Таємниці українського Робіна Гуда

4 вересня – День пам’яті легендарного ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша

довбуш01

Юрій НИКОРАК

“Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі і сильні, корилися горді? Перед Довбушем!– писав І. Франко. Піснями та переказами про легендарного ватажка опришків, що, як англійський Робін Гуд, грабував багатих та віддавав награбоване бідним, гомоніли не тільки Карпати, а й вся Україна.

Олекса Довбуш зі своїм загоном опришків упродовж восьми років спричиняв постійну небезпеку і страх для визискувачів. У його загоні були не лише селяни-гуцули, але й вихідці з Галичини, Поділля, Закарпаття, Наддніпрянської України. Він знаходив підтримку і співчуття не тільки на західноукраїнських землях, але й у Молдавії, Угорщині, Словаччині…

Жива легенда Карпат

0Історики твердо встановили, що Олекса Довбуш (Довбущук, або ж “син Добоша”, тобто вояка-барабанщика) побачив світ 1700 року у чужій хатині (батьки жили в “комірному”) у с. Печеніжині, нині Івано-Франківської області. А проте народні перекази називають й села Микуличин, Космач, Заріччя, Жижива, Борщів, Красноїль тощо. Пояснити це просто: усі автори хотіли бачити його вихідцем саме зі свого села чи присілка.

Вже саме народження майбутнього отамана у народній уяві – надзвичайна подія: щойно з’явився на цьому світі Олекса, то “сто зірок йому над головою хрестом стали, ясна зоря над застайкою зійшла, затихло звіря в лісі, … і у самого царя випала чаша з рук”. Нагадує біблійні мотиви народження Ісуса Христа, чи не так? Народні легенди підкреслюють, що боротьба Довбуша за життя почалася ще в лоні матері, звідки його “випороли барткою” (гуцульською сокирою).

А що батько не заробив статків, то синам тільки й залишалось, що пасти вівці. Інший би змирився з гіркою долею, але не впертий Олекса. До слова, Довбуш у дитинстві був кволим, і до трьох (за іншими джерелами – й семи) років не міг ходити і говорити… Натомість у фольклорі окремі моменти життєпису народного героя щедро заквітчуються художньою вигадкою. Зокрема, про те, що Довбуш був дуже міцним, свідчать й історичні джерела. Легенда ж твердить: коли Довбуш пас вівці, він убив чорта, що глузував з грому та блискавки. І за це Бог зробив його найгарнішим, найсильнішим та безсмертним.

Довго терпів він кривду від пана, та якось терпець Олексі увірвався й подався він разом з братом Іваном у гори: “Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати”. Олекса почав збирати навколо себе найкращих хлопців, щоб “по всіх верхах літати, гуляти, бідних людей милувати, а панів карати”, – мовиться у співанці-хроніці “Послухайте, люди добрі, що хочу сказати”, що стала народним монументом славному ватажкові опришків. А вже за рік загін “хлопців з лісу” наводив жах на панство та шляхту не лише в рідному селі, але й на всій території нинішніх Івано-Франківської, Закарпатської та частково сусідніх областей.

Перші згадки про виступи Довбуша знайдені в документах за 1738 рік. У писаних тогорічних джерелах мовлять про нього вже як про опришка, що очолює загін.

Спершу Олекса Довбуш діяв з братом Іваном. Однак навесні 1739 року між ними сталася сутичка. У бійці один із опришків був убитий, а розгніваний Іван так ударив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кульгавим. Відтоді брати Довбуші назавжди розійшлися. Олекса залишився у Галицькій землі, а Іван подався на Бойківщину: діяв на Болехівщині, Самбірщині, Перемищині, навіть сягав Сяноцької землі.

Народні месники відбирали у гнобителів майно, худобу й гроші та роздавали все те найбіднішим. Так вони домагалися своєї правди. У літературі ж отаман змальований людиною з крилатою мрією, що не може жити в клітці. З молодих років його натура бажала волі, щоб зняти камінь з душі, розправити плечі й відчути себе людиною. Зокрема, на думку письменника Дмитра Вінцковського, що у 70-х роках XIX століття написав поему про славного ватажка опришків, Олексі було на роду написано стати народним месником і загинути. І Довбуш розумів: стати охоронцем простого люду означало бути вигнанцем, зацькованим диким звіром…

