Український письменник прихистив сім’ю біженців з п’ятьма дітьми, вміє грати на кобзі та любить експериментувати на кухні
Богдан Бондаренко
У світовій літературі таких тандемів відомо чимало, а ось в українській брати Капранови, мабуть, єдиний приклад. Завжди та скрізь – разом. Що на презентаціях книжок і зустрічах з читачами, що на інтерв’ю та телезйомках, що на мітингах і акціях протесту. Навіть, якщо у поле зору вам потрапляв хтось один, достатньо було покрутити головою довкола, щоб у радіусі ста метрів побачити знайомий профіль…
Віталій і Дмитро Капранови навіть весілля відгуляли в один день. Більше того – їхні дружини також близнючки! Такі випадки, запевняють всезнаючі працівники РАЦСу, трапляються нечасто. Тому, коли далекого 1988 року майбутні письменники одружувалися, це стало подією для всього міста. А потім ще довго місцеві пенсіонерки, сидячи на лавці біля під’їзду, обговорювали незвичайний шлюб…
Вони жили в приватному будинку під Києвом, займались видавництвом “Зелений пес”, який самі ж заснували, вели популярний канал на Ютубі (майже мільйон підписників!), взяли до рук зброю весною 2022–го… А через два роки, знову ж таки весною, одного з братів – Дмитра Капранова – не стало. Для багатьох його смерть була шоком, що вже казати про Віталія. Тепер він уже може спілкуватися на цю тему, а ще пів року тому відмовлявся від інтерв’ю. Щоправда, досі в розмові замість “я” вживає таке звичне для себе “ми” і “нас” замість “мене”.
КНИГИ
– Пане Віталію, рік тому не стало вашого брата. У вас іноді не виникає відчуття, що двері відчиняться, і Дмитро несподівано зайде?
– Не знаю. У мене є відчуття, що він нікуди не йшов. Я з братом і далі спілкуюся та вирішую всі питання. Це дуже складно пояснити. Можна хіба що порівняти з ситуацією, коли комусь ампутували ногу, але й після операції людина певний час її відчуває. Нога навіть періодично болить! Приблизно так можна відповісти на ваше питання.
– Кажуть, причиною смерті Дмитра стали кардіологічні проблеми?
– Так, серце. На жаль. Він навіть операцію зробив, але, бачите, не допомогло. (Зітхає).
– А в якому медзакладі, якщо не секрет?
– Я не пам’ятаю, як він називається. Можу показати пальцем, куди ми їздили, а назви не пригадаю. Насправді клініка – хороша. І Дмитро був там напередодні. Зробили УЗД й лікар запевнив, що все гаразд. А наступного дня брата не стало… Така ось історія.
– У вас, здається, є ще старший брат?
– Так, Сергій. Він – науковець, кандидат наук, японознавець, володіє двома десятками мов. Викладає у “Могилянці” й працює в інституті сходознавства. На відміну від нас, дуже серйозна й солідна людина.
– Вам теж є чим похвалитися: маєте на своєму рахунку – тринадцять книг. Скажіть, яка з них була написана на одному подиху, а яка – в “творчих муках”?
– Річ у тім, що нас же ж було двоє, тому ні перший варіант, ні другий не підходять. Кожну книжку ми готували бригадним методом. Спочатку вигадували тему, сюжет, iнтригу, фабулу, героїв (для кожного – свою iсторiю). Потім треба було це все переплести гарненько в одну картину. Ми чесно дiлили те, що придумали, по епiзодах i сiдали писати. На це, звісно, йшов не один день та не один місяць… Нашу роботу щоразу вибудовували приблизно однаково. А ось результат був різним.
– Коли нині до ваших рук потрапляє щось зі старого, не виникає бажання переробити, допрацювати, змінити?
– Скажу вам чесно: у нас стільки нових задумів (навіть уже розроблені сюжети), що просто на думку не спадає повертатися до вже виданого і щось там виправляти. Безперечно, іноді, коли перечитуєш той чи інший роман, виловлюєш якісь огріхи. Як не стилістичні, то граматичні. Проте витрачати на це час було би безглуздо. Як з’ясувалося недавно, життя занадто коротке, щоб повертатися назад.
– І все ж, можете назвати – задля самокритики – ту книгу, про вихід якої сьогодні жалкуєте? З тих чи інших причин…
– Не знаю. Насправді тут читач вирішує, а не письменник. Наше завдання – потрапити у резонанс з тим, хто купує книжку. Щоб йому теж було цікаво. Якщо читачу подобається, то й слава Богу. На мій погляд, наша “базова” книжка – “Кобзар 2000”. Проте людям більше імпонує “Приворотне зілля”. І на здоров’я!
