Богдан Бондаренко
Знайти людину, яка бодай краєм вуха не чула пісень цього гурту, думаю, складно. Принаймні дві з них – “Королєва” і “По барабану” – мають шалені перегляди на YouTube. Перша – 16 мільйонів, друга – 8,5! Деякі наші зірки можуть тільки мріяти про таку увагу до своєї творчості.
Хіти “Цвіту кульбаби” – позитивні, драйвові, прикольні. Написані тією мовою, якою розмовляє більшість слухачів/глядачів, і про ті курйозні (чи не дуже) ситуації, в які вони потрапляють. Тож не дивно, що концерти Василя Марущака та його музикантів перетворюються на веселу забаву, під час якої неможливо всидіти на місці…
Втім, повномасштабне вторгнення внесло свої корективи в їхній репертуар. Зі сцени тепер лунають і щемкі пісні на актуальні теми – “Йду на війну”, “Козак”, “Повернутись живим”, знаходячи відгук у серцях українців. Особливо – на благодійних концертах, участь в яких “Цвіт кульбаби” завжди охоче брав.
Власне, для цього Василь Марущак минулого року прилетів до США. Планував, що виступить у декількох американських містах та повернеться в Україну. Проте не так сталося, як гадалося. Через серйозні проблеми зі здоров’ям співакові довелося затриматися за океаном.
“ЦЕ БУЛА ЗУПИНКА СЕРЦЯ”
– За декілька днів до концерту я несподівано знепритомнів, – розповідає “Ukranian People” лідер гурту “Цвіт кульбаби”. – До того ж це сталося під час прогулянки уночі. Коли прийшов до тями, був у крові й не міг зрозуміти, що трапилося. Іншого разу “вирубився” у магазині й люди викликали “швидку” та поліцію. Після того здав аналізи, але вони показали, що все гаразд. Проте, коли я втретє втратив свідомість, знову звернувся до лікарів. Вони провели ретельний “техогляд” мого організму і теж не виявили причини.
Тоді мені поставили холдер – для перевірки роботи серця. Він і зафіксував, що ж відбувалося, коли я вчетверте знепритомнів. Виявилося, що це була чергова – тридцятисекундна – зупинка серця. П’ятого разу, що міг статися у будь-який момент, я вирішив не чекати. І через шість годин уже був на операційному столі. Трохи хвилювався, але, слава Богу, все зробили чудово! Відтоді нічого подібного зі мною не траплялося. Однак я стою тепер на обліку в інституті кардіології й уже рік проходжу реабілітацію.
– А коли ви повернулися на сцену?
– Звичайно, що не одразу. Лікарі спочатку забороняли мені виступати. Не можна було певний час навіть руки піднімати догори! Проте через місяць я зрозумів, що без музики не можу. У січні мене прооперували, а в лютому вирішив вийти на сцену. Це була благодійна вечірка. Зібралася настільки хороша публіка, що я забув про клопоти зі здоров’ям. (Усміхається). Тоді зрозумів, що можу й надалі концертувати. Тож сьогодні я знову в строю: виступаю, співаю, пишу пісні.
– Такі ж веселі, як раніше?
– Ні. Я психологічно не можу сьогодні писати жартівливих пісень. Хоча дехто запитує: “Ну, коли вже буде щось веселе?”. Мій душевний стан не дозволяє взятися за щось життєрадісне. Допоки триває війна, всі думки зосереджені на цій темі. Наприклад, нещодавно я записав пісню “Повернутись живим”. Їхав потім у машині, слухав її раз за разом і по обличчю текли сльози… Я вже придумав ідею майбутнього кліпу та домовився про зйомки. Хочеться передати весь той біль, який переживають нині українці!
– Чи багато ваших знайомих на фронті?
– Так, дуже багато. І ця нова пісня – результат нашого спілкування. Хлопці мають високий бойовий дух, позитивне налаштування та бажання йти до перемоги. Хоча “там” трапляється різне. Скажімо, мій кум, друг дитинства, потрапив у полон. Певний час його доля була невідома навіть найближчим, але потім з’явилось відео, яке записали росіяни. Тож тепер ми знаємо, що він принаймні живий!
– Як би ви продовжили речення: “Для мене росія назавжди…”?
– … асоціюватиметься з усім найгіршим. І не назавжди, а навічно! Їхні солдати – це вбивці й терористи, які чинять в Україні справжній геноцид. Уже тут, в Америці, я не раз спілкувався з нашими біженцями, які розповідають жахливі історії. Про те, як окупанти знищують мирних людей, у тім числі – дітей. (Зітхає). На такій країні, як росії, треба поставити хрест. І взагалі – хороших москалів, тобто росіян, не буває. Так колись казав мій дідо, чиї слова я добре запам’ятав. Хочу, щоб мої діти теж це затямили.
