Відновлення державної незалежності України

Відновлення незалежності України – шлях, який пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 року) до фактичного відновлення незалежності держави, що отримала офіційну назву – Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня 1991 року), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням президента України.

Передісторія

• 1649 – заснування Гетьманщини. Ліквідована російською імперією.
• 13 грудня 1917 – проголошення незалежності Кримської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою росією.
• 22 січня 1918 – проголошення незалежності Української Народної Республіки. Окупована більшовицькою росією.
• 16 лютого 1918 – проголошення незалежності Кубанської Народної Республіки. Ліквідована більшовицькою росією.
• 19 жовтня 1918 – проголошення незалежності Західноукраїнської Народної Республіки. Окупована Польською Республікою.
• 15 березня 1939 – проголошення незалежності Карпатської України. Ліквідована Угорським королівством.
• 30 червня 1941 – проголошення відновлення незалежності Української держави. Ліквідована німецьким Третім Рейхом.

Суспільно-політичні процеси оновлення, розпочаті в срср горбачовською перебудовою, стримувалися консервативними силами, які знаходили підтримку частини суспільства. Зокрема, УРСР наприкінці 1980-х років за динамікою розгортання національно-демократичного руху відставала не тільки від радянського центру, а й від прибалтійських та південно-кавказьких республік. Тому була реальна загроза руху назад – компартійна еліта не зважувалася на самостійну політичну лінію та займала вичікувальну позицію. Проте цей стан речей вже не влаштовував українське суспільство, яке відчуло подих свободи.

Перші демократичні вибори (1990)

Нова суспільна тенденція проявилася в ході виборів до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року. Це були перші вибори на реальних, а не формальних демократичних засадах, хоча на користь кандидатів від компартії України (КПУ) були задіяні адміністративний ресурс та ЗМІ, які в абсолютній більшості залишалися підконтрольними державі. Ознакою демократичності виборів, що відбувалися за мажоритарною системою, стала надзвичайно висока конкуренція між кандидатами, яким доводилося вести жорсткі дебати – цим вони принципово відрізнялися від радянської рутини підтвердження статусу народних обранців, призначених комуністичною партією.

За підсумками виборів в інших радянських республіках опозиція отримала вагомі результати, тоді як в УРСР безумовну перемогу здобула КПУ, яка і сформувала конституційну більшість. Однак проходження у парламент 111 депутатів (із 442-х) від опозиційного “Демократичного блоку” свідчило, що зрушення відбуваються і в українській громадянській думці. Ще одним доказом цього стало оновлення персонального складу Верховної Ради на 90 %. Нарешті, кардинально новим феноменом стало те, що обрані депутати перебували у полі постійної уваги виборців, які жваво цікавилися тим, яку політику відстоює їхній обранець у парламенті.

Новообрана Верховна Рада (діяла в Українській РСР та Україні від 1990 до 1994 року) розпочала роботу 15 травня 1990 року і відразу перетворилася на центр політичного життя республіки. Зокрема, її сесії почали тривати 60 днів замість кількох, як це було у попередній період, коли від цього органу державної влади вимагалося лише формальне схвалення рішень компартійного уряду. Опозиція створила об’єднання “Народна рада”, до якого ввійшли 125 депутатів, і контролювала сім із 23-х парламентських комітетів. В умовах дедалі більшого зростання політичної активності мас навіть цих малих сил вистачало, щоб домагатися поступок від компартійної більшості з національно-культурних та політичних питань. Наприклад, використовуючи норму регламенту про те, що для кворуму необхідна присутність двох третин від кількості депутатів, опозиція могла домагатися своїх цілей погрозами бойкоту засідань.

Декларація про державний суверенітет

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 р. на з’їзді КПУ прийняла резолюцію “Про державний суверенітет Української РСР”. Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР ухвалили Декларацію на виконання резолюції з’їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним у Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України використають для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у срср (ДКНС)

19 серпня 1991 року задля повернення суспільства до попередніх порядків було здійснено спробу державного заколоту. Його ініціатори – представники вищого державного керівництва срср – заявили, що через начебто хворобу президента срср М. Горбачова його обов’язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на пів року в окремих районах срср надзвичайного стану. Призупинено діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонено мітинги, демонстрації, страйки, запроваджено жорстку цензуру над засобами масової інформації, призупинено вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказав виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадавши підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України скерувало на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв’язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 року Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада – організована опозиція в республіканському парламенті – засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво росії у протистоянні з ним. 19–22 серпня 1991 року масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так, у м. Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнати діяльність ДКНС (ГКЧП – рос.) злочинною і антиконституційною. У Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС.

Під впливом РУХу 20 серпня зібрано позачергову сесію депутатів міста Донецька, яка засудила дії ДКНС. Було оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент російської федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. Радянський період в історії країни завершився.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої відразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього президент СРСР М. Горбачов, якого у дні заколоту путчисти ізолювали на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва російської федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення Незалежності

24 серпня 1991 року о 17:55 Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу – Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна.

Питання правонаступництва

Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 року проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею срср.

22 серпня 1992 року Микола Плав’юк, останній Президент УНР в екзилі (1989–1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

“Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української народної Республіки”.

Але питання правонаступництва України від УНР є символічним і неврегульованим законами України.

Референдум

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 року республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом срср М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події.

На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти “Так, підтверджую”, або “Ні, не підтверджую” на запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”

З 37 885,6 тис. громадян України, котрих внесено у списки для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). З них позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму “Так, підтверджую” 54,19 % громадян, у Севастополі – 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей – понад 90 % громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, – у середині XVII століття і в 1917–1920 роках.

Формування (утвердження) атрибутів державності

• 24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву – Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.
• 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного.
• 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицькогона слова П. Чубинського “Ще не вмерла Україна”.
• 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Визнання України і встановлення дипломатичних зв’язків

Незалежність України визнали всі колишні радянські республіки, світове співтовариство.

Всього за період від грудня 1991 року до 27 вересня 2003 року Україну визнала 171 держава.