Українці, які з різних причин були змушені залишати рідну землю, а також уже їхні нащадки, завжди уважно слідкували за подіями в Україні, надаючи моральну і матеріальну підтримку її народу. Проблема голодомору в УРCР постійно була і є в полі зору української діаспори, починаючи з трагічних подій 1932-1933 років і протягом десятиліть, коли на материковій Україні замовчувався навіть сам факт голоду. І тільки 28 листопада 2006 року Верховна Рада України за поданням Президента України Віктора Ющенка, хоча і з труднощами, все ж прийняла Закон України за № 376-V “Про голодомор 1932-1939 років в Україні”. Як зазначали зарубіжні українські засоби масової інформації, лише по 15 роках незалежності Парламент України визнав голодомор 1932-1933 років геноцидом проти Українського народу.
І в цьому, безперечно, є заслуга української діаспори, зокрема Канади і Сполучених Штатів Америки, яка “била в усі дзвони, щоб світ почув і визнав голодомор як геноцид проти нескореної української нації”. У 1932-1934 рр. українська преса США і Канади постійно і дуже докладно інформувала своїх читачів про голод в Україні. Попри повну інформаційну блокаду радянського уряду, цензуру, яка, за свідченням іноземних журналістів, була найсуворішою за всю історію радянської Росії, “калічила без милосердя депеші закордонних кореспондентів, пропускаючи тільки такі невинні вислови, як “труднощі з харчуванням”, правда все ж просочувалася у засоби масової інформації.
Діаспорна преса не мала власних кореспондентів УРСР і таким чином не могла давати інформацію безпосередньо з місця подій, тому була змушена головним чином передруковувати матеріали із західноукраїнських, польських, чеських, німецьких, англійських, американських та інших часописів. Були серед іноземних кореспондентів і такі, які захоплювалися здобутками СРСР й замовчували факти голодомору. До прикладу Уолтер Дюранті − кореспондент часопису “The New York Times” у Москві (з 1922 по 1941 роки) − у своїх статтях про Радянський Союз заперечував існування голоду в Україні, стверджуючи, що “будь-яке повідомлення про голод є сьогодні перебільшенням або зловмисною пропагандою”. 31 березня 1933 року в “The New York Тimes” опубліковано його статтю “Росіяни голодні, але не голодують”, у якій Дюранті виправдовував примусову колективізацію сільського господарства, стверджуючи, що “неможливо засмажити яєшню не розбивши яєць”. Приховуючи правду, він писав, що “нема ніякого фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання”. Саме йому Сталін дав інтерв’ю і висловив подяку за те, що зробив добру роботу своїми повідомленнями про Радянський Союз, а у США Дюранті за свої репортажі отримав найпрестижнішу журналістську премію Пулітцера.
Проте, були й такі журналісти, завдяки яким світ все ж таки дізнавався про трагічні події в України. Один з них Гарет Джонс − випускник Абериствитського і Кембриджського університетів, знавець кількох іноземних мов, у тому числі російської, радник із закордонних справ експрем’єр-міністра Великобританії Л. Джорджа. Його статті друкували багато британських та американських газет. Внаслідок чого радянський уряд звинуватив його у різних злочинах, включно з шпигунством, його ім’я було внесено у “чорний список” ОГПУ, довіку заборонивши в’їзд на територію СРСР, оголосивши Гарета Джонсона персоною нон-грата. В одній зі своїх статей Джонс писав, що твердо вирішив побачити на власні очі, як насправді живуть українські селяни. Це було важке завдання, адже журналістам було заборонено відвідувати села. Єдине, що можна було зробити, то це купити квиток до одного з великих міст, а тоді таємно на півдороги вийти з поїзда, що він й зробив. Те, що побачив Гарет Джонс, його глибоко вразило: “Я сам обійшов села і дванадцять колгоспів. Люди всюди волали: “Немає хліба. Ми вмираємо”.
Страхітливі масштаби національної трагедії відображено і в сумних словах іншого британського журналіста — Малколма Маггеріджа, який також побував в Україні: “Вони перетворили найродючішу в світі землю на мертву пустелю”.
