Уславлений художник купує для армії дрони, розписує сільську церкву і добре вміє… стріляти
Він входить у топ найдорожчих українських художників. До того ж під номером один! Відтоді, як його знамениту картину “Кінь. Вечір” придбали на аукціоні в Лондоні за рекордних 186 тисяч доларів. З того часу – ось уже понад десять років – Анатолія Криволапа жодному з колег наздогнати не вдалося…
Не дивно, що фотографія киянина прикрашала обкладинку журналу “Форбс”, а це, як ви розумієте, з митцями трапляється нечасто. Тим паче, що йдеться не про людину, яка б миготіла з ранку до вечора на телевізійних екранах чи хайпувала у соцмережах. Навпаки – Анатолій Криволап намагається триматися подалі від фото- і телекамер, воліючи проводити час у майстерні. А якщо і з’являється на публіці, то найчастіше з нагоди відкриття виставок.
Цьогоріч у Києві їх було дві: персональна – у Центрі сучасного мистецтва М17 і групова – в Українському домі. Обидві мали чималий резонанс, до чого, зрештою, митцю не звикати. Останні майже двадцять років його роботи стабільно цікавлять і українські галереї, і приватних колекціонерів, і просто шанувальників мистецтва. Та й офіційні інституції прокинулись від летаргійного сну: у 2012 році Анатолія Криволапа удостоїли Шевченківської премії…
“Не знаю, чи зможе він поспілкуватися з вами найближчим часом, – так на мій дзвінок відреагував асистент уславленого художника. – Надто багато тепер роботи”. Втім, Анатолій Дмитрович усе ж знайшов “віконце” у своєму щільному графіку. Для того, щоб розповісти про храм, розпис якого завершує; дім на Закарпатті, де нині працює; і студентський шлюб, який відсвяткував колись шампанським, купленим на позичені гроші.
“САМОЇДСТВО ЦЕ ДЛЯ МАЗОХІСТІВ”
– Майже десять років я розписую церкву в селі Липівка на Київщині, – розповідає “Ukranian People” Анатолій Криволап, дійсний член Академії мистецтв України. – Коли мені надійшла ця пропозиція, я спочатку відмовився. Сказав меценату: “Ти що здурів? Я ж абстракціоніст!” (Усміхається). Однак він наполягав – разів п’ять чи шість звертався, і коли я розповів про ситуацію своєму колеги, його дружина подивилась на мене, очі в очі, та мовила: “Анатолію, це не те замовлення, від якого відмовляються”.
Після тих слів я задумався: якщо доля, точніше Бог і доля, стільки дали мені в житті, я повинен це відпрацювати. І погодився! Щоправда, поставив одну умову: робитиму все так, як хочу. Якщо це влаштовує, беремося до роботи. До слова, грошей я не беру. Тобто розписую храм Покрови Пресвятої Богородиці безкоштовно. Він зведений у візантійському стилі – з банею під черепицею – і має 26 метрів у висоту.
– Сподіваюсь, під час повномасштабного вторгнення культова споруда не постраждала?
– На жаль. (Зітхає). Весною 2022 року неподалік точилися запеклі бої, внаслідок яких церкву було пошкоджено. Постраждали й деякі розписи, які посікло осколками… Потім я зателефонував Богданові Батруху, власне, він спонсорує зведення церкви, і запитав: “Що робимо далі?” Той сказав: “Я людина вперта, тому будемо продовжувати”. – “Гаразд, бо я ще впертіший”. (Сміється). І робота закипіла з новою силою.
Тільки уявіть: загальна площа розписів – 3 тисячі метрів квадратних! Треба було написати сотні постатей і ликів святих. Мушу зазначити, що в цьому мені допомагав дуже талановитий помічник. Ми з ним використовували різні матеріали: від металу до полотна, яке наклеювали потім на стіну. Вдавались і до інших новітніх технологій… Ось учора, після реставрації, почали знімати риштування і я вже бачу, що це буде унікальний храм!
– А немає побоювання, що не всі віряни адекватно сприймуть ваші кольори? Вони ж можуть їх просто засліпити…
– Знаєш, я завжди вважав, що зустріч із Богом повинна бути радістю. Думаю, яскраві кольори, що домінують у тій церкві, якраз можуть допомогти це відчути… Щодо того, як люди усе сприймуть, залежить не від мене. Я ні під кого не підлаштовуюсь! Це – авторський проєкт, і я зробив його таким, яким вважаю за потрібне.
