Усі ми робимо одне й те саме. Важливим є те, як ми це робимо. Тому, якщо у просторі зустрічаються дві яскраві зірки, можна сподіватись на народження чуда. Наталія Жижченко, лідер електронного музичного гурту ONUKA, однозначно, не така як інші. Ната – автор текстів та виконавець пісень, грає на сопілці, окарині, свистульці, омнікорді, невеликих перкусійних інструментах, а також керує відтворенням семплів. Євгеній Філатов – композитор, саунд-продюсер, аранжувальник та арт-директор проекту. Разом пара просто взяла і створила культурний “вибух” на українському музичному олімпі.
З першого синглу (“Look”) – успіх, з першого альбому – перше місце у рейтингу на ITunes. Ната вважає, що це “доля, зорі. Місце і місто. Команда і музиканти. Євген, мій дідусь, – моя особиста історія, сопілка, час”. А я переконана, що шалений успіх ONUKA – це повернення до віковічного, українського, до наших прадавніх мистецьких коренів. Плюс талант і унікальне бачення свого шляху лідерів проекту ONUKA.
Сьогодні Наталія – гість чиказького часопису “Ukrainian People”.
– Наталю, для нас, українців закордоння, ONUKA стала справжнім відкриттям, таким собі “космічним вибухом”, луна від якого докотилася й до Північної Америки. Вона перевернула усі наші уявлення про українські народні інструменти, електронний фольк. А чим для тебе є ONUKA? Звідкіля така всепоглинаюча любов до рідної землі, до наших традицій?
– ONUKA є головним моїм дітищем, моєю справою життя та можливістю самореалізуватися. Без перебільшень, єдиною можливістю сказати щось великій кількості людей. У творчому чи буденному розумінні, для мене сьогодні це єдиний спосіб жити. Стосовно всепоглинаючої любові до рідної землі, це у мене від дідуся. Те, що стало моєю спадщиною від нього. Це любов до землі, до історії, до культури, до людей. І до батьківщини в затишному розумінні цього слова. Це дійсно його виховання та вплив. Пам’ять про нього, проте, вже усвідомлена у більш зрілому моєму віці.
– Як сказано в Упанішадах, “людина складається з бажання. Яке буває її бажання, така і воля; яка буває воля, таке діяння вона і робить; яке діяння вона робить, такого спадку і досягає”. Як “народилася” ONUKA? Чи довго “виношувалась”? Чи була якась подія, яка стала поштовхом, після якої все й вирішилось?
– Tomato Jaws проіснував 11 років – довго розвивався, був моїм першим дитячим та взагалі єдиним таким проектом. Він увібрав весь максималізм, а з тим і всі мої навички та вміння за певний час. Проте, як буває з творчими проектами, він зайшов у глухий кут свого розвитку. Я точно знала, що цей період треба закінчувати, але й гадки не мала, що робити далі.
Це був період фрустрації досить високого рівня. Я не знала, що робити, як бути далі. Допомогли вийти із кризи мені Євген Філатов, мій чоловік, ще на той момент він був просто моїм партнером по життю, та Леся Патока, яка є лідером Patoka Studio. До речі, саме Леся мене надихала на створення сольного проекту ще за часів Tomato Jaws.
Я думаю, що тут і воля, і доля, і зірки, і бажання, і сни, і знаки, знаєте, все склалося воєдино – так виникла ONUKA. Ні в якому разі не можу сказати, що це проект бізнесовий. Або задуманий за бізнес-планом, або розрахунком. Це те, що склалося, як мозаїка, певним чином у визначений час.
– Чи допомогла тобі участь у проекті Tomato Jaws?
– Звичайно, досвід допомагає, а Tomato Jaws це і є моя музична та сценічна школа. Це поведінка на сцені. Досвід співати електронну музику наживо: за будь-яких умов чи форс-мажорних ситуацій. Tomato Jaws, як і KOOQLA, – це моє минуле. Це ті проекти, які склали мене як особистість, сонграйтера в електронній музиці. І не варто це заперечувати. Без цих проектів не існувало би ONUKA.
– Як би ти сама назвала формат, в якому ви працюєте? Нас, діаспорян, надзвичайно тішить той факт, як швидко українська культура крокує світом, захоплюючи все нові й нові території: наші вишиванки й традиційні строї, винаходи, музика, співаки… А тепер ще й українські народні інструменти! Завдячуючи й ONUKA, все більше іноземців захоплюються нашим народом й дізнаються про Україну.