Тобто комусь “заходить” одне, комусь – інше. Тут ніколи не вгадаєш. Бо читачів дуже багато й вони різні. Знаєте, це так само, як із піснями. Музиканти записують альбом з десяти-дванадцяти речей, а хітом може виявитися той трек, на який не робили ставку. Тож у творчих питаннях не завжди можна бути суддею самому собі.
– Ви сьогодні щось пишете чи поставили цей процес на паузу?
– Щодо художньої творчості не скажу, а от над публіцистикою працюю. Це буде книжка з історії — на основі власних напрацювань на Ютуб–каналі. Ми з Дмитром давно говорили, що треба зробити більш ґрунтовне й товстіше видання, ніж наша “Мальована історія Незалежності України”. Там усе добре викладено, але коротко. Цікавого ж матеріалу назбиралося дуже багато… Тепер я вирішив втілити цей задум. Якраз працюю над такою книгою. Коли вона буде готова, наразі не знаю. Хотів би завершити цьогоріч, але під час війни навряд чи можна щось прогнозувати.
ВІЙНА
– Це правда, що на початку повномасштабного вторгнення ви з братом певний час були у лавах полку, що захищав Київщину?
– Так. Ми одразу пішли шукати, куди можна записатися. Не хотілося сидіти вдома та боятися. Тим більше – кудись тікати. Нас взяли до “Азову”, дали там зброю, провели військову підготовку. Зрозуміло, що “на танки” ми не ходили, але свою роботу виконували. Займалися, так би мовити, ідеологією, розробляли інформаційні кампанії, знімали й знімалися. Тобто готувалися воювати “Джевелінами”, NLAW і гранатометами, а воювали пером, камерою, словом та своїм прикладом.
– Як би ви продовжили речення: “Вважаю, що росія – це…”?
– Мордер. Дійшов до такої думки давно – ще з 2014 року чи навіть раніше. Не даремно ще Рейган казав, що росія – це імперія зла. Під тими словами можна підписатися. І вона буде такою допоки існуватиме в нинішньому вигляді.
– Як людині, що займається дослідженням історії, вам зрозуміло, де корені того зла?
– Знаєте, це держава, якій для того, щоб збирати, не треба сіяти. Достатньо просверлити дірку в землі й звідти потечуть гроші. Якщо предки росіян збирали на болотах гриби та ягоди, полювали на хутрових звірів, рубали ліс і продавали за кордон, то їхні нащадки експлуатують надра в небачених масштабах. Грабувати природу, грабувати сусідів, грабувати всіх решта – це їхній спосіб життя. Інакше вони не можуть і не вміють… Тому, на відміну від нас, сіяти – це не про росіян.
– До речі, в українській історії багато міфів та фейків?
– Українська історія взагалі – один великий міф і один великий фейк. Москва працювала над цим не одну сотню років… Усе задля того, щоб переконати себе й нас, що ніякої окремої історії України – поза межами історії російської імперії – не існує. Тому там суцільна брехня й облуда… На жаль, навіть те, що сьогодні вивчають діти, теж великою мірою потерпає від залишків російсько–радянських чи карамзінсько–сталінських міфів. Вони вкорінилися на всіх рівнях: від шкільної програми до художньої літератури, кіно й анекдотів. Прикро, але усі ці міфи працюють.
– Ваш просвітницький Ютуб-канал існує вже шостий рік. Що для вас стало відкриттям?
– Те, що в Україні нині є майже мільйон людей, які цікавляться історією. Раніше чомусь вважалося, що наше минуле – це радше для науковців… На противагу полякам, які завжди ґрунтовно вивчали свою історію, пересічні українці лише в останні роки стали свідоміше до цього ставитися. Власне, нехтування історією, мовою, культурою і призвело врешті-решт до великої війни.
– Сьогодні повітряни тривоги в столиці тривають іноді по вісім годин. Ви уже звикли?
– Справа в тому, що наша хата під Києвом якраз біля Житомирської траси, де пролягає один із маршрутів “шахедів”. Тому просто над нами регулярно йдуть повітряні бої. Працюють ППО, мобільні групи… Ми їх, звичайно, не бачимо, але постріли чутно. У нас постійно “салюти”. Уже понад три роки. Звісно, ми до цього звикли.
МАНДРИ
– Якщо пригадати мирні часи: ви мені колись розповідали про яхту, на якій ходили Дніпром. Де вона тепер?
– Стоїть. Ви ж розумієте, що зараз навігації немає і ходити нікуди. Тільки – навколо яхти. (Усміхається).