“Аналогічну роль чемпіона за правду про трагедію в Україні”, за твердженням Мілени Рудницької − відомої української журналістки, заступниці голови Українського громадського комітету рятунку України, який було створено у Львові 16 липня 1933 року, і який став фактично центром всієї політичної акції через голод 1932−1933 років в Україні, − виконував в Америці Вільям Генрі Чемберлен, московський кореспондент бостонського часопису. Він жив у Москві дванадцять років, добре знав російську мову. Його дружина була родом з України. Вони разом мали змогу побувати на Кубані, на Полтавщині і в околицях Білої Церкви Київської області. Повідомлення про страшний голод в Україні почав надсилати в Бостон з осені 1934 року, коли покинув назавжди Радянський Союз і почав працювати на Далекому Сході. На жаль, його повідомлення надходили у США зі значним запізненням.
Перші інформації про голод в Україні стали відомі з німецької, австрійської й швейцарської преси. В. Штайн, кореспондент щоденника “Vossische Ztitung” з Берліна, був одним з перших, чия стаття повідала Європі про голод в Україні. Вона була передрукована 22 червня 1932 року канадським часописом “Український голос”. Вже восени 1932 року в українській північноамериканській пресі з’явилися перші вістки про голодний канібалізм в Україні.
В українських часописах Північної Америки було опубліковано низку статей, де розповідали про голод в УРСР. Роз’яснювали, що ця трагедія сталася через те, що врожаї в українських селах було повністю конфісковано − у той час, коли люди вмирали від голоду, продукти харчування вивозили за кордон. У 1932-1933 роках уряд СРСР намагався приховати справжнє становище, стверджуючи, що ніякого голоду немає і відмовлявся від будь-якої допомоги.
Найбільше уваги висвітленню голодомору в Україні приділяли українські часописи: в Канаді – “Український голос”, “Канадійський фармер”, “Новий шлях”, “Українські вісті” та ін., у США – “Свобода”, “Америка”, “Січ”, “Католицький провід”, “Народна воля”, “Народне слово” та ін. У жовтні 1933 року в США вийшов перший номер англомовного тижневика “The Ukrainian Weekly”, який заснувала одна із найбільших і найвпливовіших українських організацій у Сполучених Штатах − Український Народний Союз (створена 1893 р., активно діє і нині). Одне із завдань цього видання, перший номер якого побачив світ саме у час голодомору, “повідомляти американське суспільство про події в Україні”. Адже на Заході тоді про український голодомор майже нічого не знали.
15 листопада 1932 року “Вісник” − релігійний часопис, який видавали у Вінніпезі − помістив статтю під назвою “Людоїдство на Україні”, в якій вказано і села, де були зафіксовані ці трагедії.
Варто окремо зупинитись на статті з Праги голови жіночої національної української ради професора Р. Русової і секретаря доктора Х. Кононенко “Голод на Україні”, яку спеціально було написано для “Свободи” і опубліковано 4 серпня 1933 року. У ній показано справжнє становище в радянській Україні, а також лунав заклик про необхідність надати допомогу. Друкувались у пресі і листи із радянської України, які інколи все ж вдавалось переправити через океан. Були і живі свідки тих подій.
Дуже активно діяли жіночі організації, зокрема Союз українок Америки, який створив Комітет негайної допомоги голодуючій Україні. Члени комітету намагалися ознайомити громадськість країни поселення з подіями в Україні через американську пресу з тим, щоб провести збірку коштів і вислати їх голодним. Виготовлені меморандум, листи і прохання було скеровано до президента США, його дружини, конгресменів, сенаторів, різних урядових інституцій, фундацій, організацій релігійного і гуманітарного характеру, Червоного Хреста в Женеві, Американського Червоного хреста та інших, щоб провести акції на місцях.
Показово, що листи й звернення по допомогу, які надходили до Білого дому особисто президентові, передавали у держдепартамент, а той відбувався відписками. Зворотним боком нехтування жорстокою правдою були закулісні переговори між державами. І те, й інше прокладало шлях до дипломатичного визнання адміністрацією Франкліна Д. Рузвельта Радянського Союзу. Цей крок, здійснений у листопаді 1933 року – найтрагічніший для України момент національної історії, відразу після Голодомору, – став індульгенцією сталінському режиму.
Діаспора Північної Америки протестувала проти курсу адміністрації Франкліна Д.Рузвельта на зближення з СРСР, його дипломатичне визнання й вимагала подати допомогу мільйонам голодних в Україні. На жаль, її зусилля виявилися марними через цілковиту байдужість тодішньої американської адміністрації до трагічної долі мільйонів українських селян, які стали жертвами геноциду.
