Українець з Чикаго, який мріяв зробить цей світ кращим
Мені було дуже важко розмовляти з його рідними, бо при кожній такій розмові раз’ятрюються незагоєні рани. Однак і діаспора Чикаго та США, й люди в усьому світі мають дізнаватись більше про Героїв України, таких як Михайло Яворський. Чесна, розумна, освічена людина, з гострою потребою справедливості й правильних рішень.
“Ми живемо один раз, але якщо ми робимо це правильно, одного разу достатньо”, — сказала колись американська письменниця Мей Вест.
Сьогодні це про Михайла. Патріота, Воїна, Героя.
Михайло Яворський — родом з Коломиї. Коли йому було 16 років, він з родиною переїхав до Сполучених Штатів Америки. У Чикаго прожив 25 років: здобув освіту, одружився. Виховував доньку та працював в ІТ-сфері. Мріяв про повернення на Батьківщину.
Коли дізнався про початок повномасштабної війни, одразу ж придбав авіаквитки в Україну й поїхав на передову. Упродовж 15 місяців воював на Херсонському, Миколаївському, Харківському, Донецькому та Луганському напрямках.
Михайло загинув 25 травня 2023 року під час обстрілу у селі Діброва Луганської області, коли виводив з-під обстрілів двох поранених побратимів. Коли він повернувся за третім, поруч розірвався ворожий снаряд.
6 травня 2024 року президент України присвоїв Михайлу Яворському звання “Герой України” (посмертно).
Я сиджу в затишній вітальні приватного будинку і розмовляю з сестрою Михайла Зоряною. Вважаючи, що розмовляти з сестричкою буде “легше”, ніж з мамою і дружиною, я помилилася. Це була дуже складна й нелегка розмова. Стільки горя й незагоєного болю було в голосі молодої жінки, що я зрозуміла – ніякий час не лікує. Тільки ставить нові запитання.
Однак, я відкрила для себе великий шматок з життя українського воїна, який щиро цікавився історією України, боротьбою за її волю, її сьогоденням й усім, чим цікавиться цілеспрямована, довершена, інтелігентна особистість. Спілкуватись з Зоряною було легко і просто – у кожному слові струменіла любов.
— Що його найкраще характеризувало з дитинства? Міша був борцем за справедливість. Ніколи не міг пройти повз якусь кривду. Тому він просто в перші ж години ступив у цю війну. Це було не тільки почуття обов’язку, як чоловіка, патріота, українця… в його очах ця війна була надзвичайно несправедливою.
— Що я б хотіла, щоб знали про нього? Таких людей дуже мало, але на них тримається цей світ. Вони за собою тягнуть тисячі. Одна така людина спроможна зробити цей світ кращим, на противагу тисячам, які зробили його гіршим.
— Як я дізналася про повномасштабну війну? Ми збиралися у подорож, і я тільки закінчила пакувати валізки й вирішила присісти трохи відпочити. І в цей момент я отримала текстове повідомлення від моєї подруги, яка написала про своє співчуття… Я не могла зрозуміти про що це вона і ввімкнула новини. А тоді вже почала телефонувати в Україну родичам.
— Початок війни — це був такий жах і розпач. У той час ми були в Маямі з мамою. Мама захворіла на ковід, було багато різних клопотів… і тут я з жахом дізнаюся, що Міша вже в Україні. Від мами ми все ще приховували правду, а вона, не розуміючи, що зі мною коїться, ще й заспокоювала мене.
— Він купив квиток в Україну на 25 лютого. В той день його не пропустили, у нього не було “ковідної” довідки. Він полетів наступного дня. Таким був Міша. Чесним насамперед сам із собою. Все думаю, що якби я була в Чикаго, то могла б зупинити його.
— Спочатку це був шок для мене. А потім був інший шок — як я до цього не додумалась? Як пропустила цю мить?! Ми були не просто брат з сестрою, ми були надзвичайно близькими. У нас невелика різниця у віці (півтора року) і ми все життя були поряд: вдома, вчилися в одній школі, росли в одному колі друзів… З дитинства у нього улюбленими іграшками були солдатики. Він завжди працював над стратегічними розробками, а ми по всій хаті наступали на цих солдатиків.