– А найдовша подорож у вас куди і коли була?
– Ми ходили через Чорне море й дісталися турецького міста Сіноп. Це – не туристичний регіон, тому було дуже цікаво. Там жінки ходять з покритими головами. Люди не розуміють жодної мови, крім рідної. Алкоголю не продають. У ресторанах немає меню: ти показуєш пальцем, тобі це смажать і подають на стіл. Коли голосить муедзин, усі кидають роботу та стають до молитви. Там збереглися дивовижні мости, зведені колись римлянами… Ця безперервна подорож тривала більше тижня.
– Якщо взяти мандрівку не під вітрилом, яка з них була найекзотичнішою?
– Мабуть, на Балі. Є такий острів в Індонезії. Там дійсно суцільна екзотика. Нам пощастило: ми знайшли місцеву балійку, мати якої була з Криму. Та жінка погодилась стати нашим гідом. Вона усе розказала й показала. Це виявилось неймовірно захопливо. А лежати на пляжі… Ну, пісок він скрізь пісок. Що на Шрі–Ланці, що на Балі, що на Мальдівах.
– Там ви теж були?
– Так. На Мальдівах мене вразили риби. Ні, дайвінгом я там не займався. Просто плавав з трубкою і спостерігав за підводними мешканцями – зграями різного кольору й неймовірної краси. Бачив також манта – велетенських скатів, що вигулькнули з глибини. Одразу три: тато, мама й дитинча. З такими рогами на голові. Просто якась апокаліптична картина!
– Отже, яхтою ви кермувати вмієте, а який у вас водійський стаж?
– О-о-о-о, зараз скажу… У 20 я отримав права, нині мені 57, отже, виходить 37 років. За той час, яких тільки авто у мене не було. “Таврія”, “сімка”, “Нива”… Тепер же ж – електромобіль. Ні, не “Тесла” (усміхається), а “Ніссан”. Дуже зручно: приїхав додому, засунув у розетку й ні про що не переживаєш. Так само приїхав на роботу, встромив – і нехай собі заряджається… Ми ставимося до машин як до засобу пересування. Не більше.
– Ви трудоголік чи дозволяєте собі іноді нічого не робити?
– А нічого не робити – це як? Я просто не розумію це суто фізіологічно. Лежати на дивані чи що? У моєму житті лише два варіанти: або працюєш, або бухаєш, тобто розважаєшся. (Усміхається). А щоб взагалі нічого не робити… Така картина мені не знайома.
– Оскільки зайшла мова про алкоголь: у вас це горілка чи коньяк?
– Коньяк. З горілкою в нас якось не складається. Який бренд? Той, що купиш. Звісно, “пальоний” не беремо. (Усміхається). Колись були багаті, пили французькі коньяки. Тепер стали бідні, то перейшли на грузинські та українські.
СІМ’Я
– Скільки уже років вашому шлюбу?
– Цьогоріч буде тридцять вісім.
– Психологи стверджують, що кожні сім років подружжя, як правило, переживає кризу. Можете підтвердити?
– Чесно кажучи, я далекий від психології, тому не можу нічого сказати на цю тему. То якась така дивна наука, яка знає більше про мене, ніж я. Тому тут я не компетентний. (Усміхається).
– У будь–якому випадку, що цементує ваш шлюб?
– Чорт його знає! Я над цим ніколи не думав. (Після паузи). Звісно, 37 років тому я одружився із зовсім іншою людиною. Та й сам був іншим, ніж тепер. Але копирсатися в тому всьому… Якщо хтось хоче – нехай. У мене ж бажання немає.
– А такі суто прозаїчні речі: коли раптом посваритеся, хто перший іде миритися?
– На моє глибоке переконання, чоловік повинен робити перший крок. Але у нас по-різному буває. Я до того ставлюся дуже просто: ти хочеш жити з цією жінкою, значить, будуй стосунки свідомо. Не хочеш – розбігайтесь. Знаєте, у 20, може, й цікаво влаштовуати оті качелі “помирився – посварився”, а після 50-ти – уже не дуже.
– Характер у вас вибуховий чи нордичний?
– Мабуть, я спалахую. Знову ж таки, кожен про себе думає краще, ніж він є насправді. Тобто багато хто скаже вам, що він іще стримується, а якби не стримувався, ось тоді… Думаю, тут треба питати протилежну сторону. Той, хто поруч, бачить людину без облудного прикриття. Тобто такою, якою вона є насправді… Інша річ, що мені з братом було простіше: оскільки нас двоє, ми мали з ким поговорити й порадитися. Така конструкція більш стабільна і тривка.
