“1984” Орвелла VS 1984 Совдепії

У 1984 році демократичний світ вирішив відсвяткувати те, що антиутопія Джорджа Орвелла для західних країн так і залишилась антиутопією. Радянський Союз, в якому “1984” Джорджа  Орвелла могли прочитати лише найбільш привілейовані комуністи з доступом до “спецхран”, вирішив раптом і собі довести, що Соцблок – вітчизна орвелллознавців. Оскільки твір Орвелла у Радянському Союзі звичайним радянським журналістам був недоступний, то писати про англійського творця антиутопій доручили МЕЛОРу (тобто М(аркс)-Е(нгельс)-Л(енін)-О(ктябрская)- Р(еволюція), де між Л і О могла випасти С(талін)) Стуруа, який дописував для “Известий” зі США.

Для такої відповідальної статті Мелор Стуруа мав найблагородніше більшовицьке походження. Його батько Георгій Федорович Стуруа в революційні роки врятував Мікояна від розстрілу в Баку, давши хабар начальнику тюрми. Після перемоги більшовиків Мікоян не забув свого рятівника і не лише допоміг йому зробити кар’єру в Грузинській РСР, але й подбав про сина. Юний Мелор Стуруа злетів так високо, що на дачі Берії грав у більярд зі Сталіним. Тож цілком закономірно, що свою  журналістську кар’єру Мелор Струа почав у газеті “Известия”, яка була друкованим органом  президії Верховної Ради СРСР. Трохи згодом Мелор Стуруа супроводжував Хрущова під час його  поїздок країнами Сходу і, згадуючи про ці часи, вказував на їхню близькість і прізвисько “Чорний”, отримане від Хрущова.

Довіру, висловлену партією написати про орвеллівське Міністерство Правди, Мелор Стуруа виправдав. В “Известиях” за 14 і 15 січня 1984 року Джордж Орвелл був затаврований як “Ренегат соціалізму, що перетворився з попутника прогресу в лазутчика реакції, замислив свій роман в  жанрі соціально-політичної утопії як карикатуру на наш лад на прикладі лейбористської Англії, “перероджену” в “комуністичну”. Але історія зіграла не могла не зіграти злий жарт і з  автором роману, і з його апологетами. Кожен рік з 1949-го по 1984-ий все чіткіше, все  переконливіше показував, що Орвелл, сам того не бажаючи, сам того не відаючи (хоча, останнє  можна заперечити), намалював не карикатуру на соціалізм і комунізм, а досить реалістичну  картину сучасного капіталізму-імперіалізму. То, в чому вправлялась бурхлива фантазія  Орвелла, стало явою для західного світу, і в першу чергу Сполучених Штатів Америки справжнього, а не уявного “центра зла” наших днів.” І лише після такого “шмагання” Орвелла  радянський читач вперше дізнався про світ, змальований ним у “1984”, в якому: “Війна – це мир.  Свобода – це рабство. Незнання – це сила”, і про двоєдумство як наслідок дій Міністерства миру, Міністерства любові і Міністерства правди. Варто додати, що Мелор Стуруа, як щирий комуніст, після розпаду Радянського Союзу залишився жити і працювати у “центрі зла” – США, де й помер 1 червня 2021р. у 93 роки.

Що характерно, пропагандистський випад в “Известиях” проти Джорджа Орвелла відбувся через лічені дні після того, як Президія Верховної Ради СРСР 11 січня 1984 року видала Указ, який розширив поняття “державного злочину” і посилив відповідальність за подібні злочини. До того ж Указ Президії Верховної Ради СРСР вводився в дію, не чекаючи допоки відповідні поправки внесуть Ради радянських республік до кримінальних кодексів радянських республік. Іншими словами “Мінстерство Любові” відчуло, що “Міністерству Правди” все важче оспівувати успіхи “Міністерства Миру”, і вирішило вжити заходів.