— Чи була потрібна йому американська армія в 17 років? Вона зробила з нього справжнього чоловіка. Ні, мама не могла його відмовити від чогось, якщо він уже вирішив це зробити. І коли почалася війна в Україні Міша казав — в мене ж є досвід служби, я можу по-справжньому допомогти. Однак, навіть якби не служба в армії — він все ж був би на цій війні.
— У нього було декілька таких моментів, що він чудом залишився живим. Одного разу ворог кинув гранату прямо йому під ноги, але вона виявилась бракованою і не зірвалася. Другий раз знову граната розірвалася прямо біля нього, хлопці загинули за декілька метрів від нього, а він залишився живим. Чи це стало для нього пересторгою? Зовсім ні.
— Мало того, що в нього самого не виникало бажання повернутися. Я, як сестра, вдавалася до різних “жіночих хитрощів”, щоб повернути його. До прикладу, перший раз, коли я їхала з допомогою в Україну, то передала листа Мішиному командиру і попросила людину передати просто йому в руки. Там написала, що брат фізично неспроможний воювати – у нього був тромбофлебіт, і він вже 5.5 років був постійно на кроворозріджуючих препаратах. Тому будь-яке поранення, навіть незначне, могло стати для нього фатальним.
— Міша дізнався про лист і залишив це військове формування. Потім у нього була можливість, як інженера, займатися дронами. Я зраділа — це дасть йому можливість триматись подалі від безпосередніх бойових дій і вислала велику кількість дронів для розвідки. Як тільки вони прийшли, Міша знову переводиться. Він рвався до бою.
— Що б ми не робили, щоб він повернувся, це на нього не діяло. Коли потік донатів на армію став набагато меншим, я йому сказала: “Міша, ось якби ти сюди приїхав, виступив би перед людьми, ми б організували фандрейзинги… уявляєш скільки допомоги ти міг би зібрати для хлопців?” У нього була одна відповідь: “А ЯК Я ЗАЛИШУ СВОЇХ ПОБРАТИМІВ? Повернутися в ту комфортну Америку? А як я буду дивитися в очі хлопців? Мені вже минуло 40 років, а цих молодих пацанів я залишу під кулями, під градами? Я не можу такого зробити”.
Там було без варіантів.
— Я приїжджала до нього в Україну, багато спілкувалася з ним. І увесь час намагалася переконати, повернути до дому, до сім’ї. Кажу: “Міша, подивись ось люди живуть звичайним життям, ходять на каву, відпочивають, працюють… Ти вже рік відслужив, виконав свій обов’язок громадянина, твоє сумління має бути чистим. Можеш хоч зараз сісти зі мною в автобус на Варшаву і за день бути вже вдома, з дружиною і донечкою”. А він у відповідь: “Як я залишу своїх молодих хлопців, які ще навіть не пожили, які ще не знають, що таке кохання, сім’я і діти? Я їх залишу вмирати, а сам поїду додому?!”
— Міша дуже вболівав за інших. Тільки вишлю обмундирування – у нього вже немає, комусь віддав. Усі мають мати спочатку, потім він. А я ж не тільки для нього купувала. Знаючи свого брата, запитувала: скільки хлопців у твоїй бригаді? 80. От я й везла 80 касок, 80 бронежилетів, 80 аптечок, прилади нічного бачення, тепловізори, тощо… Організовувались фандрейзери, закуповувалось військове обладнання, пакувалось і я сама везли усі ці валізи в Україну.
— Чи було мені страшно? Було дуже страшно залишати двох маленьких дітей, сім’ю, мирне життя, але ще страшніше було за Мішу. Щоб з ним нічого не сталося. За дуже короткий час мені треба було вивчити все про військову амуніцію: ступені захисту бронежилетів і касок, чим відрізняється тепловізор від приладів нічного бачення і т.п. Як правило, я це робила вночі.
— Міша мріяв, що Україна колись буде не тільки вільною і мирною. Він казав: “Зоряна, побачиш, Україна колись буде так процвітати, що перевершить й всю Європу, а можливо й Америку. За це, за майбутнє цих людей я воюю тут.” Втратити його — було дуже боляче. Однак, не дай Боже, щоб ця втрата була намарною. Тому я тепер намагаюся робити усе можливе, щоб Україна виграла у цій війні і стала такою процвітаючою пречудовою країною Європи і світу, якою її уявляв Міша і за яку він віддав своє життя.
