більше дурною такою не буду!
“Сестер Річинських” Ірина Вільде почала писати 1937-го, а надруковані були лише у 1960-ті роки. Критики писали, що все життя вона писала роман про себе, про своє “химерне” серце.
Наприкінці 1970-х письменниця оселилась у двоповерховому котеджі у так званій професорській колонії на вул Чумацькій у Львові. Дороги там не було, на вулиці паслися кози. Будинок стояв посеред старого запущеного саду. Ірина Вільде жила на другому поверсі. Сходи були рипучі, вузькі. По обіді любила відпочивати на балконі. Стелила ковдру, обкладалася “ясиками”, гортала журнал і засинала.
Дарія Дмитрівна мала “манорію” усіх женити. Свою хатню працівницю пані Джулинську спромоглася видати за сина письменника Андрія Чайковського Миколу. Престарілій домогосподарці заімпонувало з удови стати жінкою професора.
Молодший син письменниці Максим ще зі школи захоплювався піротехнікою, хімією, мріяв винайти пластикову бомбу. Під час навчання на другому курсі університету заснував організацію “Чорна стріла смерті”. Потім вирішив допомогти міліції ловити шпигунів, пішов у “органи”, здав пістолет, печатку “Стріли” та запропонував співробітництво. Його арештували, виключили з комсомолу й університету. Аби сина поновили, Ірина Вільде погодилася засудити діяльність поета-дисидента Ігоря Калинця і написала статтю в обласну партійну газету.
Максим успішно закінчив університет, одружився, народилася донька Дарина — названа на честь бабці. Під час обшуку в нього знайшли зброю, заарештували й посадили. Дружина Антоніна пішла від нього.
Ірина Вільде не витримала цькування сина. На схилі літ впала в дитинство, втратила пам’ять. Забувала вдягатися, зі спушеними панчохами блукала вулицями Львова. Її приводили чужі люди.
Старший син Ярема вирішив замикати матір удома. Після звільнення Максим влаштувався на роботу у морг. Коли померла Ірина Вільде, займався бальзамуванням і похоронами матері.
Жанна ПОПОВИЧ
Джерело: На скрижалях