***
Українці використовували будь-які можливості, щоб привернути увагу громадськості своєї країни до трагедії в радянській Україні. Багато зробив у цьому напрямку Михайло Лучкович – визначний український громадський діяч, перший українець, якого 1926 року обрано до Федерального Парламенту Канади. Він неодноразово під час виступів у Парламенті, зустрічей з політиками, громадськими діячами, у виступах у засобах масової інформації намагався донести як до уряду, так і населення своєї країни про трагічне становище в УРСР і домагався осуду голодомору.
15 вересня 1933 року Українська народна рада в Канаді видала англійською мовою бюлетень про голод в Україні, який було підготовлено на основі свідчень Марії Жук, яка того часу прибула з України до свого чоловіка в Канаді. Бюлетень розіслали з відповідними листами до державних чинників Канади, США, Великої Британії, Франції, Італії, Німеччини. Ці матеріали також надрукували у канадському часопису “The Winnipeg Tribune”.
Українці США і Канади провели низку заходів проти голодомору в Україні, щоб привернути увагу громадськості своїх країн, уряду та домогтися від уряду СРСР дозволу надати допомоги голодним. Перші віча протесту відбулися 25 лютого і 2 квітня 1933 року у Саскатуні та 25 березня у Геффорді. У резолюції в Геффорді, зокрема наголошувалось, що “голод на Україні є викликаний червоними ватажками Кремля, щоби вигубити українських селян, які так вперто ставлять опір їх страшним прокрустівським експериментам” й лунав заклик надати допомогу, щоб врятувати людей від голодної смерті.
19 березня 1933 року в Українському народному домі в Торонто відбулося віче проти штучно організованого голоду в Україні, скликане відділом Союзу українців самостійників (СУС) при співучасті товариств Український народний дім та “Просвіта”. Було ухвалено і відповідну резолюцію. 2 квітня і 1 листопада 1933 року українці в Торонто знову зібрались, щоб висловити протест проти “винищення” своїх колишніх співвітчизників в УРСР. 25 червня цього ж року акції протесту відбулися у Віндзорі, 6 липня − у Монреалі. 23 червня Українська національна рада у Вінніпезі, яка об’єднала 17 організацій, влаштувала всеукраїнське віче, на якому було схвалено резолюції відносно становища в Україні, засуджено облогу голодом. Через три тижні, під час другого віча, яке було проведено у Вінніпезі тими ж об’єднаними силами через голодомор в Україні, представники прокомуністичної, прорадянської організації Товариство український робітничо-фермерський дім (ТУРФДім) атакували його учасників і вчинили бійку. Це був справжній рукопашний бій, під час якого використовували стільці, залізні прути й каміння. У залі читальні “Просвіта”, де відбулося зібрання, були вибиті вікна та понищене усе майно. Нападників вдалося викинути з приміщення.
У той же ж день відбувся мітинг-протест проти голодомору в Україні в іншому канадському місті − Судборі, на який теж напали українці-комуністи.
17 вересня Союз українських самостійників (СУС) за підписом голови Мирослава Стечишина видав відозву до громадян, у якій зазначалось: “Нам треба протестувати, треба прилучити свій голос до голосів наших братів у Старім Краї і на еміграції в Європі. Союз Українців Самостійників кличе усе українське громадянство до акції протесту. Піднесім такий сильний голос протесту, щоби цілий світ нас почув…”.
Зусиллями СУС такі зібрання відбулися у багатьох канадських містах і населених пунктах, де компактно проживали українці: Скептон, Ешвил, Кловерлиф, Ледвин, Давфин, Силвер, Глен Елдер, Лейді Лейк, Норквей, Еллов Крік, Марлін, Стрий, Редвей, Кеппон, Калгарі, Едмонтон та ін. Активно діяло і Українське національне об’єднання (УНО). Ця організація видала два заклики: “Крайова Екзекутива УНО кличе всіх українців Канади до протестних акцій” і “Протестуймо проти винищування України Москвою: Спішімо з поміччю голодуючій Україні”. Заклики були звернені до кожного українця і українки “допомогти українському населенню на Східних Українських Землях…, бо інакше вкриємо себе ганебним соромом на віки!”.
24 листопада 1933 року було проведено день національної жалоби, відбулися молитви, збирались кошти для зморених голодом.
