Емалеві твори Олексія Коваля вже підкорили музеї та галереї України. Його мистецтво називають кодом нації, вічним посланням від сучасного митця майбутнім поколінням.
Невдовзі, з 1 по 15 жовтня 2017 року, емалі та графіку майстра можна буде побачити в Торонто, в галереї КУМФу.
«Живопис, виконаний на мідній пластині, вкритий емаллю і випалений у вогні, перевершує скульптуру за тривалістю життя. Якщо бронзова скульптура довговічна, то емалевий живопис вічний», — такі слова великого Леонардо да Вінчі із неприхованою гордістю може процитувати кожен емальєр. Відверто розкішна, непристойно коштовна вже на етапі підготовки матеріалів, барвиста й переливчаста, тривимірна й непередбачувана, — емаль не просто універсальна і напрочуд тривка. Ця незрівнянна техніка — водночас живописна та ювелірна — приносить приголомшливі результати, але підкоряється небагатьом. Емаль ретельно вибирає художника: лише той, хто із великим терпінням зустрічатиме усі несподіванки і труднощі, що несе з собою робота у цій примхливій техніці, зможе досягти у ній значних висот. Одним із таких майстрів став український художник Олексій Коваль.
«Мистецтво — це казка, це таємниця, — розповідає Олексій. — Якщо у живописі, наприклад, усе досить передбачуване, а у офорті закладена, можливо, третя частина неочікуваних ефектів, то робота з емаллю — це 70% несподіванки. Найкрасивіше у творчості — це помилка. Коли засвоїш основні секрети техніки, можна навмисно зробити щось не так і, отримавши результати, вибудувати цілу систему від помилки. Емаль — це техніка, яка дозволяє створити таємницю».
Із першої подорожі до Індії у 2008 році художник повернувся з серією портретів у олівці та з нездоланною потребою відобразити у своїй творчості таємницю неосяжного світу, з яким він зустрівся, створити власний образ казкового східного півострову. До того Олексій вже тривалий час працював у сфері монументального мистецтва, але серед опанованих ним технік не знайшлося тієї, що могла б достатньо яскраво передати увесь спектр побачених кольорів та розмаїття візерунків, екзотичних мотивів, почутих голосів та вловлених ритмів, вуличних звуків та запахів. Знайомство із технікою гарячої емалі стало для митця більш ніж вдалою знахідкою. Поєднання протравленої міді, блискучих і різнобарвних емальованих орнаментів та левкасу дозволило переконливо втілити своєрідний калейдоскоп подорожніх вражень. Овальна форма, у яку поміщені роботи із серії «Індія. Потрети» (2008–2013), позначає як власний погляд мандрівника, так і самодостатність кожного окремого світу, з яким йому довелось зіштовхнутись.
Захоплення від зустрічі із цілковито новими та незнайомими світами переходить до наступних серій емалей Олексія Коваля. У арабській серії «Тисяча і одна ніч» (2010–2014) художник вирушає у подорож вузькими вуличками старих Середземноморських міст. Нічна прохолода змінює спекотний і гамірний, припорошений пилом день. Мерехтіння старовинних ліхтарів у сапфірному мороку ночі виступає головною дієвою особою серії «Тисяча і одна ніч», воно розкриває справжнє багатство барв, шепоче забуті казки. До романтичних мандрівних серій емалей автора належить також ще незавершений цикл орнаментальних облич-символів, що передають різні частини світу.
Артистичне перебільшення вирізняє творчий підхід Олексія Коваля. У своїх емалях художник щедро і невимушено поєднує колорити й орнаменти, використовує інкрустації та елементи малої пластики. Він заповнює квітами антикварні рами, оздоблює старовинні фотографії емалевими окладами, грає з функціональними та декоративними властивостями об’єктів, сміливо береться за виконання робіт різного масштабу: від тендітних мініатюрних рамок до кількаметрових панно. «Просто я дуже люблю гарні речі», — сміється Олексій. Зовсім не дивно, що саме орієнтальна тематика стала першою емалевою пристрастю художника, адже, на його думку, краса Сходу полягає саме у фольклорному різнобарв’ї.
Перші серії емалей Олексія Коваля об’єднані темою подорожі, символікою ока, замкненими формами овалу та кола на позначення цілісного світу, з яким зустрічається людина. У наступних серіях художник займає більш суб’єктну авторську позицію: від мандрів у пошуках натхнення він переходить до зустрічі персонажів, що з’являються до нього в «гості», від передачі найяскравіших подорожніх вражень Олексій звертається до творення власних образів та міфів. Так у 2013 році він починає роботу над великою серією емалей із загальною назвою «Ляльки».