Він – син Карпат, а, як відомо, краса для гуцула – це, “після волі, найперша з духовних потреб”. Тому саме краса й воля стали тими рисами характеру гуцулів, що гармонійно поєдналися в Олексі Довбушеві. Легенди та перекази про Довбуша часто вдаються до гіперболізації: він легко вириває з коренем столітнього дуба і піднімає його над головою; приносить на гору дерево, яке не могли везти дві пари волів; звалює на спину велику скелю й несе на вершину гори, залишає там, вирубавши своє ім’я. Його ловлять угорці, варять у великому мідному котлі, а він собі спокійно грає на сопілці і сміється. Довбуша не вражають ворожі кулі: вони відскакують від нього, а герой ловить їх, кидає назад у панів, і глитаї падають мертві…

Утім, Довбуш не тільки грабував та спалював маєтки гнобителів, але й демонстрував хист полководця. Приміром, нечисленним загоном захопивши Борщівську фортецю полковника К. Золотницького. Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою – вночі долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. І атакували там, де їх ніхто не чекав.

довбуш02 худ Денис Іванцев

Про жінку, любаску та срібні кулі

І.Франко у повісті “Петрії й Довбущуки” малює Довбуша, який нібито не загинув і не може вмерти, не передавши своєї справи боротьби нащадкам. Ідея продовження традицій народно-визвольної боротьби передається також за допомогою Довбушевого скарбу, що призначений для народного діла й об’єднання української землі…

Розправа Довбуша над економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 роках викликала симпатію серед простого люду. Селяни вважали Довбуша своїм “спасителем”. Натомість, коли 24 серпня 1745 року Довбуш був по-зрадницькому вбитий (після його загибелі загони опришків очолювали Василь Баюрак, Іван Бойчук, Павло Орфенюк), між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною князівною Яблоновською, що саме з його допомогою виявлено “вірність і хвалебний вчинок”.

В історичній пісні “Ой попід гай зелененький” Олекса, передбачаючи свою долю, просив у передсмертну годину побратимів занести його в сині гори і “там на мак посікти”. Утім, хоча з ним були два найвірніші побратими – Василь Баюрак, який ще десять років по тому продовжував його справу, та двоюрідний брат Павло Орфенюк, – опришки не виконали наказу отамана. Чому – й досі залишається загадкою.

Як, втім, не знаходять історики й підтвердження найпопулярнішій – як у фольклорі, так і в літературі – версії про те, що головною причиною загибелі Довбуша стали його непрості стосунки із коханою (гуц. “любаскою”), дружиною його вбивці.  Натомість із судових матеріалів відомо, що Олекса мав власну дружину, яка була учасницею походів 1741-1745 років. Ба більше: на суді шляхта допитувала одного зі сподвижників Олекси про те, “де є жінка Довбуша”.

Насправді ж “чорні хлопці” Довбуша настільки дошкуляли панству, що головнокомандувач Польщі Й. Потоцький особисто вирушив із двотисячним військом на Гуцульщину, але зловили лише “вітра в полі”. Тоді-то налякані пани й оголосили, що гуцул, який уб’є Довбуша, отримає землю та звільнення від усіх повинностей. “Юдою” й виявився начебто “зраджений” Степан Дзвінчук. Йому не вистачило духу віч-на-віч зійтись з легендарним ватагом, тому стріляв через шпаринку в дверях, поранивши Олексу в плече.

Кажуть, що над зброєю, з якої він смертельно поранив Довбуша, правили дванадцять Божих Cлужб. Окрім того, кулю відливали із срібла, а начинено її було дванадцятьма зернами ярої пшениці, дванадцятьма пір’їнами різних птахів і волоссям з голови самого опришка. А пістоль той, до слова, збережено й донині – у приватному музеї Михайла Дідишина, облаштованому в Космачі. До слова, сам музей розташовано в хаті, в якій (за словами його власника) Дзвінчук смертельно поранив Довбуша. Хату, як каже пан Михайло, було привезено з гори Джогрин.

Dovbush-z-oprishkami-sered-gutsuliv - Ярема Оленюк

Скарби Довбуша

Помираючи, Довбуш так і не сказав катам, де сховані його незлічені скарби: “У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися – не люди”. Здавна Чорногорою називали гору Піп Іван Чорногірський (2028 м). Утім, пошуки скарбів там не дали результатів. Проблема в тому, що ватаг опришків міг мати на увазі будь-яку гору Чорногірського хребта, який простягається на 40 км Українськими Карпатами.

Та й Скель Довбуша у Карпатах є багато – у Яремчі, Верхньому Синьовидному  та у Бубнищі. Це пов’язано з тим, що після смерті тіло Довбуша розчленили на 12 шматків і розвезли по усіх Карпатах – аби залякати непокірних селян. Відтак Довбушева душа й живе повсюди у Карпатських горах.

