6 грудня переможцеві першого фестивалю “Червона рута” 1989 року в Чернівцях сповнюється 65!
Випускник Уманського музичного училища Андрій Миколайчук наприкінці 1970-х працював у дитячому садочку, а у вихідні неодмінно грав на черкаських весіллях. Його гнітило те, що весільний репертуар українською мовою був не таким уже й великим, тому почав писати власні пісні. Напередодні першого фестивалю “Червона рута” показав їх столичному журі – і переміг на обласному відбірковому конкурсі. Фінальна і незабутня “Червона рута” осені 1989 року була фестивалем відкриттів. І чи не найбільше вразив усіх саме Андрій, який одним із перших показував шоу і сміливо відступив від зашкарублих правил радянської естради. Не маючи значних вокальних даних, додав гротеску – до чудернацьких текстів долучив сценічний одяг: солдатське галіфе, френч. Лисину мав природну, а на сцену виходив босоніж. Відтоді усі знають, що лисий і босий лише він – “підпільник” української естради Андрій Миколайчук. Йому вдалося спростувати стереотип, що український консервативний глядач не сприймає екстравагантних виконавців. Ще й досі у багатьох на вустах Андрієві шлягери “Наркомани”, “Партизани”, “Лисина котовського”, “Агент кольцов”, “Нестор Іванович”, “Весілля в Малинівці”, “Отаман”, “Бензобаки”. У Чернівцях уманчанин одного ранку прокинувся знаменитим, здобув другу премію в галузі поп-музики (першої не отримав ніхто). Його “Піду втоплюся” та “Підпільник Кіндрат” лунали ледь не з кожної праски і навіть з національного радіо!
“Більшість українських ВІА розмовляли між собою російською. А в “Смерічці” Назарія Яремчука – чулося рідне, своє!”
“Як летить час, ніби вчора мене ще ніхто не знав, а вже минуло аж 35 літ, відколи світ у моїй скромній особі пізнав такого цікавого і незвичного виконавця. Мені це приємно. А що, я тоді був дуже класний, – зізнається суперзірка фестивалю в Чернівцях Андрій Миколайчук. – Подібне навіть наснитися у казкових снах не могло!
Я досить вдало вписався в ресторанну тусовку і в кінці 1970-х, ще юнаком, був лабухом ресторану “Умань”, де грав на піаніно. Співав там популярні шлягери, в ті часи у всій ресторанній мережі левова частка творів належала Володі Івасюку, а серед виконавців на піку популярності перебував Назарій Яремчук. Співав і його пісні. Згодом настав той час, коли ми, нарешті, зустрілися. Якогось дня, йдучи на роботу, побачив афіші – в Умань з концертами (два-три щодня!) на кілька днів приїжджає Назарій Яремчук зі “Смерічкою” Левка Дутковського. Колектив і його лідер мали таку неймовірну популярність, що їх чекали знову і знову, а молодого і красивого Яремчука жінки-фанатки обожнювали.
Більшість українських ВІА розмовляли між собою російською. А тут – чуєш рідне, своє! І в коридорах, і в гримерках, на сцені, поза нею, у готельних номерах, на вулицях. І це вражало, проте воно для “Смерічки” було нормою, така їхня суть – починаючи з Левка, Назарія, Віктора Морозова, Марцефала, Володі Прокопика і закінчуючи вантажниками.
Уманський Будинок культури розташований навпроти ресторану “Умань”, тож усі гастролери заходили до нас, а ми, звісно, старалися не пропускати нагоди поспілкуватися. Тож відважився свій “доробок”, записаний на бобінах, показати Назарію. Він усе уважно прослухав, проте нічого не сказав. Ні доброго, ні поганого.
Минуло кілька років. Назарій знову приїхав в Умань. Я традиційно узяв свій важкий магнітофон “Комету” і поплентався через дорогу. Пісень же ж додалося! Назарій чемно, стримано, але знову уважно слухав. І… знову мовчав… Правда, тоді показав свою “творчість” ще Володі Прокопику і Павлові Дворському. Перший був не в захваті, а ось другий сказав, що “в тому щось є!”
Була в мене ще й третя спроба, у тому ж місці, в тому ж Будинку культури в Умані: Назарій мовчав, Володя – те саме, а ось Павлові сподобалося. Це мене надихнуло і окрилило. На тій зустрічі запропонував Назарію співати “Підпільника Кіндрата”. Буковинець делікатно відмовився, посилаючись на те, що в тексті є згадка про автомат.
“Окрім другої премії лауреата, отримав ще приз глядацьких симпатій”
– У 1989 році Андрій Миколайчук, працівник дитячого садка №8 міста Умань Черкаської області, який випадково побачив оголошення і переміг на обласному відбірковому конкурсі в Уманському Будинку культури, здобув право виступити на першому Всеукраїнському пісенному конкурсі “Червона рута”!