– Останні 2, 5 років ви працюєте менш інтенсивно – через об’єктивні обставини – чи, навпаки, на повних обертах?
– Займаючись церквою, я паралельно мав декілька виставок. Торік – “Велика сімка. 2.0”, “Храм” і “Український авангард”, а цьогоріч – “Першообрази” й “Протагоністи”. На останню, присвячену арт-об’єднанням “Паризька комуна” і “Живописний заповідник”, щодня приходила колосальна кількість людей – від восьмисот до тисячі. Такого не було навіть у найкращі часи. Це неймовірно! Тобто мистецьке життя в Україні, попри війну, б’є на повну. І це парадокс, який дивує мене найбільше… Можу сказати, що останні два роки я працюю, напевно, найінтенсивніше в своєму житті.
– Цікаво, з роками робота над черговою картиною забирає у вас більше часу? Не з фізіологічних причин, а суто мистецьких…
– Так, більше. Проте причини насправді – психологічні. Оскільки багато вже зроблено, хочеться створити щось особливе. Заглянувши у ті куточки своєї підсвідомості, де ти ніколи ще не бував, і витягнути звідтіля щось дійсно цікаве. Те, що тобі невідоме, й те, що тебе запалює, викликаючи захоплення. Якщо це вдасться передати в картині, то і глядачі потім усе відчують.
– А градус самокритики зростає?
– Знаєш, самоїдство це для мазохістів. (Усміхається). Просто ти розумієш: кожен час, він змінює тебе й твоє сприйняття. Хочеш того чи ні. І кожен вік примушує по-іншому відчувати та по-іншому реагувати… Одна справа юність, коли хочеться самовиразитися, інша – середній вік, коли, власне, займаєшся реалізацією тих задумів, і зовсім інша – зрілість. Тут уже відіграють роль і набутий досвід, і певні життєві цінності, що, звичайно ж, позначається на роботах.
“МИ ОТРИМАЛИ ПО МІШКУ ГРОШЕЙ”
– У вас 11 вересня день народження – 78 років. Як ви до цієї цифри ставитесь: по-філософськи чи з долею смутку?
– Наразі в мене дві сімки і це щасливе поєднання. (Усміхається). А сім і вісім… Я ставлюсь до тієї цифри справді по-філософськи. Творчість це ж така штука, яка, мені здається, поза віком… В історії мистецтва є різні приклади: візьмімо, Рембрандта, який найкращі свої роботи написав у зрілі роки. Або Тіціана, якому взагалі було далеко за дев’яносто, й він часто хворів, але не полишав творити. Хоч малював уже не пензлями, а пальцями! Я бачив у Мюнхені одну з таких картин. Це практично імпресіонізм, тільки тональний… Кажу, я не думаю, що творчість має якісь вікові межі.
– Вам не здається, що з роками час пришвидшується?
– Та ні. Не думаю, що він якось пришвидшується або уповільнюється. Просто, коли з’являється та чи інша ідея, виникає враження, що час біжить швидше. Бо ти хочеш її зреалізувати. Тільки вона втілена, настає пауза і стан пошуку. Потім виникає чергова ідея, ти запалюєшся й працюєш далі. Думаю, це – головне.
– Ви уже згадували про арт-об’єднання “Живописний заповідник”, до якого належали на початку дев’яностих років. Кажуть, що з творчої точки зору той період був для вас одним із найщасливіших. Це було пов’язано з тим, що вдалося знайти однодумців, таких же ж людей, захоплених кольором і загалом мистецтвом?
– Так. У принципі колір – це настільки потужна сила і його можливості настільки багаті! Він може бути глибоким, він може бути емоційним (тих станів – ціла шкала), він може бути просторовим. Тобто колір настільки ж різноманітний, як і музика. Це може бути як Шопен, так і Бетховен… То дійсно був щасливий період – знайти однодумців. Особливо після того, як я десять років не ходив на радянські виставки, не сприймав того, що на них експонувалося, й тим більше не брав участі. Аж до часу, коли Україна стала вільною.
– До 2005 року вашою творчістю цікавилися лише іноземці, активно купуючи картини. На ваш погляд, це було від недалекоглядності наших колекціонерів чи від не надто гречного ставлення до “своїх”?
