Made in дитинство

В ті дні у хаті не дозволялося не лише бігати чи кричати, але й не мож було підвищувати голос. Навіть не зачиняли на клямку двері – лише акуратно припирали. Перед тим хату білили, мастили землю (підлогу), тому в ній дуже легко дихалося свіжим повітрям. На складених двох кріслах з’являлася накрита вишитим рушником (зі скрині) діжа, яка наповнювала наш тодішній мікрокосмос ароматами дріжджів і борошна.

Якщо до діжі підійти навшпиньки і притулитися вухом, то чути, як у ній потріскує. Ліниво, не часто, але дуже виразно. Всі поглядали на рушник. Кожен зі своєю мотивацією. Діти чекали на відбій жорсткої дисципліни. Дорослі завмирали через дуже давню прикмету – якщо паска вдасться, то рік буде успішним.

Час минав повільніше, ніж у заповільнених кадрах кіна. Хвилини крутилися у повітрі парасольками кульбаби, якщо на них подути. Іншими днями нас не могли загнати до хати. Припрошували, обіцяли багато смачного або нові забавки, а сьогодні ми тулилися до скрині, боячись не так повестися біля діжі з хлібом.

Нарешті вишитий зі скрині рушник, на якому чітко виднілися складки, піднімався над діжкою величезною пузякою. Якщо не встигали угледіти, то частина того пузяки зсувалася по дерев’яній стінці і її повертали назад. Тоді вже пахло не дріжджами, а сирим хлібом.

Все зайве зі скрині, вона у нас слугувала і за стіл, збиралося на лавку, кришка вкривалася царетою, її щедро посипали борошном. Бабця змащувала руки олією і досягала з діжі першу третю пайку. З неї випікали солодкі паски. Туди домішували родзинок і висушених шматочків варених у цукровому сиропі сливок, грушок, яблук, абрикосів, вишень. Все це невеличкими жменями підсипалося в центр царети і акуратно вмішувалося. Місили довго – поки не з’являлися бульки, які шипіли.

Тісто порціями викладали у пательні, здебільшого круглі, і воно визрівало біля пічки. Бо там було найтепліше. З другої третьої пайки бабця розкладала тісто на хліб і несолодкі паски. Кілька з них, коли вони виростали, старанно змащували жовтком, а зверху чіпляли хрестики, квіти, візерунки, птахи, коси. Все це бабця робила власноруч, а кінцевий результат надавав виробові статус справжнього мистецького виробу, який шкода різати.

Прикрашені паски роздавали на алаверди найближчій родині, бо гості теж приносили аналогічні презенти. На хліб випікали баби – величезні хлібини у ромбовидних формах кілограма на 3-4. Спершу  їх щедро змащували білками, а, коли досягали з пічки, поки гарячі, натирали крохмальною мастикою, завдяки якій скоринка на бабах блищала, наче дзеркало.

З крайньої третьої пайки пекли струцлі, ще їх називали завиванцями – галицька варіація штруделів з дріжджового тіста. В них завертали начинки з солодкого сиру або якого конфітюру. Найчастіше – сливкового. Якщо випікали з абрикосовими повидлами або вишневими, то вони серед дітей цінувалися не менше, ніж пляцки і перекладанці. Коли пекли з яблучним конфітюром або з тертим маком, то неодмінно додавали до начинки перетертої ружі – хата пахла трояндою. Струцлів випікали багато, бо за тодішньою традицією кожен гість чи подорожній, буквально всі, хто заходив до святошної хижі, мали залишати її зі шматком баби (хліба) і струцлем.

Тому лавка за скринею була закладена штабелями струцлів. Ми, дітваки, терпляче чекали квітки – фінішу, бо мали свій інтерес. За родинною традицією, коли випікалися струцлі, бабці мусіли спекти нам по невеличкому струцлю, який нагадував теперішній круасан. Неодмінно з немислимою кількістю конфітюру або сиру. А ще ліпше – сиру з конфітюром або медом. Їх випікалося буквально кілька – спеціально для нас. І ще для того, щоби ми під наглядом дорослих з’їли ще теплими (не плутати з гарячими – того не дозволялося), неодмінно запиваючи маслянкою, якої тоді було чи не відро, бо масла на випічку билося дуже багато. Його величезні гумолі вже чекали своєї черги на холоді у сінях.

Ніколи не забуду смак хрумкої, крихкої скоринки і м’яке, наче вата, тісто ну і, звичайно, добрі та трохи прищурені очі бабці. Зі струцля, в буквальному розумінні, виливалася начинка. Вона опинялася на бороді, щоках, вже мовчу про пальці і руки, які немислиму кількість разів апетитно облизувалися. Не з’ївши своїх  струцлів, ми не могли ні втихомиритися, ні заснути… Не повірите, але в наші часи, коли дитинство в далекому колись, після всіх тих лисин, сивини, остеохондрозів, часами здається, що все це відбувалося не зі мною. Але навіть зараз ми зберігаємо традицію спецструцлів. Якщо у нас випікаються струцлі, то неодмінно має бути кілька малих. Тепер це робиться з благородною метою – переконатися, що все вдалося. Але не вірю! Не вірю! Не вірю! Бо прекрасно знаю справжню мотивацію.

На сімейній раді, за тисячами параметрів, серед симфонічного оркестру обиралася перша скрипка – найкраща паска, яка мала честь представляти родинний кошик. Її відкладали в таке місце, де могла чекати свого часу у максимальній безпеці. Іноді клали в окрему миску і ховали на запічку.

А із сусідньої хати пахло дюшесом – цю арому до бісквіту приносив знайомий із заводу, де випускали солодкі води. Якщо щастило більше, то бісквіт пах ваніллю. Але, повірте, з аромою грушки він гіршим не вважався. Ми з дитячою безпосередністю і не приховували, що чекаємо, коли якийсь з коржів розломиться або розірветься, чи хоча б пригорить. Вся некондиційщина знищувалася на місці, ховаючи сліди невдачі.

Непомітно, між нашими перебіганнями з хати до хати, одна миска наповнювалася пальчиками, які щедро пересипалися цукром-пудрою, а друга – горішками, шишками, грибочками. На краю буфету лежали вже перемащені вафлі – іноді, як тоді казали, паленим цукром, а в козирніші часи, наприклад, якщо напередодні хтось їхав до Польщі, чи звідтам навідувалася родина, то і сумішшю сливкового конфітюру з какао. Такі андрути, ще одна назва вафлів, нам смакували найбільше. Зрештою, будь-які вафлі серед ансамблю з пляцків і перекладанців завжди були нашою найзаповітнішою метою, доступ до якої ми відстоювали ревною штурханиною між собою або плачами перед дорослими.

Кому щастило забігти до хати в момент перекладання сирника або перемащування перекладанців, то міг випросити облизати ложку. Або від нас відкуповувалися, давши по чайні ложці маси. Сирникова смакувала найбільше, бо була з маком, родзинками і тертою ружою. І вже пізньої ночі, коли все було перемащене і намащене, пересипане сухарями, тертими горіхами або цукром-пудрою, а нагріта пічка продовжувала дихати смачним теплом, закладався останній акорд – ніц (нічого) – ґульки зі збитих білків, які зараз називають безе.

Ніц – король усього солодкого, втілення дитячих фантазій. Вкидаєш до рота і чекаєш, як за мить він розтопиться і зникне. А можна було пожувати, поки не розтопився, і тоді він апетитно хрумтів між зубами. У нашій родині доля ніцу вже багато століть одна – він живий до тих пір, поки діти не довідуються, де він зберігається…

May 2016