– Я не знаю, чи має музика якісь певні формати, як мистецтво в цілому. Є мистецтво, яке подобається, а є те, яке не подобається. Буває так, що з тих жанрів, які здаються чужинними, тебе щось дійсно чіпляє. Буває й так, що жанр, який ти сповідуєш все життя, розчаровує тебе в певний момент.
Поєднуючи, здавалося б, непоєднуване, ми створюємо своє. Для мене особисто це також точка зустрічі векторів, направлених в минуле та майбутнє.
– ONUKA – це переплетення простого і складного, народного, віковічного і сучасного. Можливо й не усім подобаються ваші пісні, проте я вважаю, що це “крута суміш”. Чи була у вас з Євгеном якась особлива мета при створенні цього унікального проекту?
– Це була навіть не мета, а, скоріше, єдиний вихід. До 15 років я виховувалася в народно-академічних музичних аспектах. А от вже з 15 років це була суто електронна епоха в моїй історії артиста.
Мені завжди хотілось створити якесь еклектичне звучання. Це було великою задачею, своєрідним викликом. Хотілося поєднати народну музику з електронщиною, але щоб це не стало українською народною піснею в сучасній обробці – це якось вульгарно. Це саме те, чого ми прагнули уникнути понад усе в роботі над ONUKA. Скажу чесно, було важко, але ми з Євгеном любимо складні задачі. І от те, що вийшло, і є результатом цього челенджу.
– Як вам вдалося за такий порівняно короткий час стати відомими, улюбленими й неповторними?
– Не існує чіткої формули або рецепту для успіху, удачі чи долі. Неможливо розкласти ці речі на атоми, адже це все ж таки життя. Воно досить некероване, часом хаотичне, а інколи ти отримуєш те, чого навіть і не чекав. Я не можу сказати, що у нас була секретна стратегія, якої ми дотримувались крок за кроком. Звісно, певні правила, певні строки, певне розуміння, що треба робити далі, яким чином, але глобально – це доля, зорі. Місце і місто. Команда і музиканти. Євген, мій дідусь, – моя особиста історія, сопілка, час. Все це і формує картину світу для ONUKA.
– Завдяки вашим англомовним пісням, ви отримали прихильників в різних країнах світу. Чи означає це, що справжня музика й глибокий зміст не мають кордонів? Що все більше людей в світі не хочуть жити у зомбованому світі: дивитись мильні опери, слухати примітивну попсу, “живитись” кримінальними новинами, що переповнюють ЗМІ, й плітками глянцевих журналів?
– Я думаю, що дві частини цього питання не є тотожними. Ми усі різні і це є нормою, незалежно від того, де ми живемо. Звісно, англійська – універсальна мова для музики на сьогодні. Але є прецеденти, коли мова абсолютно не має значення. Наприклад, DakhaBrakha чи останній альбом Bjork, на якому треки ісландською. Є величезний сегмент музики не англійською, що є популярною у світі. Так само є безліч англомовної музики, що займає перші сходинки в Billboard.
У випадку ONUKA англійські тексти – це не те, що первинно цікавить людей за межами України. Етно-складова – так, можливо.
– Розкажи щось цікаве про свого відомого дідуся. Це правда, що він реставрував кобзу самого Тараса Шевченка?
– Дідусь був дуже неоднозначною особистістю. Абсолютно космічна людина, душа компанії. Про нього любили казати, що він найкращий музика серед майстрів і найкращий майстер серед музикантів. Він був майстром музичних інструментів. Був він також інженером, а ще керував ансамблем, оркестром. Грав на безлічі музичних інстурментів, воював, був у концтаборі… Знаєте, абсолютно така книжна особистість – можна написати роман про нього. Він прожив надзвичайно яскраве, складне, творче життя. Він був лідером думки свого часу.
Він справді реставрував торбан Тараса Шевченка. Пам’ятаю, з Черкаського музею привезли торбан, що був у абсолютно жахливому стані. Він був увесь подряпаний, розбитий, його поїла шашіль. Задача була в тому, щоб реставрувати без єдиного шматка сучасної деревини. А порода дерева, з якої він був сконструйований, вже була рідкістю. Дідусеві це вдалося, це був величезний, складний проект, та він все ж його здолав.
– Що найважливіше ти отримала в спадок від дідуся?