– Ні, причина зовсім інша. Справа в тому, що ті люди, які розбагатіли після 1990 року, вони хотіли продемонструвати свої статки, купуючи художників, що були популярні в часи СРСР. Наприклад, Сергія Шишка чи ще там когось. Усе інше було для них чуже. Проте через 15 літ прийшло нове покоління, яке поїздило світом, походило музеями, і абстракція їх уже не лякала, вони сприймали її цілком нормально. Тоді, власне, відбулася зміна сприйняття нового мистецтва.
– Я читав, що один із перших великих гонорарів – це було, як у класика, 100 тисяч – ви отримали в мішку. Це правда чи байка?
– Так, правда. (Сміється). Першим почав закуповувати сучасних художників один із відомих київських банкірів, який створив музей. Тоді в мене взяли найбільше – одразу 15 робіт. І ми з Олександром Животковим поїхали за гонорарами. Отримали по мішку, де було 100 000 карбованців. (Усміхається). Потім заїхали до мене, випили по стакану горілки і я запропонував: “Сашко, давай, викличемо таксі”. Він же ж каже: “Ні, я поїду на метро”. Перекинув той мішок, як рюкзак, через плече та пішов. Слава Богу, все завершилось добре.
“Я ПРИГОТУВАВ СВІЙ АВТОМАТ”
– Якщо не секрет, де ви сьогодні живете?
– Між столицею, дачею під Києвом і Закарпаттям. Маю тут будинок – у прекрасному місці, де є потічок, де є озерце і де я пишу в останні роки свої найбільші картини. Моя майстерня – 140 м2, тож я можу малювати три-чотири роботи – два на три метри – одночасно.
– До перманентних повітряних тривог ви уже звикли?
– Ніколи не брав їх до уваги. Навіть, коли весною 2022 року в двадцяти кілометрах від мене дві доби була канонада, я продовжував працювати. Тоді написав “Нічні спалахи”, і більше до таких тем у картинах не повертався. Тому що мої мистецькі засоби не можуть передати всього трагізму тих подій, які відбуваються сьогодні…
Коли буваю в Києві, теж особливо не реагую на повітряні тривоги. Хоча живу в центрі й там усіляке траплялося. Пригадую, одного разу, зайшов уночі мій помічник і каже: “Анатолію Дмитровичу, там…” Я обірвав його на півслові: “Не заважай мені спати!” (Усміхається). Тобто я не сприймаю тих “сирен” і взагалі – не боюся.
До речі, на початку повномасштабного вторгнення, коли окупанти були неподалік, я приготував свій автомат. (Офіційно маю право на зброю). І думав тільки про те, куди буду цілити, де найменш захищене місце. Щоби покласти хоча б пару тих фашистів російських. А стріляю я справді добре!
– Ці навички з армійських часів?
– Так. Я служив в армії. Це було у Ризі, в Латвії. Не раз, стоячи на посту, думав: якщо хтось переходитиме зону, де заборонено, буду я стріляти чи ні? І розумів – якщо не вистрілю я, то вистрілять у мене або в моїх товаришів. Це важко – стріляти у людину. Це дуже важко. Не кажучи вже, що аморально, але… Кажу, коли окупанти були вже на Київщині, я був готовий до оборони!
– Сьогодні ви долучаєтесь до допомоги ЗСУ?
– Більш як 300 тисяч доларів я вклав в армію і продовжую вкладати. У дрони, прилади нічного бачення і т.д. Працюю безпосередньо з військовими підрозділами, а не з фондами. Спроби вкладати кошти в останні закінчились тим, що вони не показували, що купили, за скільки і кому передали… Зате входжу до групи художників Front-Art, яка уже закупила для ЗСУ 58 машин, зокрема, “швидкі”. Допомагаємо також генераторами, медикаментами, а також продуктами і всім решта, що необхідно. Я маю десятки подяк від військових частин та нагороди від міністрів оборони, які в різний час очолювали це відомство… Моя війна почалася з першого дня і триває досі.
– Торік усі писали, що ви подарували меру столиці образ Архістратига Михаїла, який він потім передав у Музей історії Києва…
– Так. Я намалював ту ікону ще в 2016 році. Перед тим, як розпочати розпис церкви Покрови Пресвятої Богородиці. До речі, принагідно запропонував Кличку 100 тисяч доларів на допомогу захисникам столиці. Він сказав, що наразі їх не братиме, але, коли створюватиметься бригада, якій знадобляться кошти, дасть мені знати.
