У травні 1965 року в буковинських Вашківцях Василь Михайлюк і Микола Юрійчук створили нев’янучу “Черемшину”, яка пішла в народ і залишилася там назавжди. Український супер шлягер приєднався до більш як трьохсот тисяч народних пісень.
Михайло Маслій
Їх єднала пісня. І така народилася! “Черемшина” стала метою їхньої важкої життєвої дороги. Хоч рідко хто згадує авторів, твори багатьох вважаються народними. Згадаймо Гулака-Артемовського, який написав єдиний твір, який став шедевром – “Запорожець за Дунаєм”. Таке віками судилося Степанові Руданському з його піснею “Повій, вітре, на Вкраїну”, Семену Климовському – авторові “Їхав козак за Дунай”, Михайлові Петренку – його баладу “Дивлюсь я на небо” вважають вічною і дивовижною. Як тут не згадати й нашого полтавського байкаря Леоніда Глібова – “батька” думи “Стоїть гора високая”, Якова Яциневича, який подарував нам “Сусідку, а Василь Ґренджа-Донський – “Плине кача по Тисині”…
Микола Юрійчук
“Писати вірші почав у третьому чи четвертому класі, в повоєнні роки, і з того письменництва у моїх архівах нічого не збереглося, – визнавав поет. – Уже пізніше, працюючи на Донбасі, друкувався в місцевій періодиці. Більш зрілою вважаю свою творчість у період між 1962–1966 роками. Тоді й були написані твори, що принесли мені та й моєму краю хвалені відгуки”.
У 1947-1954 роках Миколка навчався у Вашківцях. А після закінчення школи поїхав до Львова, на дворічні курси майстрів–будівельників. У 1956-1957-х зводив Чернівецьку комсомольську шахту на Донбасі, де отримав виробничу травму. І хоч відразу призвали на військову службу, через слабке здоров’я довелося невдовзі демобілізуватися.
5 травня 1967 року поет-пісняр Микола Юрійчук одружився. Його обраницею стала дівчина Галина. 14 серпня того ж року в молодого подружжя народився старший син Євген, 1972-го – донька Оксана, 1977-го – молодший син Юрій.
“Як поета, мене ніхто не признавав – ні літературні кола, ні громадськість, а от як поета–пісняра – то це було признано, – говорив про той час Микола Юрійчук. – Але це все швидко закінчилось, бо в Україні почалися масові переслідування творчої інтелігенції, тобто інакодумців, у списки оті і я потрапив. Майже 26 років був у гоніннях та утисках. Дві кримінальні справи було заведено на мене за мої політичні погляди”.
Микола Якович прожив нелегке, суперечливе, повне конфліктів, але яскраве життя. Він повсюдно виступав проти гноблення свого народу, виступав за свободу слова, постійно боровся за вільну і незалежну Україну. І за це не раз терпів утиски та гоніння з боку владних структур різних рівнів. Пришили йому тавро “націоналіста, ворога народу”. Були обшуки, допити. Але нічого знайти не вдавалося, оскільки до жодної організації він не належав.
Як тільки поет щось задушевне писав, одразу ж ніс до свого друга-композитора, щоб той оцінив і написав музику. Так у середині 1960–х з’явилися “Смереки”, “Карпатський романс”, “Оксана”, “Я до вас приїхав в гори” та інші.
Творив Микола Якович не тільки пісенні тексти, а й віршовану поезію, в якій звучить любов до рідної буковинської землі та її великої матері України:
Я до тебе з любові стаю на коліна,
Не жаліючи крихти в безтямі себе,
З Новим роком і щастям тебе, Україно,
Рідна, щедра, вітаю Тебе.