Мама Михайла, Марія Яворська, розповідає про сина з неймовірною любов’ю і гордістю.
— Михайлик був дуже цікавою дитиною. У нього було багато запитань і він все хотів знати. Мав багато друзів. Коли він навчився читати, тоді читав все підряд. Але разом з тим був душею компанії, завжди мав чудове почуття гумору. Після початкової школи почав навчатись у Коломийській гімназії. Почуття українськості привив синові його дідусь, мій тато, який знав і бачив усі звірства москалів. Їхнє майно, дім, спалили більшовики, однак родина встигла врятуватися (с. Космач на Івано-Франківщині). Тато, Ярослав Бойчук, з відомого в Україні сімейного ансамблю Бойчуків, знав багато стрілецьких, повстанських пісень, й син почав записувати їх і співати з дідусем. Так він захопився справжньою історією України. На мою думку: основа патріотизму — ґрунтовне знання історії України.
—У нього були глибокі знання, однак завжди поводив себе скромно. В 13 років хотів бути істориком. Михайлику виповнилося 16 років, коли ми переїхали до Америки. На щастя, гімназія була з поглибленими знаннями англійської мови, тому його одразу ж прийняли в старший клас. Він провчився півтора року й після закінчення поступив в армію. Ми не могли йому заперечувати. Він вважав, що служба в армії дасть можливість отримати пільгову вищу освіту.
—За перші свої зароблені в армії гроші син купив 30 томів американської енциклопедії. Михайло увесь час ставив собі бар’єри і вперто долав їх. Після армії пішов вчитись на інженера в Іллінойський університет. Однак після року навчання він вирішив вступати до інженерного коледжу Урба́на-Шампейн Університету Іллінойсу, одного з найкращих у США. І його прийняли, незважаючи не те, що на 20 місць було понад 3 тисячі заявок. Перевагою перед іншими претендентами на додаток до знань стала служба в армії.
—Україна була в його думках і в його житті щодня. Він про Батьківщину читав, слухав, вивчав, знав подробиці сьогодення в різних сферах. Він підтримував Революцію Гідності. Коли почалася АТО, хотів їхати на фронт. Але тоді його зупинила дружина. Думаю, що якби він тоді потрапив в АТО, то вже б сюди, в Америку, не повернувся.
—Десь за пів-року до лютого 2022 року, Михайло записався на уроки східних єдиноборств. Він знав, відчував, що війна неминуча. Казав: якщо путін піде на Україну, він захлинеться у власній крові.
У перші ж години війни купив авіаквиток та вилетів в Україну. Втримати Михайла було неможливо. Вже розмовляючи з ним, коли він був на передовій, я знала, що не можу його просити повернутися, чи сварити, чи вмовляти. Одного разу я спитала сина: “Як ти так ризикуєш, знаючи про своє погане здоров’я (син п’ять з половиною років приймав препарати, що розріджують кров, перша група резус мінус і йому категорично не можна було травмуватися)?” А він відповідає: “Я не можу приїхати на все готове, це потрібно завоювати”. Я запитую: “А що ти плануєш жити в Україні?” Відповідає: “Так”. “А коли ти це вирішив?” “Ще до того, як поїхав в Америку”.
—У 2009 році Михайло познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною. Народилась донечка Соломійка — вилитий батько, яка була сенсом його життя. Він був весь у доньці, а Соломійка не могла без тата. Вона і характером на сина дуже схожа, і ззовні. У нього було дуже гарне почуття гумору. Вона хоч і маленька, але теж намагається так само жартувати. Онучка все розуміє, переживає. Я не уявляю, що він переживав, коли прощався з дитиною, йдучи на війну.
Дружина Михайла Оксана Яворська. З нею я спілкувалась телефоном і просила 5 хвилин, щоб не ятрити незагоєну рану. Проте, Оксана виявилась дуже теплою, щирою, відкритою і цікавою молодою жінкою. Ми проговорили майже три години і, звичайно, тут було багато болю і багато запитань, на які й сьогодні вона шукає відповіді.