Серія емалей «Ляльки» складається із більш ніж тридцяти робіт. Завдяки рельєфному трактуванню облич та рук персонажів, відкритим обрисам та виступаючим елементам, емалі із цього циклу балансують на межі з малими скульптурними формами. Для перших «ляльок» Олексій Коваль самостійно ліпив усі обличчя, у другій частині серії він намагається подарувати нове життя старовинним металічним маскаронам, придбаним на антикварних ринках України й Європи. Образи, що постають у галереї «ляльок», вже не етнографічні, як у попередніх мандрівних серіях, але міфологічні, причому окрім загальновідомих міфічних персонажів (біблійних волхвів, казкових гігантів), художник викликає до життя цілком оригінальних постатей: морського царя, генерала-лахмітника, пірата й піратриці, сторожів воріт. Кожен персонаж — герой окремої історії, уособлення свого власного міфу, ретельно продуманого та втіленого художником.
Важливе місце у творчому доробку Олексія Коваля займає українська серія, що починає свій відлік із диптиху «Українські весільні портрети» та емалі «Замріяна». До цієї серії художник поступово додає символічні роботи («Доля», «Друга половина») та портрети сучасників у національному вбранні («Даринка», «Дівчинка з куріпкою», «Зустріч», «1916»). Братися за національну тему у мистецтві завжди непросто і навіть дещо ризиковано, адже з одного боку можна втрапити у беззмістовний фольклорний кітч, а з іншого — у мінорну традицію зображення українства у творах літературного, театрального та образотворчого мистецтва.
Правда у тому, що народ без історії не має майбутнього, але й не менша правда у тому, що народ, який не думає про своє майбутнє, приречений жити минулим. Саме тому в роботі над українською серією Олексій Коваль обирає стратегічно оптимістичний підхід. Вже на стадії планування цієї серії художник бачить її частиною широкого культурного спадку — українського мистецтва початку ХХІ століття, за яким судитимуть про життя нашого покоління. Тому Олексій свідомо вдається до культурного програмування. Його мета — показати українців багатими, здоровими, щасливими та самодостатніми, — і таким чином запрограмувати життя народу на процвітання. Маючи точку відліку, українська серія поки що не має завершення. Роботу над цією темою художник планує продовжувати впродовж усього життя, доповнюючи цей проект новими творами як у техніці емалі, так і у інших техніках. За задумом художника, український проект має бути дуже масштабним, адже він має стати явищем, помітним із суттєвої історичної дистанції.
За загальноприйнятою класифікацією, роботи Олексія Коваля у техніці гарячої емалі належать до живописного різновиду цієї техніки (на відміну, наприклад, від перегородчастої, виїмчастої, вітражної, розписної та інших видів емалі). Він починав навчатися техніці гарячої емалі у приватній майстерні Івана Кириченка і засвоїв своєрідний графічний підхід до роботи із живописною емаллю.
У роботі з емаллю Олексій Коваль застосовує сегментовані мідні дошки з попередньо протравленим заглибленим рельєфом — подібні до підготовлених до друку офортних форм. Власне, перед тим як розрізати мідну дошку на фрагменти для випікання емалі, Олексій навіть друкує деякі свої форми-протоемалі на папері — виготовляє естампи, ідентичні відбиткам офорту. Поєднання заглибленого рельєфу на міді і переливів опуклої напівпрозорої емалі надає роботам Коваля неперевершену оптичну багатовимірність.
Емаль — довготривала техніка не тільки з огляду на її стійкість до впливу часу та дії зовнішніх чинників. Сама робота над однією картиною може займати рік від задуму до створення, особливо коли йдеться про кількаметрові панно. Тому Олексій Коваль, розповідаючи про свою поточну працю, постійно наголошує: «Я сьогодні інший». Невпинні пошуки, працелюбність та допитливість визначають творчу особистість автора. Поштовх до скульптури, отриманий під час роботи над серією «Ляльки», амбітний вектор, заданий українською серією емалей, та досвід художника-монументаліста, що тяжіє до масштабних рішень, переплітаються у його найближчих мистецьких планах.
Леонардо був, безумовно, правий щодо того, що техніка емалі — одна з найдовговічніших і найживописніших технік, і ця особливість багаторазово примножує шанси художників-емальєрів залишити слід у світовій історії культури.
«Моя мета — зіштовхнути глядача із цілісним, неосяжним світом. Найважливіше в мистецтві — це настрій, — розповідає Олексій. — Можна намалювати стовідсоткову українську історію, жодного разу не зазирнувши, наприклад, в підручник з історії костюма. Але ця узагальнена, перебільшена історія буде правдою. Потрібно створювати пам’ятники, на які захочеться дивитися. Змінюватись, але залишати незмінним високий клас. Робити пам’ятники сьогоденню — пишні й багаті, адже саме за ними через 100 чи більше років про нас судитимуть нащадки. Слід створювати дійсно велике мистецтво». З думками про мистецтво для майбутнього Олексій береться до створення нових емалей, поєднує барокові й модерні елементи із сяючим полиском сьогодення, сміливо вдається до сучасних інтерпретацій історичних мотивів, шукає власний ключ до вічного мистецтва, і, судячи з масштабу його планів, обрана техніка — ймовірно, доленосний варіант.
Іванна Стратійчук
мистецтвознавець