– Окрім вміння грати на сопілці, таку якусь істину – теплоту і затишок в душі. Розуміння того, що дідусь поряд, і розуміння приналежності до великої людини. Мені дуже пощастило мати його. Єдине, про що я сумую, що він зараз не поряд. Мені би дуже хотілося з ним поговорити…
– З якими світовими музичними зірками ти б хотіла пообідати?
– Не хотіла б я обідати з музичними зірками. Не впевнена, що у мене є що їм сказати. Я ще не доросла до того моменту, щоб ділитися своїми досягненнями із тими митцями, які мене цікавлять.
– Музика яких українських виконавців тобі найбільше до душі?
– Щодо українських музикантів, то зараз їх ціла плеяда. Це нове покоління артистів, їх безліч. Вони молоді і талановиті. Я слідкую за їх релізами, концертами. Багато ким пишаюся і розумію, що молодь не стоїть на місці. Я щаслива, що в Україні відбувається, точніше, вже відбулась музична революція. Ми живемо у час, коли нові альбоми б’ють фонтаном, багато з них дійсно достойні та класні. Своєрідні, унікальні, особистісні.
– Як ти ставишся до проблеми “українізації України”? Чи важко тобі особисто було перейти на українську, виховуючись у російськомовній сім’ї?
– По-перше, я українську мову багато чула в дитинстві від дідуся, наприклад. І в колективах. Я вчилася в українській школі. Нині я двомовна людина, тому що спілкуюся і українською, і російською у повсякденному житті. Повністю на українську мову я не перейшла.
Мовне питання – важливе і складне. У свідомому віці перейти на іншу мову, наприклад, з людьми, з якими ти спілкувався іншою мовою, досить складно. Але от з батьками частково в мене вийшло. З чоловіком це вийшло не повністю, але ми над цим працюємо.
– Чи існує на сьогодні проблема відсутності правдивого українського медіапростору?
– Я думаю, що зараз в Україні є безліч проблем і медіапростір не виняток. Але все поступово змінюється – питання тільки часу, бажання, можливості та долі. Я щиро вірю в те, що з часом все складеться найкращим чином.
– Що ти думаєш про українських митців, які толерантно ставляться до російської мови, наполягають на двомовності та їздять в Росію на “заробітки”?
– Не можна ототожнювати ставлення до російської мови із концертами в Росії. Це абсолютно різні речі. Гастролі в Росії – складне питання, тому що на цьому вигідно піаритись в обидва боки. Мою позицію ви знаєте з першого дня, коли це питання виникло. У інших митців є своя позиція. Своя правда. Свої причини. Я думаю, що ситуація буде більш чітко зрозумілою з плином часу. А от повертаючись до питання російської мови, я не думаю, що можна і треба її викорінювати у населення. Ми ж розуміємо, в які часи ми живемо. Багато людей навчалося, працювало під час СРСР, і це звісно дає свої результати. Я народилася в СРСР, і мама мене віддала до української школи, яка дивом знайшлась на той час у районі.
Я думаю, що українська мова є надзвичайно красивою. Її треба плекати, її треба охороняти. Нею треба розмовляти. Про повагу до неї треба розмовляти не чином заборон і насилля. Мовні заборони – таки атавізми, які нам навпаки нагадують радянські методи. Заборонами не створиш чогось позитивного. Любов не породжується насиллям і примусом.
– Що ти думаєш про війну, яка продовжується в Україні? Чи доводилось тобі спілкуватися з нашими воїнами? Чи вважаєш, що навіть в такий складний для нашої батьківщини час людям потрібна радість, концерти і добра музика?
– Війна – це найгірше, що може бути у світі, тому що це той момент, коли найцінніше, що є у всесвіті, а це життя, стає абсолютне знеціненим. Я вважаю, що це найбільш жахливий винахід людства. Пам’ятаю, як покоління, яке пережило Другу світову, мало таку приказку – “Найголовніше, щоб не було війни…”. Шкода, що пройшов такий короткий час, а війна знову на нашій землі.
З воїнами мені доводиться спілкуватися часто на наших концертах. Багато ветеранів з АТО приїжджають і спілкуються за кулісами. Це такі дуже світлі люди, із світлими очима. Красиві юнаки, перед якими навіть якось засоромишся і зніяковієш. Кілька разів я навіть отримувала подарунки від воїнів. Для мене це велика честь. Що стосується музики під час війни, то вона може допомогти вижити у такий емоційно-песимістичний період.
– Чула, що ти побувала в Чорнобильській зоні? Які почуття вона викликала у тебе? Ця тема звучить у вашому альбомі “Vidlik”, і зізнаюсь, проймає.