Василь Михайлюк
Він народився на знамениту буковинську Маланку, 13 січня 1929–го, у Вашківцях. Можливо, вже тоді, під час морозяного святкового співу односельців, заклався майбутній талант хлопчини…
“Першу пісню написав ще в армії. З дванадцяти років як син полку служив у війську, пройшов усю війну. Прослужив 11 років – допоки не підійшла демобілізація вояків мого року народження. Коли ми у військовому оркестрі грали прекрасні вальси, завжди захоплювався тими людьми, які змогли написати такі задушевні мелодії, – твердив композитор. – Щасливий, що причетний до цього, адже одним із тих, хто писав пісні для “Смерічки” Левка Дутковського, був я. До речі, на весіллі Дутковських звучала народна пісня “Стелися, барвінку” у виконанні самодіяльного хору з Вашківців, яким я керував.
1970-го до нашого Будинку культури разом зі “Смерічкою” приїхав скромний хлопчина Володя Івасюк. Він чудово знав усі мої пісні. Володя був справжній самородок, такі народжуються раз на сто років. Гостем мого родинного дому у Вашківцях було багато мистецьких знаменитостей. Заходили й декотрі голови Президії Верховної Ради. Тодішній секретар райкому партії Микола Волощук завжди наставляв: “Дивися, Василю! Щоб ти знав, що говорити!”
Василь Михайлюк був одним з перших композиторів, які писали для легендарної “Смерічки”. В обробці Левка Дутковського у стилі нового естрадного напрямку звучали нев’янучі пісні: “Подаруй мені Карпати”, “Смерічки”, “Хвилинка”. І все ж світову славу Василеві Михайлюку принесла “Черемшина”.
“Членом комуністичної партії не був, але при совєтах діставав республіканську пенсію. У мене тепер вона просто смішна, ділю на харчування, лікування, внукам мушу щось дати. Маю біля хати вісім соток землі, щось саджу, збираю. Так живу. Сили не маю обробити, але допомагають діти… – сумно визнавав композитор у 1999-му. – Я звик до скромного життя. Така моя доля з дитинства і далі. Стан здоров’я майже все життя був складним. Через це не здобув вищої композиторської освіти. Був час, коли мене кликав до себе у Львівську консерваторію Микола Колесса. Два роки мене промучив інсульт. Тепер – чотири інфаркти. Але не здаюся. Слава Богу, на ногах. Радію, що Україна незалежна, але знаю: народ заслуговує набагато кращого життя. Свого часу авторські гонорари нараховували з розрахунку трьох відсотків від концерту – по півтора авторові музики і авторові тексту. У мене бували такі місяці у шістдесятих роках, що за “Черемшину” одержував по 1000 радянських карбованців.
Чув, як її співали балтійці, поляки, югослави, серби, болгари… То що тоді говорити про наших?”
Вірш “Черемшини” рік пролежав у шухляді…
Мальовничі Вашківці розкинулися на правому березі річки Черемош, за 32 кілометри від районної Вижниці і за 37 – до Чернівців.
“Микола Юрійчук, мій односелець, приніс мені текст з довгою назвою “Всюди буйно квітне черемшина”. Тоді працював художнім керівником районного Будинку культури. Це було 1964 року. Вірш пролежав у шухляді мого кабінету цілий рік. Він мене зваблював і притягував, але музика “не лягала”, – розповідав історію народження пісні Василь Михайлюк. – Через рік – на початку травня – я пішов до Черемоша, щоб нарізати луговиння (хотів облупити його і зробити каблучки для квітів, які росли біля моєї хати). Коли підійшов, побачив буйне цвітіння черемшини і, як на замовлення, в мене вирвалася музика для початку: “Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина…” Вже нічого не різав, а – скільки мав духу – побіг додому. Сів за піаніно і відразу дописав до кінця. Взагалі, текст був зовсім не пісенним. Про наголоси взагалі не було мови, розмір складів не сходився. Та й останній куплет я викинув.
Знов зозулі голос чути в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу, вбралася калина.
Вівчара в садочку, в тихому куточку,
Жде дівчина, жде.
Йшла вона в садок повз осокори,
Задивилась на високі гори,
Де з беріз спадають чисті роси,
Цвіт калини приколола в коси…
Наступного дня на репетиції сільського хору вже було перше виконання. Найкраще – просто і від душі, скромно і щиро – співала “Черемшину” Ніна Нечипоренко, яка працювала залізничним касиром у Сторожинці Чернівецької області.