“НЕ ДАЮ ПРИВОДІВ ДЛЯ РЕВНОЩІВ”
– У вас двоє дітей. Як вони сприйняли переїзд, нехай і тимчасовий, за кордон?
– Для них це просто подорож… Донька, якій п’ять рочків, нічого особливо не пам’ятає про початок повномасштабного вторгнення, а ось дев’ятилітній син – навпаки. Коли спілкується тут із кимось з України, розповідає про ранок 24 лютого 2022 року. Як його розбудила мама і сказала збиратися… Ті емоції, мабуть, засіли в дитині глибоко, бо й у малюнках часто повертається до цих подій. (Зітхає). Добре, що тепер сім’я приїхала до мене в Чикаго.
– Вашому шлюбу одинадцять років. За цей час були ситуації, в яких сімейний човен випробували на міцність?
– Загалом, ні. Дякувати Богу, в мене дружина – розумничка. Багато хто каже їй: “Як ти терпиш, що він знімає у кліпах стриптизерок (усміхається), а після концертів фоткається з різними дівчатами? Я би того не витримала!” Проте Людмила на це ніяк не реагує. Я ж не даю зайвих приводів для ревнощів. На мій погляд, у сім’ї мають бути довіра та любов. І перш, ніж зробити щось погане, треба уявити себе на місце своєї половинки.
Радий, що дружина завжди мене підтримує, вона перша, хто чує нові пісні та довідується про ідеї, які хочу втілити. Іноді я дослухаюсь до її думки, інколи роблю по-своєму. (Сміється). Зрештою, коли хлопці з групи кажуть: “Ось це – погано, зробімо – так і так”, я теж не завжди сприймаю. Адже для мене важливо зберегти у кожній пісні почерк “Цвіту кульбаби”. Якщо ж багато людей щось радитиме, це навряд чи вдасться.
– За ті роки, що ви разом, хто кого більше змінив: ви дружину чи вона – вас?
– Здається, ми просто “притерлися” одне до одного. Знаємо, що кого дратує і намагаємося того не робити. А якщо вже зробили й виникла якась ситуація, то прагнемо сісти та спокійно обговорити. (Після паузи додає). Чесно скажу: я маю нелегку вдачу. Дружина так і каже: “У тебе дурнуватий характер”. (Сміється). Але я не можу себе змінити й бути, як якийсь Степан чи Петро. Вони – такі, а я – такий. Проте стараюсь ніколи не доводити до конфліктів. І Людмила – також. Слава Богу, у нас усе о’кей.
– А хто першим іде на примирення, якщо все-таки поб’єте горщики?
– Ой, по-різному. Хоча, переважно, все-таки я. Кажу: “Я був не правий, ти була не права. Давай миритися”. (Усміхається). Якщо деякі сім’ї можуть не спілкуватися тиждень чи два і взагалі жити, як пес з котом, зриваючи злість на дітях, то це не мій варіант. Краще все вирішити одразу, як мовиться, не відходячи від каси. Можливо, це боляче й неприємно, але, коли задавнювати проблему, буде набагато гірше.
“КОНСЕРВАТОРІЙ Я НЕ ЗАКІНЧУВАВ”
– Цікаво, рядки з вашого найвідомішого хіта “Всі баби як баби, а ти – королєва” – це випадково не про дружину?
– Ні-і-і. (Сміється). Усе, про що співаю, це просто вигадка, а не розповідь про дівчат, з якими я мав стосунки. До речі, “Королєву” написав дуже швидко – буквально за один день. Проте потім вона дуже довго лежала в шухляді, оскільки “Цвіт кульбаби” орієнтувався тоді на етно–фолк–рок. (Я завжди дуже любив українські традиції: знаю, що таке коляда, що таке гаївки і т.п.). Одного ж дня на репетиції кажу хлопцям: “Тут є така дурнувата пісня, вона не в нашому стилі, але мала би людям зайти”. (Усміхається). Ми зробили аранжування, записали і виявилось, що це – козирна карта. Тоді я зрозумів, що треба писати саме такі жартівливі речі.
– Чи багато пісень у вас лежить у шухляді?
– Ще до великої війни я почав писати пісню “Німецький шпіц” – про таких маленьких песиків, яких дуже люблять дівчата. (Усміхається). Але потім відклав її вбік. До кращих часів. Кажу, сьогодні немає натхнення для веселих речей. Проте після історії з “Королєвою” я зрозумів головне: усім пісням, які з’являються, треба давати життя. Нехай їм суддею стануть слухачі. Ніхто ж наперед не знає буде успіх чи ні. Іноді артисти думають, що написали супершлягер, а пісня не заходить. І навпаки – якась звичайна річ, яку випустили без особливих надій, раптом стає хітярою. У будь-якому разі я – перфекціоніст, й завжди доводжу текст до досконалості. Щоб потім глянути на кінцевий результат і сказати собі: “Отак вона має звучати, можна уже записувати!”