– Чорнобильська зона – це своєрідна колиска затишку для мене. Це моя рекреаційна зона, моє власне місце сили і джерело натхнення. Я цікавлюся цим місцем з дитинства, адже мій батько був ліквідатором аварії на ЧАЕС. Інколи зона не приймає, я це чітко розумію та сприймаю. Інколи приймає пронизливо. Там відчуваєш, що є потойбічний паралельний світ. Що це портал в минуле і майбутнє водночас.
– Чи плануєш гастрольні поїздки в Північну Америку?
– Ми планували тур Америкою цього року, але він з технічних причин не відбувся. Тепер є плани на 2018 рік. Сподіваємося, все складеться.
– ONUKA – це… це все моє життя на сьогодні.
Особисте
– Чого ти найбільше боялась в дитинстві?
– Боялася, що втрачу свою маму.
– “Не вірте всьому, що вам говорять”, – казав Будда. Ти віриш людям?
– Вірю дуже малій кількості людей: батькам, братові, чоловікові та найкращим друзям.
– Місце у світі, де ти почуваєшся найкраще.
– Зона відчуження.
– Кохання – це…
– Кохання – це всепоглинаюча довіра. Із урахуванням необхідності збереження особистого простору.
– Твоє повсякденне життя – що найважливіше у ньому?
– Розклад.
– Чи ти пам’ятаєш свою першу пісню?
– “Ой, лопнув обруч”.
– Яка книжка лежить на твоєму нічному столику?
– На сьогодні це роман О. Солженіцина “В круге первом”.
– Твоя улюблена страва?
– Оселедець.
– Заради чого, вважаєш, варто жити?
– У тебе є шанс змінити щось на краще. Життя людей, тварин, хоча б врятувати рослину. Щось покращувати на цій планеті. Варто жити заради шансу того, що ти можеш щось змінити.
– Ким мріяла стати в 13 років?
– Керівником хору.
– Ким для тебе є твої батьки?
– Мої батьки є зразком дуже порядних людей, які пережили багато за своє життя. Вони є прикладом людяності, вихованості, порядності один до одного та інших людей і навколишнього середовища.
– Про що ти мрієш сьогодні?
– Мрію сьогодні про те, щоби війна закінчилася. Війни.
– Назви п’ять складових твого життя, без яких ти не можеш жити.
– Щоденник із розкладом. Собака. Євген. Київ. Можливості творити.
– Твій девіз (улюблений вираз).
– “Малодушшя є лежати, коли можеш підвестися”. П. Загребельний.
– Через десять років ти будеш …
– Я сподіваюся, що я буду.
– Наталю, розмова з тобою зігріває душу. Дякую, що є ти і є ONUKA. Сподіваємось в наступному році зустрітися з тобою в Чикаго. Що ти б хотіла побажати українській діаспорі Чикаго, Америки й Канади?
– Хотіла б побажати … цінувати близьких, рідних. Where we begin? We begin where we end. ONUKA
Довідка “Ukrainian People”
Наталія (Ната) Жижченко народилася у родині музикантів: вона є онукою майстра народних інструментів та музиканта Олександра Шльончика, який ще в чотирьохрічному віці навчив її грати на сопілці. Бабуся Наталії – співачка та бандуристка Валентина Степанівна Шльончик; працювала полірувальницею музичних інструментів, була учасницею відомого тріо бандуристок. Мати і дядько – піаністи. Батько – ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС (1986-1988). Зростала у Києві. Після народження Наталії Жижченко її матір почала працювати у музичній школі та сприяла музичному розвиткові дочки.
ONUKA – український електронний музичний гурт, особливістю якого є використання українських народних мотивів та інструментів (сопілки, свищиків, бандури, трембіти, цимбалів) в електронній музиці. Дебют проекту відбувся у жовтні 2013 року. Назва проекту “ONUKA” (“Онука”) – це данина поваги дідусеві Наталії, Олександру Шльончику.
У травні 2015 року гурт ONUKA переміг у відборі серед українських гуртів для участі у фестивалі Sziget, де виступив 11 серпня на сцені British Knights Europe Stage.
13 травня 2017 року гурт виступив як запрошений артист у фіналі пісенного конкурсу Євробачення 2017, що відбувся у Києві.
З Наталією Жижченко бесідувала Наталія Турчаневич
Спеціально для “Ukrainian People”