– У “Щоденнику моєї секретарки” є такий рядок: “Жінки здатні виявити зраду по запаху, по волосині на піджаку, по непомітному сліду від помади…” Це з особистого, так би мовити?
– Ну, звісно. У нас взагалі все з особистого… Письменник з чого будує книжку? З того, що бачить довкола. Я ж не можу уявити себе п’ятирічною негритянкою де-небудь у Буркіна-Фасо. Можу тільки поділитися досвідом, як бути 30–40–50–літнім чоловіком в Україні. І якщо цей досвід комусь цікавий, народжується книжка, що може зацікавити якусь частину публіки, розважати чи примусити замислитися. А писати про життя єдинорогів, вигаданих персонажів нас ніколи не цікавило. Так чи інакше кожен твір будується з власного досвіду.
– Чи балує вас дружина якимись вишуканими стравами?
– Кухня у нас чоловіча справа, тому я балую дружину. (Усміхається). Не люблю готувати щовечора одне й теж. Волію експериментувати. Мені завжди цікаво, що вийде “якщо”. Щосезону намагаюся відкрити щось нове. Торік, наприклад, зробив пасту з цукіні, нарізавши їх тонко замість макаронів. Ефект вийшов цікавий… Одне слово, для мене кухня один із елементів творчості. Так само, як література чи музика.
– А ви володієте якимось інструментом?
– Ми з братом ходили до музичної школи на піаніно. Потім уже я захопився гітарою, а від неї один крок до кобзи. Сьогодні використовую її і під час презентацій, і на концертах. Наприклад, у театрально–музичному проєкті “Територія жінки”. Нещодавно у Києві відбулося три вистави, а незабаром покажемо її в інших містах.
– Коло ваших друзів перманентно розширюється чи ви щодо цього більше консерватор?
– До війни я, мабуть, відповів би, що консерватор. Проте уже три роки в нашій хаті мешкає головний режисер Херсонського муздрамтеатру Сергій Павлюк. З дружиною і п’ятьма дітьми. Ми з різних поколінь, фактично подружилися з нуля, але живемо душа в душу… Тож усе, що я сказав би вам раніше на цю тему, виявилось би тепер неправдою. (Усміхається).
– Перепрошую, а ваші діти де сьогодні?
– Наші діти уже розбіглися. Ми тому і запросили біженців до себе, бо оселя стояла порожня. Два сини – у ЗСУ, донька з онуком – у Кракові… Знаєте, раніше була традиція збиратися раз на тиждень разом. Такі собі великі сімейні збори. З приготуванням барбекю і не тільки… Сподіваюся, після закінчення війни ми її відновимо!
БЛІЦ
– Електроннна книга чи паперова?
– Якщо художня, то паперова, а якщо для роботи – електронна.
– Поїзд чи літак?
– Літак – це не завжди безпечно, тому краще – поїзд.
– Берлін чи Барселона?
– Ні там, ні там не був.
– Море чи річка?
– Море, звісно.
– Ранок чи вечір?
– Однаково.
– Рожеві окуляри чи блакитні мрії?
– Блакитні мрії. Цей вислів, до речі, любила моя бабуся.
– Луї де Фюнес чи Джим Керрі?
– Ой, не люблю ні того, ні того.
– Кіт чи пес?
– У нас десять років був пес. А ось котів жінки не люблять. Тому моя відповідь – пес.
НАШЕ ДОСЬЄ
Віталій і Дмитро Капранови народилися 24 липня 1967 року в місті Дубосари (Молдова). Захоплювалися музикою і спортом. Певний час займалися бізнесом. Заснували видавництво, в якому побачив світ їхній дебютний роман “Кобзар 200О”. Серед інших книг – “Щоденник моєї секретарки”, “Забудь-річка”, “Рута”.
Зіграли в одному з епізодів фільму Михайла Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь”. Працювали на телебаченні як ведучі програми розслідувань “Брат за брата”. Заснували Ютуб–канал “Імені Т.Г. Шевченка”, присвячений висвітленню “білих плям” в історії України. Були співаторами сценарію масштабного документального фільму “Ярослав Мудрий – тесть Європи”.
16 квітня 2024 року Дмитра Капранова не стало. Він помер буквально на руках у брата, який намагався робити масаж серця і штучне дихання. Як з’ясувалося потім, смерть спричинив розрив аорти. На вшанування пам’яті письменника у місті Конотопі на Сумщині одну з вулиць назвали його іменем. Хочеться сподіватися, що це стане прикладом і для київської влади.