– Знаю, що ви були спортсменом, а як у ваших руках з’явилась гітара?
– У дитинстві батьки часто брали мене на весілля в селі. Я любив сидіти біля музикантів і слухати, як вони “лабають”. Мені це подобалась, але я не знав, як створюють музику. Та й ніколи не думав пов’язувати з нею своє майбутнє. Не закінчував ні музичних шкіл, ні консерваторій. (Усміхається). Тобто спеціалізованої освіти не маю. Просто колись у моїх руках опинився інструмент, я навчився грати – суто для себе – і пішло-поїхало. Наразі, власне, виступаю без гурту. Тобто лише з гітарою. Акустично.
– За сімнадцять років, що ви на сцені, який концерт, можливо, був найчисельнішим, а який – найкамернішим?
– Найбільше глядачів зібралося, коли ми виступали на Дні міста в Житомирі. Не знаю, скільки там було тисяч, але всі в унісон співали “Королєву”. Це було до мурашок і запам’яталося надовго. А найменша аудиторія прийшла на корпоратив у Трускавці – п’ятнадцять дівчат. (Усміхається). Взагалі нас часто запрошували і запрошують на приватні концерти. Просто через мою недугу останнім часом доводилося відмовляти. Тим більше, що я нині – у США.
– Після концерту вам одразу вдається заснути чи потрібен час, щоб відійти від емоцій?
– Буває по-різному. Якщо я добре почуваюсь, можу певний час після виступу провести з шанувальниками. Поспілкуватися, сфотографуватися, роздати автографи і т. п. Оскільки я “сова”, лягаю спати пізно. До того ж звик писати пісні вночі. Тоді, в тиші й на самоті, до мене приходить те, що називається натхненням. (Усміхається). Сплю ж, як усі, вісім годин.
– Робите традиційну ранкову зарядку чи вам іще не дозволяють фізичних навантажень?
– Як сказав мені лікар, я можу вже займатися спортом і всім решта, чим захоплювався до хвороби. Тому стараюся багато ходити й навіть іноді бігаю. Нині з серцем усе о’кей, але, тим не менше, я маю, як уже казав, стояти на обліку в кардіолога. А потім, раз на десять років, доведеться лягати на операцію. Сподіваюсь, усе буде гаразд і незабаром зможу повернутися в Україну… Найбільша ж моя мрія – щоб у нас настав мир та спокій. Тоді знову можна буде писати радісні пісні й дарувати людям гарний настрій!
БЛІЦ
– Ігор Поклад чи Володимир Івасюк?
– Івасюк.
– “Океан Ельзи” чи “Антитіла”?
– “Океан Ельзи”.
– Кіно чи театр?
– Театр.
– “Титанік” чи “Чужий”?
– “Титанік”.
– Лас-Вегас чи Нью-Орлеан?
– Мабуть, Лас-Вегас.
– Гори чи море?
– Гори. Однозначно.
– Пішки чи ліфтом?
– Ні, пішки. Сто відсотків. (Сміється).
– Молоко чи мінералка?
– Молоко.
– Кава чи чай?
– Дуже важко визначитися. 50 на 50. Але, якщо все–таки треба вибрати щось одне, тоді, напевно, кава.
НАШЕ ДОСЬЄ
Василь Марущак народився 15 січня 1982 року. За знаком зодіаку – Козеріг. Захоплювався легкою атлетикою. Був кандидатом у майстри спорту. Коли під час служби в армії готувався до змагань та біг ранковий крос, його збила машина. Через травму ноги довелося забути про великий спорт. Закінчив інститут фізкультури. Багато років працював фізруком.
З 2008-го – лідер гурту “Цвіт кульбаби”, створеного в Івано–Франківську, є автором слів та музики. Через чотири роки вийшов дебютний альбом, назву якому дала пісня “Рижа”. До диску увійшло дванадцять треків, серед яких – “Катерина”, “Зозулька”, “Сеньйора”. 2016-го з’явився хіт “Королєва”, що став візитівкою колективу.
Співак колекціонує бейсболки. Має їх майже чортову дюжину. Одягає як на виступи, так і в повсякденному житті. Його дружина – стилістка-перукарка, але у сценічний гардероб чоловіка не втручається. “Може, хіба сказати: для концерту це класно, але зі мною так не ходи”, – сміється музикант.
Фронтмен “Цвіту кульбаби” стверджує, що ніколи не курив. Алкоголю майже не вживає. Щоправда, раніше міг собі дозволити 50 грамів хорошого віскі перед виступом – як каже, щоб розігріти горло. На сімейних святкуваннях перевагу віддає вину.
Автолюбитель. Водійський стаж – одинадцять років. Нині кермує “Маздою СХ9”. В аварії не потрапляв.