“КОЛІР ЗАКЛАДЕНО У ГЕНАХ УКРАЇНЦІВ”
– Ваша донька – художниця, дружина – також. Пригадую був колись на її виставці у Львові… Три митці в одній сім’ї – це з точки зору коловороту енергії – складно?
– (Пауза). Я думаю, що воно не було складно. Просто ми знали, що не повинні заважати одне одному, а це значить – не контролювати й не впливати. От і все. До слова, Зіна пише не тільки картини, але й книжки. Вона – дослідниця історії українського одягу. Весною презентувала свою нову книжку з етнографії. Там такі фантастичні костюми!
– А скільки років вашому шлюбу?
– Ну його важко назвати шлюбом, бо весілля не було. Це був 1969 рік, радянські часи, в нас мала народитися дитина. Ми просто зайшли у ЗАЦС навпроти Софії Київської, без свідків, без нічого, і сказали, що хочемо укласти шлюб. Працівники неабияк здивувались, але відповіли: “Добре”. (Усміхається). Тоді ми були студентами першого чи другого курсу. Грошей не мали не те, що на святкування, а навіть на шампанське.
Після того, як нас розписали, спустилися з дружиною на Поділ. Пам’ятаю, біля магазину я підійшов до якогось хлопця і спитав, чи не міг би він позичити декілька карбованців. На щастя, той дав мені гроші. Ми з Зіною купили пляшку шампанського, прийшли додому і випили його. Відсвяткувавши таким чином офіційний шлюб. Хоча до того жили разом уже два або три роки.
– Тепер з нагоди 55-ліття, тобто смарагдового весілля, зможете знову підняти келихи з шампанським…
– Можливо. (Усміхається).
– У картинах вашої доньки, відзначають мистецтвознавці, відчутний вплив батькової творчості. Ви згодні?
– Роботи Ганни дійсно багато в чому схожі на мої. Проте я думаю, що це – спадкове. Адже, скажімо, мій колір – від матері. Вона ніколи не любила чорних або сірих речей. Що в одязі, що в хаті. А якщо заглянути ще глибше, то яскраві барви – найбільш притаманні Україні. І це, скажімо, чітко видно у картинах художників, що були представлені у вже згаданому проєкті “Велика сімка. 2.0”. Малевич, Примаченко, Бойчук… Тож я можу стверджувати: колір закладено у генах українців. Чистий, яскравий, максимальний і гармонійний.
– Як часто вам вдається бувати на Закарпатті?
– Не так часто, але я дуже люблю ті місця. Знаєш, я приріс до цього регіону, і багато хто вважає мене закарпатським художником. (Усміхається). Правда. До речі, закарпатці були першими українськими колекціонерами, які сприйняли моє мистецтво. Тому що там були Ерделі, Семан, Бокшай… На тих закупках я заробив свій перший мільйон. Ті люди – досі мої друзі та мої колекціонери.
– Ви якось сказали: “Мистецтво треба вміти читати. Це – код”. На вашу думку, краще, коли відвідувачі виставки самостійно його розшифровують чи, коли на допомогу приходять мистецтвознавці?
– Я думаю, що одне іншому не завадить. (Усміхається). Будь-яке мистецтво – це справді код. Як кожен звук у музиці, так кожна риска, барва, фактура, вібрація щось означають. І треба мати достатньо знань, щоб це прочитати. Парадокс, але іноді ті ж колекціонери краще розуміються на певних речах, ніж сам художник. Бо вони платять гроші, тому годинами роздивляються картини. Вивчаючи, вникаючи, порівнюючи. Що ви – вони живуть цим!
– Щось ми все про роботу і про роботу. Коли з’являється час на релакс, це для вас – що? І чи можливо уявити вас десь на морі?
– Ні, неможливо. (Сміється). Я їздив у Єгипет – у Шарм-ель-Шейх, але навіть там писав етюди. І лише на п’ятий рік зрозумів, як малювати ту землю, де ніколи не було снігу й ніколи не було дощу… Це було досить цікаво.
– Скажіть, ви – гурман?
– Так. Як сказав колись Черчилль, мої смаки надзвичайно прості: мені подобається найкраще. (Усміхається). Це стосується як їжі, так і напоїв. З моєю професією та з моїми досягненнями в ній я можу дозволити собі нині, те, що хочу.
– Анатолію Дмитровичу, як би ви речення продовжили: ви не повірите, але я..?
