Старовинну прикрасу, яку знайшли на Сумщині, внесено до Державного реєстру нацiонального культурного надбання України, як і скіфську золоту Пектораль.
Ця історія розпочалася у 2013 році. Місцевий житель Сергій Гуцан, власник приватного музею “Причал Одіссея”, на околицях міста Суми знайшов дивовижний за своїм значенням артефакт – нагрудний ланцюг Київської археологічної культури, датований серединою ІІІ – початку IV століття. Як виявилося згодом, подібних ланцюгів саме в Сумському районі було знайдено не один десяток, але всі вони безслідно розчинилися в приватних колекціях. Сергій Гуцан передав свою знахідку до Сумського обласного краєзнавчого музею, її відреставрували та зробили одним з основних експонатів музею. З легкої руки місцевих шанувальників історії сумського краю, цю і подібні прикраси стали називати старослов’янським словом “Верижиця” – за старих часів так називали ланцюги, які носили на шиї. Унікальність знахідки, яка дивує своїми оригінальними формами, способом виготовлення, підкреслено тим, що незабаром її внесли до Державного реєстру нацiонального культурного надбання України, як і скіфську золоту Пектораль.
Що ж це були за часи, коли наші предки носили ці оригінальні ювелірні прикраси?
Багато вчених називають цей період “Київська культура” періоду II–III століття до 2-ї половини V століття на території північно-східної України. Вперше, на основі знайдених поблизу Києва старожитностей, “сумські емалі” – іншими словами, наше ювелірне мистецтво, якому більше 1500 років – виокремив Валентин Даниленко наприкінці 50-х – на початку 60-х років XX столiття. У наступні роки подібні пам’ятки знайшли під час розкопок у Козаровичах, Обухові та Глевасі на Київщині, Улянівці та Олександровці на Чернігівщині, Боромлі на Сумщині.
Більшість дослідників вважають, що київська культура сформувалася на основі зарубинецьких старожитностей. Деякі вчені вважають, що київські пам’ятки генетично пов’язані з черняхівською культурою. Виникла вона на основі пізньозарубинецьких пам’яток і згодом стала підґрунтям для формування ранньосередньовічних слов’янських культур: колочинської та пеньківської. Тому більшість дослідників вважає носіїв київської культури безпосередніми предками ранньоісторичних слов’ян (зокрема венедів). Для кінця II–III століття характерні контакти із балтійськими племенами лісової зони. У 2-й половині III–IV століття встановлюють зв’язки з черняхівською культурою, аланами (сарматами), готами.
Київську культуру поділяють на кілька культурно-хронологічних типів, з яких в межах України наявні середньодніпровський, деснянський і східнолівобережний локальні варіанти.
Поселення київської культури здебільшого розташовані на ділянках перших надзаплавних терас, однак відомі й селища на високому корінному березі. Площа селищ, зазвичай, не перевищує 0.5 га. Поселення нерідко зводили “гніздами” – на відстані 0.5–1 км одне від одного. Житла київської культури – це напівземлянки (10–17 м). Конструкція стін зрубна або стовпова. Для Подесення, наприклад, характерні напівземлянки з центральним опорним стовпом покрівлі і відкритим вогнищем біля нього (Роїще, Лавриків Ліс, Улянівка та інші.).
На Середньому Дніпрі у житлах, крім вогнищ, виявлено глинобитні печі (Глеваха, Обухів). На деяких поселеннях відкрито залишки наземних будов з глиняною обмазкою стін (Обухів). За межами жител знайдено, очевидно, літні вогнища, споруджені на кам’яній вимостці або вимостці з черепків, господарські споруди.
Топографія селищ київської культури, речовий інвентар характерні для осілого землеробського способу життя. Уламок залізного наральника виявлено у селищі Улянівка. Залізні серпи знайдено на селищах Бортничі, Обухів, Роїще. Круглі кам’яні ротаційні жорна виявлено в Роїщі та Улянівці. У господарських приміщеннях трапляються уламки великих корчаг, в яких збереглися зерно та інші сільськогосподарські продукти (Нові Безрадичі, Обухів, Роїще, Хлепча).
Населення культивувало просо і жито, рідше – пшеницю та ячмінь. Розвивали й приселищне скотарство: на поселеннях виявлено кістки домашніх тварин. У стаді була велика рогата худоба, свині, кози, вівці, розводили також і коней. Допоміжними промислами у господарстві були полювання та рибна ловля. Важливу роль відводили ремеслам. Досить розвинуте було залізоробне і ковальське виробництво. Рештки сиродутного металургійного горна виявлено у Василькові. На інших поселеннях траплялися також залізні шлаки. З набору готових залізних виробів можна зробити висновок, що місцеві ковалі досягли певного рівня майстерності.