Мені йшов 30-й рік, уже понад десять літ був одружений (моя половинка навчала мене в музичній школі гри на піаніно, 1980-го побрався зі своєю вчителькою). Уже вісім років мала моя донька Таїсія.
Купив собі квиток на автобус Умань-Чернівці та й поїхав у невідому мені далеку Буковину. Вийшов на сцену в галіфе, чорному фраку, з леопардовою пов’язкою на голові, у сорочці кольору хакі та у чорній краватці.
Чернівці для мене тоді були, як шалена пристрасть. Аура рідкісного переплетення національних культур. Це не зовсім конкурс був, а демонстрація української сили і своєрідний протест проти совкових стандартів, які в той час прижилися на українській естраді. Щасливий і гордий, що тоді потрапив у цю атмосферу.
Що цікаво, в журі фестивалю побачив “своїх” – Назарчика Яремчука і Володю Прокопика. На першій “Червоній руті” про якісь блати не могло бути й мови. Усе було чесно. Навіть Павло Дворський там отримав аж третю премію!
Пройшов спочатку до півфіналу, а потім – у фінал. Що ще міг співати – “Підпільник Кіндрат” і “Піду втоплюся”. Зі сцени час від часу поглядав у залу на членів журі, на Назарія Яремчука. Знову – інтелігентна стриманість, без жодних емоцій. Правда, великого пальця догори показав мені Володя Прокопик. Мовляв, усе класно. Оцінив!
Усі кричать, автографи беруть. Нарід сприйняв мене і полюбив мої пісні. Окрім другої премії лауреата в жанрі популярної музики, отримав ще приз глядацьких симпатій. Боже, яка команда була: Віка, “Гадюкіни”, Василь Жданкін, Віктор Морозов! У Чернівцях звучали твори, написані з особливою любов’ю. Усе це було апогеєм національної ідеї, яка мала прорости щедрим урожаєм.
Відтоді вірю у випадок: нині ти у дитячому садку, а завтра – зірка естради.
“Підпільник Кіндрат в надійному місці сховав автомат…”
– Чесно кажучи, перші пісні свої написав випадково, вони просто вихлюпнулися з мене в потрібний час. Cпівав у Чернівцях “Підпільник Кіндрат сховав автомат”. Як написав цю пісню, важко сказати. Допомогли дівчата з хору Уманського музичного училища, де підробляв. Ось на верхніх нотах дівчата жахливо детонували, збивались, і я їх за це ненавидів. І в ту магічну мить для мого розуму абсолютно неочікувано і незрозуміло з’явився образ: “Підпільник Кіндрат. Повбиваю!..” Я завжди працюю з мелодією, потім до приспіву підставляю слова і виробляю сюжетну лінію. Так образ Кіндрата трансформувався у мене в самогонника. Тоді заспівав сам, і мені дали перше місце на відбірковому в Умані.
У буремні роки він зброї не склав,
за свободу й щастя удари прийняв,
небезпеці в очі мужньо дивись,
палачам проклятим не коривсь.
Поважав Кіндрата старий й молодий,
бо ж на допомогу приходив завжди.
Він свому народу вірно служив.
І героя люд простий любив.
Підпільник Кіндрат… Підпільник Кіндрат
Підпільник Кіндрат… Підпільник Кіндрат
в надійному місці сховав автомат…
…самогонний агрегат…
“Піду втоплюся у річці глибокій, Шукати стануть – не скоро знайдуть…”
– Перед поїздкою у Чернівці написав ще й “Піду втоплюся” і побачив реакцію на неї слухача.
Скінчилось кохання,
Скінчилося все,
Заглядає сонце
У вікна осель.
Там люди щасливі,
Та сумно мені –
Піду утоплюся,
Спочину на дні.
Піду втоплюся у річці глибокій,
Шукати стануть – не скоро знайдуть.
Ти будеш плакать – спливатимуть роки,
Мене до смерті не зможеш забуть.
Життя, як той камінь,
На груди лягло.
Зроблю, що задумав,
Марічці на зло.
Прощай, мамо люба,
І тато, прощай,
І вчителька, друзі,
Прощай, рідний край!..
Весілля – це тобі не хіт-парад, де ти всіх підкупиш. Люди або танцюють, або ні. Ось на цьому випробовував свої пісні.
“Після фестивалю “Червона рута” поступався лише Назарію Яремчуку!”
– У своїй рідній Черкаській області після феноменальних Чернівців був гастролером номер два! Поступався лише Назарію Яремчуку і його “Смерічці”. Чим особливо пишався. Об’їздив усю Галичину вздовж і впоперек. “Лисий і босий” збирав аншлаги мало не повсюди.
У Львові працював у Клубі творчої молоді і гастролював разом з “Кривою люфою”, здружився з унікальним самородком Романом Солилом.