– (Пауза). Я не розчарувався у тій професії, яку колись обрав. У 16 років мені треба було зробити вибір між технікумом радіоелектроніки і мистецтвом. Я дуже довго думав перед тим, як піти складати екзамени. Врешті-решт дійшов висновку: так, у першому випадку я вивчуся і буду щось розуміти, а ось мистецтво – це штука, яку я ніколи не пізнаю до кінця… Тепер я можу підтвердити, що так воно і є. Це неймовірно загадкова й неймовірно цікава справа – бути художником!
БЛІЦ
– Ігор Абрамович чи Марина Абрамович?
– Уже багато років я працюю з Ігорем Абрамовичем. (Консультант із сучасного українського мистецтва. – Авт.). Знаю, що нині він кожного тижня їздить на фронт. Возить або машини, або продукти для військових, придбані за кошти художників.
– Лас-Вегас чи Нью-Йорк?
– Київ. Україна.
– Скорик чи Станкович?
– Станкович.
– “Мерседес” чи “Вольво”?
– (Сміється). “Порш панамера”, який я маю.
– Картопля чи рис?
– Я б сказав, що почергово.
– Віскі чи вино?
– А-а-а… коньяк.
– Різеншнауцер чи йоркширський тер’єр?
– Лабрадор. Маю їх двоє: чорного й білого. Люблю цю породу собак, бо вони не агресивні.
НАШЕ ДОСЬЄ
Анатолій Криволап народився 11 вересня 1946 року в Яготині Київської області. Закінчив столичний Державний художній інститут (нині – це Академія образотворчого мистецтва і архітектури). Після вишу відмовився від того, що опанував, і шукав власний стиль, не бажаючи долучатися до мейнстріму.
На творчі експерименти в художника пішло п’ятнадцять років. Більшість робіт того часу, виконаних на картоні (грошей на полотно, звичайно, не було), вже ніхто й ніколи не побачить. Річ у тім, що Анатолій Криволап їх просто… спалив. Ось, як цей акт коментував мені живописець: “Вони показували мою “лабораторiю”, той шлях, яким я рухався. Крок за кроком, потихеньку до отого незбагненного – “як повинно бути”.
На певному етапi тi роботи були для мене дуже важливi, бо фiксували кожен день упродовж кiльканадцяти рокiв. Однак настав час, коли вони стали зайвими у моєму життi. Щоразу, коли я натикався на них у гаражi, це викликало негативнi емоцiї. Тому одного дня я й вирiшив їх спалити. Ну а коли все перетворилось на дим i пiднялось кудись “туди”, я вiдчув певне полегшення”.
З 1978 року картинами киянина почали цікавитися зарубіжні колекціонери. Спочатку це були наші сусіди-поляки (якщо точніше, один поважний лікар), а потім – німці. Особливо після того, як у 1992 році у ФРН стали відбуватися виставки за участю Анатолія Криволапа. Уже тоді за одну роботу платили приблизно 15 тисяч марок. Це при тому, що в ті часи сiм’я в Українi могла мiсяць жити на 10 “зелених”.
У середині двохтисячних картини українця з’являються на західних аукціонах. Якщо у 2004 році “Помаранчевий вечір” продали на “Christie’s” у Лондоні за 19 700 доларів, то в 2011 “Степ” пішов у Нью-Йорку за 98 500, а в 2013 за “Кінь. Вечір” на “Phillips” виклали 186 000, що було на 62 тисячі більше, ніж віддали за “Кінь. Ніч” два роки перед тим. І це, очевидно, не останні цінові рекорди Анатолія Криволапа.
Цікаво, що митець має колекцію найкращих українських художників. Деякі з полотен він купував ще студентом. Частину грошей, які заробляв, працюючи паралельно з навчанням, витрачав на книги, а частину – на картини. Тепер може похвалитися чималою бібліотекою і такою ж збіркою робіт колег.
Анатолій Криволап – меломан. Любить не тільки класику, але й рок-н-рол. Ніяких прізвищ і груп не називає, але зазначає: йому близька та музика, яка збуджує фантазію. Іншими словами – інспірує, тобто надихає.
За твердженням живописця, на його творчу активність впливають пори року. Влітку – вона найнижча, взимку – середня, а весною і восени – найвища. Тож від вересня до листопада Анатолій Криволап працює найбільше.
Не приховує, що має вибуховий характер, але навчився його приборкувати. Також виробив у собі таку рису, як терплячість. Тепер це допомагає як у роботі, так і в приватному житті.