У Сполучених Штатах Америки перші всенародні віча протесту проти голодомору в УРСР відбулися 13 вересня 1933 року в Нью-Йорку, 16 жовтня − у Філадельфії, 26 жовтня − у Рочестері. У них взяли участь усі українські товариства і братства, політичні та освітні організації (крім прокомуністичних). 28 жовтня у Детройті було створено так званий безпартійний комітет, зусиллями якого відбувся похід вулицями міста і проведено віче проти “нищення населення голодом на великій Україні московською владою”.
У жовтні 1933 року українські організації у США – Об’єднання української організації в Америці (УОА), Український народний союз, “Провидіння”, Українська народна поміч, Злучені українсько-американські демократичні клуби, Комітет допомоги голодуючій Україні та Центральний комітет українських американських національних організацій Нью-Йорка – скерували президенту США меморандум, де йшлося про голод в Україні, а також висловлювався протест проти визнання СРСР американським урядом. Об’єднання українських організацій в Америці разом з іншими українськими організаціями влаштували у листопаді 1933 року низку акцій під гаслом “Спасіть Україну від голодної смерті!”, а 19 листопада оголосили Днем національної жалоби.
Тисячі українців багатьох міст Сполучених Штатів вийшли на вулиці, протестуючи проти національного геноциду, який чинила Москва. Акції протесту провели у Нью-Йорку, Чикаго, Міннеаполісі, Бостоні, Фултоні, Сент-Полі та в інших містах. Ряд маніфестацій відбулися спокійно та в деяких були сутички з українськими прокомуністичними організаціями. Так, 28 листопада 1933 року під час демонстрації у Нью-Йорку маніфестанти зазнали нападу комуністів і не тільки українців, але й росіян та інших національностей. На учасників маніфестації 17 грудня у Чикаго, яку проводили на знак протесту проти голоду в радянській Україні, у якій взяли участь близько трьох тисяч українців, також напали комуністи-українці. Вони кидали в демонстрантів каміння та били металевими прутами.
Наступного дня американські часописи помістили інформацію про сутичку між українцями, в результаті якої близько 100 осіб було поранено.
Зіткнення між двома групами українців відбулися в Бостоні, Детройті, Бриджпорті.
***
На захист зморених голодом піднялася і церква. Єпископ Української католицької церкви кир Василій Ладика 13 вересня 1933 року у пастирському слові “У хвилі народного горя” звернувся “до всіх вірних в Канаді в справі погибаючих братів на Великій Україні” і закликав “прилучитися до цього протесту і смутку та об’явити його цілому світу”. Це послання опублікував едмонтонський часопис “Українські вісті”. Архиєпископ Іоан Теодорович − найвищий ієрарх УГПУ, який очолював Українську греко-православну церкву в Канаді, звернувся з архипастирським посланням “До Вірних Української Православної Церкви в Америці і Канаді”, яке було опубліковано у Вінніпезькому “Віснику” 1 вересня 1933 року. Костянтин Богачевський – голова Української католицької церкви у США у своєму зверненні до віруючих наголошував, що християнським обов’язком є голодного нагодувати. Священник підкреслював, що “ніколи мабуть цей обов’язок не стояв перед українцями в такій грозі та силі, яке стоїть сьогодні, в обличчі факту, що мільйони братів і сестер конають голодною смертю”. Він закликав рятувати мільйони земляків від голодної смерті.
24 грудня 1933 року по всій країні Українська православна церква відслужила молебень за зморених голодом в Україні, а також провадили збір коштів для голодуючих.
Масові заходи української громади, головним чином завдяки зусиллям Українського народного союзу та Об’єднанням українських організацій в Америці, мали результати. Конгрес США був змушений розглянути справу Великого голодомору. Конгресмен Гемілтон Фіш молодший зі штату Нью-Йорк запропонував Палаті представників резолюцію № 399, що закликала СРСР “не чинити перешкод на шляху американських громадян, які намагаються надати допомогу у формі грошей, продуктів та інших предметів першої необхідності в охоплені голодом регіони, чи якось полегшити жахливі страждання, спричинені голодом”. 28 травня 1934 року Палата представників США прийняла резолюцію № 399, в якій засудили Великий голод в Україні. Однак Радянський Союз не лише “відмовився вжити конкретних заходів для боротьби з голодом, …але й використав голод як засіб скорочення кількості населення України, придушення політичних, культурних та національних прав українців”.