Того ж 1965 року ми з хором поїхали до Києва на святкування 25–річчя возз’єднання Буковини з радянською Україною. Там “Черемшину” почув Дмитро Гнатюк. Він же ж дав їй крила: завдяки йому пісня не знала кордонів і облетіла весь світ.
З Миколою ми написали ще декілька творів. Вдалася нам пісня “Смерічки”, яку залюбки співали й співають буковинські колективи.
У вербах плакучих
Краса незрівнянна,
Та плаче на кручах
Їх врода весняна.
Гей, гей, коло річки,
Що вдаль струмоче,
Є в наших смерічках
Щось ніжне, дівоче”.
“Всюди буйно виграють кияни…”
Коли тричі поспіль – з 1966–го по 1968 рік – київське “Динамо” завоювало золоті медалі союзної першості з футболу, на “Черемшину”, як на найпопулярнішу тоді пісню, було зроблено пародію для улюбленої команди. “Уболівальники наспівували її один одному, переписували і пересилали в листах друзям та знайомим”, – пишався тим Василь Михайлюк.
Знов зозулі голос чути в лісі:
Київ виграє у Кутаїсі!
А Медвідь жене м’яча по краю,
Бишовець з Хмельницьким нападає.
Приспів:
Всюди гарно виграють кияни,
Не страшні їм форварди–титани,
Бібу і Мунтяна, Сабо й Поркуяна
Ждуть медалі, ждуть.
Як Соснихін в нападі зіграє,
То “Торпедо” з Києва втікає.
Біба розпечатав їм ворота
І відбив від золота охоту.
17 серпня 1969 року в москві на стадіоні у Лужниках команда першої ліги “Карпати” (Львів) перемогла у фіналі вищоліговий ростовський СКА з рахунком 2:1. Разом з фінальним свистком уболівальники “Карпат”, яких на трибунах стадіону було понад 30 тисяч, зі сльозами на очах заспівали нев’янучу “Черемшину” – суперхіт 1960-х Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука. А разом з ними біля екранів телевізорів, видавалося, плакала від щастя вся Україна: від Сяну до Дону.
Якраз тоді Василь Михайлюк, паралізований, два роки лежав у київській лікарні…
Пощастило композитору в середині 1970-х у Чернівцях почути свій хіт у виконанні японського квартету “Ройял найтс”. Японцям практично не вдається вимовляти нашу букву “л”. Тому не відразу звикаєш до такого незвичного прочитання:
Знов зозурі горос чути в рісі.
Растівки гніздечко звири в стрісі…
“Схвально і відрадно, що й у далекій країні сонця українська “Черемшина” взяла когось за живе, звучала і звучить там”, – зазначав композитор.
Достатньо було на концертах оголосити: “Василь Михайлюк, Микола Юрійчук. “Черемшина”, як зали вибухали шквалами оплесків… Полюбив її славнозвісний Іван Козловський. У парі з Василем Михайлюком виводив “Знов зозулі голос чути в лісі, Ластівки гніздечко звили в стрісі…”.
А як витягували “Черемшину” киргизький письменник Чингіз Айтматов і наш славетний Микола Бажан! Неодноразово підспівував своїм проймаючим голосом автор іншого національного хіта “Рідна мати моя, ти ночей не доспала…” композитор Платон Майборода. А скільки разів виконували її Михайлюк з Олесем Гончаром, який любив співати на повний голос. Не раз чула привітна Михайлюкова оселя спів у дуеті з Дмитром Гнатюком і Анатолієм Солов’яненком.
“Знов Бандери голос чути в лісі…”
Під “Черемшину” робили пародії на теми колгоспного, політичного, військового життя (“Всюди буйно квітне дідівщина…”) і на різноманітні виробничі.
1966 року співробітниками совєтського кдб було зафіксовано одну з версій пародії, яка мала шалену популярність як у Галичині, так і в нашій світовій діаспорі. Ще живе покоління, яке співало у США і Канаді, Аргентині та Бразилії, Англії та Австралії.