Зокрема, зі скелями у Бубнищах пов’язані багато легенд та переказів: що в цьому місці заховане золото Олекси Довбуша (у скелі, що нагадує мішок); або й взагалі, що ці скелі утворились, коли Карпати затремтіли від розпачу за смертельно пораненим Олексою Довбушем… За повір’ям, вона відкриється, даруючи купу золота, тільки давно забутим словом.

За місцевими легендами, знайти скарби можна і на Стежці Довбуша, що у м. Яремче. Тут свого часу переховувався Олекса зі своїми побратимами. Кам’яниста стежка в’ється вгору поміж столітніх смерек, оминаючи валуни й насипи каміння, аж до величезного моноліту. Десь поміж цих брил і захована скриня з золотом.

До слова, народна уява наділяла Довбуша здатністю розрiзняти праведнi та грiшнi грошi. I коли вiн закопував нечистий скарб, то накладав на нього закляття. Коли ж золото було чистим, то дiстати його мiг кожен нужденний. Зокрема, в селi Верхня Рожанка Сколiвського району iснує переказ, що в урочищi Згари схованi нечистi скарби, а в Кривiм – чистi.

Мiсце сховку в легендах майже завжди пов’язане з якоюсь прикметою ландшафту – оригінальним каменем, старовинною криницею тощо. Зокрема, кажуть, що під відомим Писаним каменем біля Верхнього Ясенова у Верховинському районi захованi Довбушеві скарби. Верховинськi чоловiки якось бралися до пошукiв, але до кiнця справу не довели.

Знаючи звичку опришкiв ховати лишки скарбiв у лiсових нетрях, цiлком ймовiрно, що якась дещиця залишилася донинi в тамтешніх горах. Розповiдi про скарби можна почути i на Закарпаттi, i в Сколiвському та Старосамбiрському районах Львiвщини, а одну з легенд було записано у румунському селi Лунка ла Тiса Марамуреського повiту.

Загадковою є й доля здобичi, захопленої опришками у Богородчанському замку. Як відомо, влiтку 1744 року вiдбувся найвдалiший похiд загону Олекси Довбуша. У замку тримали свої скарбницi каштелян Подлянський, пан Косановський і пани Романовські. В архiвних документах записано, що опришки заволодiли “самими тилерами бiльш-менш на 2 тисячi злотих”.

Уже в наш час знаний фольклорист Степан Пушик записав давній переказ про Довбушів скарб від мешканця села Гаврилiвки Надвiрнянського району. Начебто Довбуш проходив цим селом у Великодні свята. Коли задзвонили в церквi дзвони, опришки вирiшили далi не йти, спинилися і поскидали сакви. Тодi викопали яму i закопали грошi, якi несли з собою. Оскільки того ж року Довбуша вбили, то за скарбом ніхто не повернувся…

У кожній такій байці могла бути й якась частка істини. Не випадково ж багато легендарних мiсць, де розташованi скарби, збiгаються з опорними пунктами опришкiвських загонiв, якими в рiзний час були околиці Печенiжина, Буковецька полонина, гора Стiг, Ясiня.

Скiльки ще таких сховкiв залишили пiсля себе опришки? Хтозна, може саме вам пощастить знайти скарби?

довбуш03 худ Олекса Новаківський

Замість післямови

Рух опришків не припинився після переходу Галичини та Буковини під владу Габсбурґів. У 1780-х рр. у Станіславівській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. діяв ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). У першій половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів. Останніми ватажками опришків були М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї у другій половині 19 ст. (Галичина) та Микола Шугай, вбитий 1921 року (Закарпаття).

Вперше до опришківської теми в українській літературі звернулися діячі “Руської трійці”, які в альманасі “Русалка Дністровая” опублікували історичну пісню “Гей попід гай зелененький”. У рукописах І.Вагилевича залишилися “Пісні з життя опришків”, “Дещо про опришків Карпатських гір”, “Добощук”, “Смерть Добощука”. М.Шашкевич був перший з українських письменників, хто змалював опришківський рух у художньому творі – казці  “Олена”. А М.Устиянович у 1853 році видрукував першу в українській літературі повість про Олексу Довбуша –“Страстний четвер”. Про нього ж Ю.Федькович написав першу в українській літературі віршовану історичну трагедію “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”, поезії “Дзвінка”, “Убогий леґінь”, драму “Довбуш” тощо.

Першим ватажку опришків присвятив свій фільм “Пісня про Довбуша” (1941 рік) І. Кавалерідзе, але його зйомки увірвала війна. У 1960 році за тим же сценарієм Л. Дмитерка В. Іванов зняв кінокартину “Олекса Довбуш”. А минулого року завершилися зйомки історичного телесеріалу “Легенда Карпат”, знятого Сергієм Скобуном.

September 2017