Відповідно до указу покарання на десять років ув’язнення і п’ять років заслання могли отримати  особи, які здійснювали антирадянську агітацію та пропаганду з використанням грошових засобів чи  інших, матеріальних коштовностей, одержаних від іноземних організацій або осіб, що діють в інтересах цих організацій. Радянські каральні органи і раніше доволі вільно трактували поняття  “антирадянська пропаганда і агітація” і могли зламати життя через необережно розказаний  анекдот чи п’яні теревені, а з новим указом так само вільно могли трактувати зв’язок  “антирадянських” елементів з іноземними організаціями і особами. Таким чином політв’язні та їхні родини, або інакомислячі, які ще були на волі та через тиск каральних органів, не могли  працевлаштуватися і отримували гроші та посилки з-за кордону (їхні адреси публікували в діаспорній пресі з закликом надати підтримку), ризикували разом з черговою посилкою отримати строк.

Покарання від 3 до 8 років могли отримати в’язні за вчинки, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ. У даному випадку Указ від 11 січня 1984 намагався покласти край страйкам і голодуванням, до яких вдавалися політичні засуджені. До 5 років позбавлення волі посилили  відповідальність за незаконний виїзд за кордон (ця стаття могла бути спрямована не лише проти втікачів з СРСР, але й проти кінорежисера Андрія Тарковського, який, отримавши дозвіл на виїзд в Італію, встиг злітати звідти до Лондона, де поставив у Ковент-Гардені оперу “Борис Годунов”, розлютивши цим фактом радянських чиновників, які одразу ж стали вимагати від нього повернутись у СРСР). 3 роки позбавлення волі ризикували отримати громадяни за передачу іноземним організаціям відомостей, які є службовою таємницею. І йшлося не про військовий, чи технічний шпіонаж, а про будь-яку інформацію, яку каральні органи вирішать визнати службовою таємницею, адже у радянському праві досі не було поняття “службової таємниці”. Тобто, службовою таємницею могли бути відомості про відсоток євреїв у радянських вузах, про відсоток україномовних шкіл, про умови праці робітників. Таким чином радянська влада сподівалася зменшити кількість закордонних статей, які ставили під сумнів економічні досягнення соціалістичного ладу і рівність усіх націй у СРСР.

Нові поправки до статей про державні злочини мали б стати міцною основою не для кримінальних справ, а для літературних пародій на шпигунські романи. Але справи проти “мислезлочинців”, які були заведені ще до Указу від 11 січня 1984 року, не відрізнялись більшим здоровим глуздом і юридичною обґрунтованістю. Хоча таких процесів у 1984 році було мало (адже багато “мислезлочинців” вже сиділо), але й ті, що були, чудово ілюстрували культ юридичного абсурду,  який культивувався у СРСР. Так у лютому 1984 Мустафу Джемілєва засуджено Ташкентським обласним судом до трьох років ув’язнення за листівки до друзів у Нью-Йорк, які визнано наклепницькими, а також за намагання поховати батька у Криму за його заповітом, що кваліфікувалось як антирадянська провакація.

Трагічним став процес у Київському міському суді, де 13-14 березня 1984 року судили важкохворого Валерія Марченко. Приводом для обвинувачень стали 11 листів, заяв і скарг, які Марченко писав під час першого ув’язнення у 1973-1979 роках (серед них був лист до двох західнонімецьких журналістів, які описували обставини у політичних таборах Чилі та яких автор запрошував оглянути радянські концтабори, щоб порівняти їх із чилійськими). Як і передбачав Валерій Марченко на суді, живим з ув’язнення він не вийшов і помер 7 жовтня у віці 37 років. У 1984 р. внаслідок нелюдських умов ув’язнення також померли 57-річний Олекса Тихий (5 травня у Пермі), 49-річний Юрій Литвин (5 вересня у Чусові, Пермської області).