Знов Бандери голос чути в лісі,
Автомати сховані у стрісі,
На горбі заховані гармати,
Вже пора їх звідти витягати.
Знову буйно квітне конюшина.
В гаю на хресті росте калина.
Москаля в садочку, в тихому куточку,
Жде могила, жде…
“Черемшина” звучала в космосі на американському човнику
“Я – 13-й українець, який побував у космосі і перший, хто літав на американському човнику, – розповідав Леонід Каденюк. – Мені дозволили взяти найдорожчі речі. В межах розумного за розмірами і вагою. Відібрав 24 аудіокасети. Узяв ті пісні, на яких виріс, які завжди дорогі мені і моєму серцю. Це насамперед твори Володимира Івасюка у виконанні Софії Ротару, пісні Дмитра Гнатюка (мою улюблену “Черемшина”, “Два кольори”), Анатолія Солов’яненка, Павла Дворського, Іво Бобула. Взяв зі собою гімн України. Коли американці запитали яку музику хочу чути в 7-й ранку для дзвінка будильника у космічному човнику, наш гімн якраз пригодився. Слухати рідне і найдорожче на землі і в космосі – зовсім інші речі.
“Черемшина” – пам’ятник обом великим вашківчанам
“Черемшині” сповнюється 60. За час, який минув від створення пісенного шедевру, пісня не загубилася в архівах і збірниках – її люблять й нині. Продовження вона має в дивовижному виконанні Квітки Цісик і у проникливих тембрах Дмитра Гнатюка і Софії Ротару.
“Мені дуже щастило в житті на співпрацю зі справді великими і талановитими митцями, – каже Софія Ротару. – Серед них є відомі самобутні буковинські автори: композитор Василь Михайлюк та поет Микола Юрійчук. Їхню “Черемшину” співаю разом з піснями незабутнього Володі Івасюка. Вона так довго живе в моєму репертуарі, бо є справжньою перлиною пісенного мистецтва. Звичайно, що кожен раз, готуючи нову програму, переспівую її в новому сучасному аранжуванні, але весь час стараюсь зберегти її первісну красу. Важко знайти ще десь пісню, яку однаково люблять оперні та естрадні виконавці, або часто співають за веселим банкетним столом. Завжди з великим хвилюванням вслухаюся, як її виконує наш славетний земляк Дмитро Михайлович Гнатюк. Мені надзвичайно тепло і приємно, коли десь у ресторані, або з динаміків в автобусі раптом звучить: “Всюди буйно квітне черемшина…” Що вже казати про те, що в Канаді, Америці, Ізраїлі чи далекій Австралії – скрізь, куди розкидала доля наших земляків, цю пісню слухають зі сльозами на очах, просять виконати її ще і ще раз. Якби Микола Юрійчук та Василь Михайлюк навіть не створили більше нічого, то одна ця пісня поставила б їх у ряд з іншими видатними нашими земляками Ольгою Кобилянською, Юрієм Федьковичем, Дмитром Гнатюком, Іваном Миколайчуком, Левком Дутковським та багатьма іншими, які прославили нашу квітучу землю”.
“Черемшина” – єдиний пам’ятник Миколі Юрійчуку. Василеві Михайлюку пощастило більше, його згадують частіше, хоча кому лишень не приписують авторство вічної пісні…
У передостанні дні свого життя, прикутий до ліжка тяжкою хворобою, Микола Юрійчук знайшов у собі сили і знищив майже всі рукописи – більше 100 віршів, яких ніколи не друкували…
30 листопада 1997 року зупинилось серце обдарованого буковинського поета, патріота України, який був закоханий у свій рідний край. А 2 травня 2003 року не стало Юрійчукового побратима Василя Михайлюка. Відтоді вони, поет і композитор, як і за життя, поруч – на міському цвинтарі у рідному місті.
1 вересня 2021-го у Вашківцях відкрили пам’ятник поетові Миколі Юрійчуку. У Вашківцях мав би бути пам’ятник Пісні – обом авторам “Черемшини” – Василеві Михайлюку і Миколі Юрійчуку!