Знахідки зброї визначали наконечники стріл та списів.
Поховальний обряд – ямні трупоспалення з бідним інвентарем на ґрунтових могильниках. Кераміка – ліпні горщики й корчаги опуклобоких, біконічних та слабопрофільованих форм, глиняні диски-сковорідки. Інколи трапляються лощені ребристі миски, пряслиця (сплощені біконічні з великим отвором), знаряддя (залізні ножі, шила, кам’яні жорна).
Ювелірні вироби
Ювелірна справа верижанських майстрів була на досить високому рівні розвитку. Про це свідчать бронзові та залізні фібули, поясні пряжки, браслети, підвіски, трикутні фібули, лунниці та ін. Привертають увагу ювелірні вироби з емаллю, також пов’язані з комплексами пам’яток культури київського типу. Їх, очевидно, слід розглядати у зв’язку з серією своєрідних подніпровських виїмчастих емалей. Речові скарби з бронзи й заліза пов’язують із загальноєвропейськими типами речей римського часу. Це підв’язані і так звані воїнські фібули, поясні пряжки, браслет з потовщеними кінцями і дротяні браслети. Відомі палицеподібні шпильки й вічкоподібні підвіски.
Верижиці – нагрудні, масивні ланцюги датовані серединою ІІІ- кінцем V століття нашої ери. Характеризуються надмасивними ланками до 15 см завдовжки, як правило з емальованими вставками, до того ж усі зображення унікальні, з відмінним один від одного орнаментом. Найбільшу кількість Верижиць було знайдено у Сумському районі.
Загадка Верижанської культури Сумських емалей полягає в тому, що ні до, ні після цього періоду, подібних ювелірних виробів не було. Через територію Сумської області протікає річка Псел, яка є свого роду кордоном між північним лісовим краєм і південним степом. Тут зустрілися лiсовий балто-слов’янський народ Венедов, зі степовими кочовими Сарматами за часів Римської імперії. Можливо, представники цих трьох культур створили якийсь симбіоз, майстри якого робили ці унікальні ювелірні прикраси. Можливо, це було якесь сакральне місце, куди зносили ці прикраси в дар богам. А може, це було культове місце, як окраса жерців. На жаль, з того часу не залишилося письмових джерел. Будівельним матеріалом на той час з огляду на географію місцевості було дерево, яке не збереглося донині. Тому ми не можемо з упевненістю сказати, як вони жили, нам залишається тільки здогадуватися, а вченим ще належить написати чимало праць на цю тему. Проте з упевненістю можна сказати, що це були ті, хто зрештою став одними з предків українського народу. Орнамент цих прикрас генетично несе Код Націй, це можемо простежити на українських Кролевецьких рушниках.
Верижаньска культура і дані артефакти – це об’єкти виняткової культурної цінності, що мають важливе значення для формування національної самосвідомості українського народу і визначають його вклад у всесвітню культурну спадщину. Для цих об’єктів діє особливий режим схоронності, їх заборонено вивозити за межі України (лише на тимчасове експонування за кордоном), вони є загальнодержавною власністю, не підлягають роздержавленню та приватизації.
Після нашої Перемоги верижанська культура й знайдені артефакти стануть непереборним магнітом для туристів з різних країн, оскільки ця спадщина є унікальною і не має аналогів у світі. Навіть зараз, коли триває війна, місцеві краєзнавці – ентузіасти підтримують інтерес до цієї теми, у 2023 році відбувся Верижанський фестиваль –10 років від дня знахідки Верижиці, у місті Суми з’явилась вулиця i еко парк-озеро Верижиця.
У сучасній українській культурі Берегиню часто описують як стародавню богиню – покровительку дому, духа-захисника або уособлення материнства, жіноцтва. Нерідко Берегиню подають як свідчення та символ матріархату давніх українців. У переносному значенні Берегиня – жінка, що піклується про дім, родину. Часом Берегиню ототожнюють з Орантою – типом зображення Божої Матері з піднятими руками.
Місцеві майстри почали виробляти Верижанські вироби та сувеніри.
Верижанська БЕРЕГИНЯ – домашній, родинний оберіг. Вишивка, ручна робота.
Замовлення можна зробити в інстаграмі #veryzhytsya
Сумський край запрошує у гості, нам є що вам показати, та чим вас здивувати!