Я дуже працьовитий. Якщо ж тобі Бог дав можливість писати пісні, то цей стиль життя таким і залишиться. Стосовно мене, то робив усе так, як книжка пише.
Через те, що не вмію розпоряджатись грішми, збоку видається, що у мене спад. Я би так не сказав – у мене підйом, і він продовжується роками. Світ у ті роки став для мене одним маленьким селом, але без української монополії на інформаційний потік.
Проблема таких людей, як я, у тому, що ми не звикли платити грошей за ефіри. Так, мене постійно запрошували ледь не у всі телевізійні програми.
Для польоту пісні необхідні два крила: одне – це творчість, друге – гроші. Виявляється, що на рідних теренах гроші не дають можливості для нормального польоту, адже тягнуть донизу.
Тепер же ж можу два дні читати тобі лекцію, як треба придумувати, які є підводні течії, як треба берегтися великої музичної форми. У середині 1990-х у Києві сформувалися такі стосунки, де треба було приходити на телебачення і платити гроші. Заплатив – “формат”, не заплатив – будеш “неформатним”. Раніше за пляшку коньяку і коробку шоколаду вирішувалося усе. А на рідному радіо і телебаченні у ті часи все вирішували лише конверти із “зеленими”. Тепер у мене день за днем збігає. Вранці – медитація, зелений чай, зарядка, придумую нові пісні, старими витираю носика.
У якийсь життєвий момент підмітив жахливу несправедливість. Ось сповідують людські ідеали: жінка має бути 90-60-90. А що робити тим, хто не такий чи зовсім не такий? Я зрозумів, що українська жінка може бути гарною без 90-60-90. І тому заснував Партію повненьких жінок. Навчав їх не комплексувати, а пізнавати радість життя і без 90-60-90. У сімейному житті основне не розміри, а характер, добродушність, вміння обійти чи згладити гострі кути. За мною більшість. На моїх виступах для жінок вагою більше ста кілограмів вхід був безкоштовний. Приходили, не соромилися.
Державу в свої партійні справи не вплутую. А то партії закриваються час від часу. А мої – вічні.
2003 року очолив ще й Партію молоденьких дідусів. Моя донька Тая, яка виросла без свого татуся, бо я вічно гастролював, народила дівчинку. “Підпільник Кіндрат” не зогледівся, як став дідом.
“Прийде ще час Андрія Миколайчука. Аби якнайскоріша Перемога!”.
– Важко було заробляти в гамірному та дорогому для життя і творчості Києві у 2000-х. Мав, слава Богові, чимало концертів, час від часу співав у нічних клубах. Про мене не забували, телефонували, просили. Тепер зрозумів: від того, що ти музично освічений, ще важче жити, адже мислиш найскладнішими категоріями. Пол Маккартні недавно не побоявся сказати, що нотами не дуже володіє. Усе пройде, а “Бітлз” залишиться назавжди. І Андрій Миколайчук – також. А чому б і ні?!
Я дуже плодовитий автор. Один із найстабільніших в Україні. Комуняки 1948 року скликали композиторів і запитали: “Хлопці, що ви робите? Чим ви займаєтеся? У Сибіру ваші пісні не співають!” Ось тоді-то й всі згадали про мелодію, яка має нести національний колорит, народні звички і традиції. Про вічне і віками відшліфоване екологічно чисте пісенне джерело. Тепер у такому стилі майже ніхто не пише. Чомусь.
Якийсь час мешкав на Миколаївщині, де придбав будиночок біля моря. З 2014-го живу в чотирьох місцях. Майже піввіку щоденно бігаю крос, тримаю добру форму. Правда, ті пробіжки відбуваються під завивання сирен і в постійні повітряні тривоги. Коли бомблять, ховаюся за піаніно, в нього рама міцна. Вікна обклеїв папером, тюль повісив, щоб ловила розбите скло… Хто міг подумати, що доведеться пережити лихоліття війни. Підступний і підлий російський агресор відібрав у мене найкращі роки життя. В кожного з нас забрано найсвятіше!
Не сиджу і не чекаю якогось дива. Працюю, не даючи собі ніякої слабинки. Підчищаю свої пісні, осучаснюю їх, як з тактики, так і зі стратегії, доводжу до найвищої “точки кипіння”, до досконалості. Розумію, що тільки сам можу то найкраще зробити. Якщо до війни робив це розважливо і спокійно, тепер себе підганяю, розуміючи, що найкращий день – нинішній. Сольних концертів не маю і не гастролюю уже 25 років. Найкращі пісні (на жаль, вони всі “шухлядні”) написав на Миколаївщині. З 2014-го від болю народилося їх до двох десятків, а з 2022-го – від сили на пальцях однієї руки.
Я оптиміст, вірю, що прийде ще час Андрія Миколайчука. Аби якнайскоріша Перемога!