У часи, коли сучасним українцям намагаються нав’язати міф про щасливе радянське минуле шахтарів Донбасу, варто повернути із забуття ім’я Олексія Нікітіна, який зазнав важких випробувань через прагнення захищати права шахтарів, і помер 13 травня 1984 року. Олексій Васильович Нікітін народився 20 лютого 1937 року в селі Федоровське Брянської області. Після служби в армії з 1962 року почав працювати на шахті. Захищаючи права шахтарів,  звертався до місцевих та центральних партійних органів зі скаргами на порушення адміністрацією трудового законодавства і техніки безпеки. У 1969 році зібрав 130 підписів під колективним листом до ЦК КПРС про незаконні дії адміністрації. За це Нікітіна виключили з лав партії. А потім і звільнили з роботи. Після звільнення кілька років не міг влаштуватися на роботу. У  1971 році Нікітіна затримано під час спроби передати документи про порушення прав  робітників в іноземні посольства, які були у Москві. У 1972 році його заарештували, звинувативши у зведенні наклепів на радянський лад, і за постановою суду скерували на примусове лікування до Дніпропетровської спецпсихлікарні. Звідти Олексія Нікітіна виписали аж у 1976 році. Але наступного року через спробу попросити політичного притулку в посольстві Норвегії, Нікітін знову потрапив до психіатричної лікарні. Йому вдалося втекти і якийсь час переховуватись, але врешті Олексія спіймали і знову доправили на примусове лікування. У 1980 року його вдруге випустили з психлікарні. У тому ж році харківський психіатр Корягін передав на Захід свій висновок про те, що Нікітін був і є психічно здоровим. Олексій Нікітін продовжив спроби захисту прав шахтарів за допомогою західних країн, але закінчилось це третім примусовим  лікуванням. У 1983 році йому діагностували рак шлунка і за рік він помер.

Тим же ж духом абсурду пронизано переслідування радянським “Міністерством  правди” “мислезлочинців”, які вже не були для системи загрозою. Нестерпними стали  останні роки життя 84-річного Бориса Дмитровича Антоненко-Давидовича, який помер у Києві 8 травня 1984 року. На схилі літ Антоненко-Давидович мав намір одружитися з Михайлиною Коцюбинською (через шлюб наречена хотіла гарантувати опіку пристарілому письменнику і колишньому в’язню ГУЛАГу), але навіть у таку інтимну справу КДБ вирішило втрутитись. КДБ підбурило  сина письменника, який став кримінальним злочинцем, написати листа у РАГС і на роботу Михайлині Коцюбинській, в якому він назва її аферисткою. РАГС тричі відхиляв заяву наречених антирадянщиків, а колеги Коцюбинської по роботі  почали її цькувати. Дісталося і Антоненко-Давидовичу, якого вирішили зробити психічно недієздатним. Тож останні місяці його життя отруювали візити психіатрів. Замість того, щоб відновлювати свої твори, які ще раніше  конфіскувало КДБ, письменник був змушений писати скарги в прокуратуру, суд, ЦК партії. Через нестерпні умови Михайлина Коцюбинська була змушена покинути Антоненка-Давидовича і, коли  він захворів на запалення легень, то опиратися хворобі сил у нього вже не було.

Події за кордоном також додавали клопотів радянському “Міністерству правди”. 10 липня 1984 року кінорежисер Андрій Тарковський, який перебував в Італії, заявив, що не повернеться в СРСР і залишиться на Заході. (Андрій Тарковський, який сподівався почати активне творче життя на Заході, встиг зняти лише фільм “Жертвоприношення”, за який отримав Великий приз жюрі на Каннському фестивалі. Через два року після “неповернення” він помер від раку.) Втім Андрій  Тарковський був не першим і не останнім діячем культури, який, отримавши дозвіл на виїзд, вирішив не повертатися в СРСР. Але саме його ім’я прогриміло у символічному 1984 році.

