«Вишивані спогади» мандрують Канадою (ФОТО)

Протягом 1960-х і 70-х років вишиті подушки були одним з найпопулярніших символів етнічної ідентичності українсько-канадських родин. Зазвичай їх можна було побачити на дивані або на бабиному ліжку майже у кожній оселі переселенців з України. Але де всі вони зараз?

“Вишиті спогади” – це художня виставка декількох сотень вишитих подушок, зібраних з усієї Канади. Наразі експонати виставлені у галереї Українського культурного та освітнього центру «Осередок» у місті Вінніпег (провінція Манітоба). Відтак відвідувачі виставки мають чудову нагоду оцінити копітку працю майже 150 майстрів, які за допомогою голки та нитки віртуозно передали своє особисте і культурне світосприйняття.

Унікальна колекція вишиваних подушок була зібрана відомою канадською художницею українського походження Ларисою Цимбалюк Челядин, яка відчула натхнення під час роботи над  дослідженнями для магістерської дисертації з українського фольклору в Університеті Альберти. У 2015 році Лариса вирушила у подорож Канадою, збираючи подушки, а також історії, пов’язані з їхнім створенням.

Під час відкриття виставки, її куратор люб’язно погодилась відповісти на декілька запитань.

– Пані Ларисо, що стало головним поштовхом для зібрання даної колекції? – Народжена у третьому поколінні українських емігрантів, я зростала в оточенні культових українських образів – писанки (пасхальне яйце),

рушника (ритуальний рушник) і вишитої подушки. Як і багато традиційних українських звичаїв і обрядів, ці предмети завжди були частиною мого життя. Проте, як художник, я була заінтригована дивним зв’язком, який існує між створенням традиційного народного мистецтва та мистецтвом сучасності. Особливий інтерес представляють для мене ті красиві, химерно вишиті подушки, які зазвичай прикрашають дивани віталень. Я часто замислювалась: яка передісторія цих дорогоцінних, ретельно зшитих шматочків тканини? Свого часу в Канаді вишиті подушки можна було побачити практично в кожному українському будинку. Зараз їх набагато менше. Хоча деякі люди ще й сьогодні дбайливо зберігають цю культурну спадщину. Так одна з моїх подруг з Оттави має біля тридцяти подушок із українським орнаментом, які свого часу вишила її мама. Ми часто роздивлялися їх, милуючись різнобарв’ям кольорів та витіюватістю візерунків. У своєму будинку я так само мала декілька подушок. Але що мене вражало найбільше – усі вони були різні, орнамент ніколи не повторювався. «Звідки ті жінки брали зразки візерунків?» – запитала я сама у себе. Коли моя прабаба прибула до Канади у 1902 році, їй було всього 16 років і, наскільки мені відомо, вона привезла з собою лише одну вишивану сорочку. Тож яким чином, у ті часи жінкам вдалося зберегти культурний зв’язок із далекою Батьківщиною? Я почала досліджувати це питання. Однак, крім роботи канадського фольклориста доктора Роберта Климаша 1970-х і 90-х років, а також невеликої кількість зразків подушок у місцевих музеях, інформації щодо ролі вишитої подушки у житті української громади Канади майже не було.  – Тож Ви вирушили у подорож?

Лариса Цимбалюк Челядин

– Саме так. Три роки тому я здійснила п’яти тижневу мандрівку Канадою, аби зібрати інформацію, яка, сподіваюся, допоможе знайти відповіді на деякі з цих питань. Я буквально подорожувала від узбережжя до узбережжя: Сідней, Британська Колумбія, Вікторія, Ванкувер, Едмонтон, Саскатун, Вінніпег, Торонто, Кінгстон, Оттава, Монреаль, Галіфакс, Північна Кароліна. Протягом цих 5 коротких тижнів я мала честь опитати більше сорока осіб, у сім’ях яких все ще зберігаються українські вишиті подушки, які були створені в Канаді або самостійно, або членом родини, або близьким другом. Охоплюючи 4 покоління українських емігрантів, я мала задоволення розглядати і фотографувати більше 500 різних подушок. І, хоча мені вдалося визначити деякі спільні риси, я також дізналася, що кожна з тих подушок була унікальною.  – Але звідки все ж таки українські жінки брали зразки національних орнаментів для створення своїх подушок? – Як і моя прабабуся, багато хто привозив з України вишиті сорочки. Траплялися випадки, що ці вишиванки через вплив часу ставали непридатними для носіння, а викидати те, що колись було створено власноруч, матір’ю чи бабою, як кажуть, не піднімалася рука. Тоді частини тканини із вишивкою обережно відрізалися і з них робили наволочки для подушок. Крім того, у питанні отримання зразків орнаментів, переселенкам з України свого часу не аби як допоміг львівський журнал «Нова хата», який можна було передплачувати у Канаді, і який час від часу друкував на своїх сторінках відповідні схеми. Але найбільше мене вразила відповідь однієї літньої жінки. Коли я запитала, звідки вона бере варіанти орнаменту, жінка мовчки підняла очі до неба. Тоді я зрозуміла – це від Бога.

– Що нового несе ваше дослідження з наукової точки зору? – Висновки, зроблені мною, були повчальними у багатьох відношеннях. По-перше, я визначила, що найпопулярнішою технікою вишивання був «Хрестик», за ним слідували «Низанка» та «Яворівка». Було лише 6 з 500 подушок, орнамент яких точно повторювався. Більшість були доопрацьовані аби персоналізувати картини, шляхом включення улюблених квіткових й інших мотивів у вже існуючі типові схеми. Досліджуючи вишиті подушки, створені в кожній з провінцій Канади, які я відвідала, можу з упевненістю стверджувати, що всі ці подушки були вишиті саме українськими іммігрантами.  – Зрозуміло, що кожна подушка має свою історію. А які з них запам’яталися вам найбільше? – Під час подорожі мені пощастило зібрати інформацію, що охоплює більше 90 років. Найстаріша подушка була створена приблизно у 1918 році, найновіша – завершена в липні 2015 року. Історії, які я зібрала, дали чудове уявлення не лише про самі вишивані подушки, але і про життя багатьох жінок і чоловіків, які їх створили. У мене є дві добрі 96-річні подруги, що мешкають наразі у Саскатуні. Аліса і Кейт народилися в Канаді і досі є активними членами української громади. Кожна з них з гордістю демонструє вишиті подушки на диванах у своїх оселях. Обидві навчилися вишивати самостійно, не тому що їх матері не навчили, а тому що неньки були занадто зайняті. 1920-ті роки були часом великих родин, із городами з “300 головами капусти”, стадами корів і полями для збору врожаю. Тож, якщо ви хотіли мати щось красиве, ви повинні були з’ясувати, як зробити це самостійно. Для Аліси і Кейт їх подушки – невербальне вираження життя, яке вони прожили і їх особистої національної ідентичності.

Насправді, цікавих «подушкових» історії безліч. Деякі мають спільні елементи, а інші є досить унікальними. Я виявила, що певна частина вишитих подушок була створена спонтанно, інші з’явилися завдяки детальному плануванню. Одні були створені для особистого використання, інші призначалися для подарунків. Нерідко також траплялися випадки передарування чи продажу. Були такі подушки, які можна було просто брати до рук, на інші ж дозволялося лише дивитися.

– Чи плануєте Ви показати свою колекцію в інших регіонах Канади? – Так. Після демонстрації у Вінніпезі протягом вересня-листопада, виставка вирушить у подорож країною. – Дуже дякую за розмову.

 

 

 

Articles