1934 року заходами Об’єднання українських організацій в Америці було опубліковано брошуру під назвою “Голод в Україні”, в якій містився повний текст резолюції Палати представників, а також уривки із репортажів про голод в Україні, які були опубліковані у провідних американських, канадських, англійських часописах. У брошурі вміщено також повні тексти листів від міністра закордонних справ СРСР М. Литвинова та радника радянського посольства у Вашингтоні, в яких вони всі матеріали про голод називали брехнею, стверджуючи, що за даний період населення радянської України ніби-то зросло. Говорячи словами згадуваної нами Мілени Рудницької, йшла боротьба за правду про великий голод. Саме під такою назвою на шпальтах часопису “Свобода” друкувалась її стаття.
***
Українці та їхні нащадки на Північно-американському континенті все робили для того, щоб світ дізнався про цю страшну трагедію. Тим більше, що в СРСР продовжували стверджувати, що ніякого голоду не було, що це все вигадки, брудні наклепи українських буржуазних націоналістів − злісних ворогів українського народу. Особливо широкого розмаху набув рух у його 50-річчя. Наслідком зусиль всієї спільноти стало те, що про злочинність Кремля заговорила українська міжнародна преса, радіо, телебачення й врешті кіно.
На публічних площах стали виростати пам’ятники жертвам страхітливого злочину.
1982 році в Торонто почав діяти Український дослідний центр голоду, що збирав матеріали, завірені свідчення людей, які пережили голод, від науковців-істориків, кореспондентів та дипломатів, які у тих роках були в Москві і мали можливість поїхати в Україну, де вони самі бачили це масове і штучне неймовірне народовбиство. Іроїда Винницька, яка стояла біля джерел створення цього центру, більш ніж через 20 років потому згадувала, що у складі створеного громадського комітету були інженери, лікарі, представники інших професій − на початку майже не було істориків, члени центру поставили собі за мету зібрати та проаналізувати документи про голодомор, які є в архівах Англії, Америки, Італії і Німеччини (адже минуло 50 років і документи, які зберігаються в архівах, повинні були стати загальнодоступними).
Було знайдено багато цінних документів, головним чином у британських і німецьких архівах. Тоді ж виникла думка − зібрані матеріали опублікувати, щоб вони стали доступні широкій громадськості. Згодом з’явилася нова ідея: зробити документальний фільм про одну з найтрагічніших сторінок української історії, бо це давало шанс звернутися до більшої кількості людей. Зусиллями Комітету дослідження голоду в Україні, що був створений під патронатом Світового конгресу вільних українців, моральній і матеріальній підтримці української спільноти всього світу за два роки відзнято одногодинний документальний фільм за книгою видатного американського історика Роберта Конквеста “Жнива розпачу”, який увійшов у світову історію “як одне із найвиразніших обвинувачень сталінського тоталітарного режиму в злочинах проти українського народу”.
Коштував фільм близько 300 тисяч доларів. Першу версію було зроблено англійською мовою, незабаром французькою, іспанською та українською. Радянська пропаганда цей фільм назвала вигадкою “буржуазних українських націоналістів”, “німецьких колаборантів”, ворожим виступом проти російського народу і т.д. Посольство СРСР в Оттаві навіть звернулось до канадського уряду заборонити його показ.
“Жнива розпачу” зробили велику справу у висвітленні на міжнародному рівні теми голодомору 1932-1933 років в Україні, викликав широку дискусію. Фільм було відзначено на багатьох різноманітних міжнародних короткометражних документальних фільмових фестивалях, отримав 11 нагород, в тому числі шість перших. “Жнива розпачу” з’явилися на телеекранах Канади, Сполучених Штатів Америки, Австралії, європейських країн, фільм подивились понад 60 мільйонів осіб. Його копії є у багатьох університетських і публічних бібліотеках, сотні відеокасет були надіслані дипломатам та членам парламентів різних країн. Міністерство освіти Нью-Йорка і штату прийняло рішення використовувати цей фільм у програмі навчання в середніх школах, коледжах і університетах.
Пам’ятаймо жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. У пам’ять про понад 10 мільйонів вбитих українців закликаємо усіх “Запалити свічку пам’яті”, поставити її на підвіконні 26 листопада та вшанувати загиблих хвилиною мовчання.
Олена Ковальчук, Київ
Український історик, дослідниця історії української діаспори США і Канади та східної діаспори, історії української культури, біографістики