—Ми познайомились з Мішею у когось на день народженні. Він одразу ж попросив телефон. Я тоді була дуже зайнятою, навчалась і працювала, й так і сказала йому: тільки у тому випадку, якщо це серйозно. Ми зустрічались, і одного разу він запросив мене в ресторан на суші та запропонував стати його дружиною.
— Міша був дуже цікавою особистістю. Високоосвіченою й ерудованою, мав глибокі знання в багатьох сферах. Він багато працював, а коли у нас народилася Соломійка, став дуже хорошим батьком, який просто годинами міг бавитися з дитиною. Соломійка обожнювала свого татуся й росла напрочуд не по-дитячому розважливою. Ставила “дорослі” запитання і очікувала на них відповіді.
— Міша завжди ставав “душею” будь-якої компанії. В гостях він вибирав бавити і розважати компанію дітей, а не дорослих. І діти його дуже любили. Він відгукувався на кожне прохання про допомогу. Друзі і знайомі завжди могли розраховувати на нього.
— Міша відчував, що війна неминуча. Він записався в школу східних єдиноборств і з листопада 2021 року інтенсивно займався там три рази на тиждень. Це вже пізніше я зрозуміла, що він готувався до війни.
— Чи здогадувалась я, що він може піти на війну? Одного разу я прямо запитала його про це, однак він заперечив, і я заспокоїлась. Проте тепер, згадуючи, як в останні тижні перед війною він прагнув більше часу проводити разом зі мною і Соломійкою, організовував цікаве проведення спільного часу, тощо, я розумію, що він просто хотів НАБУТИСЯ з сім’єю.
— Дізнатись, що він вилетів в Україну, нічого не сказавши мені (Міша знав, що я відмовлятиму його від цього, як було в 2014-му), — це стало для мене справжнім шоком. А як же я? Як Соломійка? Як ми самі без нього даватимемо раду? Відповідальність за сім’ю? Ба, навіть щомісячні рахунки? Я була не готова до цього.
—Ми часто спілкувались, коли він воював. Якщо у мене виникали проблеми, писала йому текстові повідомлення, і Міша, завжди відзвонював. Я весь час просила його повернутися до нашого життя, наводячи різні аргументи. Не допомагало. Він багато часу спілкувався скайпом з донечкою, показував їй зброю, розповідав про побратимів. Соломійка дуже сумувала за ним, чекала дзвінків — вона дуже любила свого татуся.
— Як я дізналася про його загибель? Ніхто мене не повідомив. Я дізналася випадково від сторонніх людей. І це теж було боляче. Ця рана і сьогодні болить, ятрять серце спогади про Мішу. У мене багато запитань насамперед до себе: чи могла я якось зупинити, повернути його додому? Не знаю. Соломійка дуже змінилася з того часу, як дізналася про загибель тата, замкнулася в собі.
Все це дуже важко пережити. 6 травня, на День піхотинця, Міші присвоїли звання Героя України.
Плануємо з Соломійкою поїхати до Вашингтона на вручення Зірки Героя. Я хочу, щоб донечка запам’ятала цю подію і завжди пишалася своїм татом, який, залишивши затишне життя в Чикаго, поїхав захищати свою Батьківщину.
Командир Михайла Яворського, ветеран російсько-української війни Сергій Волошин.
—У нього була якась надмотивація. Він хотів довести не тільки навколишнім, але й собі, що не поступається молодим хлопцям. У нас у добровольчому корпусі на сьогодні — три Герої України: Тарас Бобанич “Хаммер”, Яворський “Чикаго” і Дмитро Коцюбайло “Да Вінчі”, який єдиний отримав звання прижиттєво. Але, на жаль, всі тепер — загиблі.
6 травня Президент України підписав Указ (№281/2024) про присвоєння звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” старшому солдату Яворському Михайлу Володимировичу (посмертно). Найвищою державною нагородою Михайла відзначено за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.
24 травня 2024 року в Коломиї на фасаді гімназії імені Михайла Грушевського, де він навчався, відкрили меморіальну дошку Герою України Михайлові Яворському.
Вічна пам’ять нашому співвітчизнику!
Діаспора Чикаго, США й українці усього світу вдячні Герою за захист України.