Більш гучним став скандал через Олімпіаду в Лос-Анджелесі, на яку радянська влада вирішила не  відсилати спортсменів. Офіційна причина – невпевненість радянської влади у здатності США  гарантувати безпеку. Неофіційно – радянська влада вирішила бойкотувати американську олімпіаду у відповідь на бойкот американцями олімпіади в Москві, чим продемонструвала, що теж налаштована на конфронтацію. Однак, могла бути ще одна причина. Діаспорянин Осип Зінкевич наполегливо готував матеріали про смертність радянських олімпійців від допінгу. За  інформацією Осипа Зінкевича, 25 радянських олімпійців померло від допінгу. Оскільки радянські  олімпійці залишились вдома, то у них не було гострої необхідності виправдовуватись, а наступного року почалася перебудова, і питання допінгу було забуто, щоб не псувати міжнародні відносини.

Підозрюю, що усі вище перелічені факти затятих вічно-радянських громадян з українськими  паспортами не розчулять, і вони вперто ностальгуватимуть за 1984-им.  І це виразно контрастує зі  спогадами українців, які опинились поза впливом радянського “Міністерства правди”.  Одним із таких був уродженець Тернопільщини і випускник Богословської академії у Львові  Микола Колянківський, який після Другої світової війни опинився в Канаді. Там він зайнявся видавничою справою, разом з дружиною створив першу українську образотворчу галерею. У  1984 р. Колянківський відвідав Українську РСР і описав цю мандрівку у журналі “Ми і світ”: “Коли раніше, бувало контролювали лишень деякі багажі, тепер основному трусові подається усе, включно маринарок й загорток, які висять на кілках вашої портмонетки, жіночих торбинок,  записників тощо. Спекулятивно перелічуються гроші. Кожний записаний ручно, на машинці чи друкований листок, журнал чи книжку, передається спеціальному цензорові, що урядує в одному  купе.”

Цензор конфіскував примірники журналу “Ми і світ”, які віз Колянківський, і запросив його до себе в купе. У купе цензор вказав на абзац, в якому діаспорянин описував свою попередню поїздку і  конфіскацію інших журналів, і почав випитувати, кому призначені примірники. Так само  пильними були цензори і на зворотньому шляху (адже не хотіли, щоб за кордон потрапив  дисидентський самвидав.) При Колянківському був запис ораторії композитора А. Кос-Анатольського “Від Ніагари до Дніпра”, і цензор прослухав її всю.

Один з розділів спогадів про УРСР Колянківський назвав: “Лозунги замінюють дійсність.” І присвятив готелю “Дніпро”, в якому був напис “Заведення (ПРИМІТКА: Дослівно саме так!  “Заведення” – одруківка Колянківського, або глузливий переклад ним з російської на “діаспорянський”) високої культури обслуговування і гостинності”, але не було посмішок персоналу і гідного меню: “В готелі ж на кожному поверсі сидить за столиком сердита матрона, яка подає і відбирає ключ до кімнати. Розпоряджається також кльозетним папером, що його видає не рольками, а лишень невеличкими звитками, що їх вона навиває на свою руку з рольки, як велику цінність.”

Відвідуючи Тарасову гору у Каневі, Колянківський захотів сфотографуватись з школярами, які були на екскурсії. Але їхня вчителька, дізнавшись, що перед нею діаспорянин, почала лаяти Рейгана, коли ж отримала відповідь, що гість з Канади, то не змінюючи тону, накинулась на прем’єр-міністра П’єра Трюдо і, звичайно, не дозволила сфотографувати своїх учнів. Неприхована ненависть учительки до всього іноземного сильно вразила автора подорожніх нотаток.

На останок Колянківський спробував відвідати Переяслав-Хмельницький. Але навіть з нагоди  ювілею Переяславської Ради це місто з багатьма музеями було закрите для іноземців. Так само Колянківський не зміг потрапити і у Івано-Франківськ, Косів та Коломию, хоч і мав запрошення від директорів музею (самовільна ж туристична поїздка, без офіційного дозволу, скоріше за все закінчилася б арештом і звинуваченням у шпигунстві). Дочитуючи спогади Колянківського, доводиться визнати – до матрони з ролькою туалетного паперу в коридорі готелю Орвелл не  додумався б!

Олександр Вітолін

ART & Music