У 2024 році ми відзначаємо 365 річницю перемоги у Конотопській битві над московським військом. Це яскравий приклад перемоги української зброї, коли козацька армія завдала нищівної поразки російським загарбникам. Найцікавіше те, що передумови битви понад 300-річної давнини нагадують події сучасної російсько-української війни.
Гетьман Іван Виговський у своїй зовнішній політиці обрав шлях євроінтеграції, підписавши у 1658 році Гадяцький договір. Польща, Литва і Гетьманщина мали об’єднатися в одну державу. Проти цього рішуче виступило московське царство, яке не бажало випускати Україну із кола своїх інтересів. Невдовзі російська армія вторглася на територію Лівобережної Гетьманщини. Почалась московсько-українська війна 1658 – 1659 років.
Це – одна з наймасштабніших битв 17 століття не лише в історії України, а й у цілому для Східної Європи. У ній з обох боків взяло участь приблизно 70-80 тисяч вояків.
Битва з московитами під Конотопом
Передумови для збройного конфлікту між Військом Запорозьким і Московським царством почали визрівати ще за життя Гетьмана Богдана Хмельницького. 1656 року московія підписала Віленське перемир’я із Річчю Посполитою і почала активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. У відповідь Хмельницький налагодив союзницькі відносини зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом.
Після його смерті та обрання Гетьманом Івана Виговського, московське царство почало відверто підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запоріжжі. Остаточно зневірившись у московській підтримці, Іван Виговський у вересні 1658 року уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Згідно з її умовами, козацька Гетьманщина перетворювалася на Велике Князівство Руське і ставала рівноправним членом триєдиної (польсько-литовсько-української) Речі Посполитої.
Підписання Гадяцького договору призвело до відкритої війни між Військом Запорозьким і московським царством. Навесні 1659 року москва вирішила завдати вирішального удару. Військо очолив один із близьких радників царя – князь Олексій Трубецькой. Московські сили нараховували від 30 до 50 тисяч вояків, серед яких було багато дворян та елітні відділи кінноти. До Трубецького приєдналися кілька тисяч лівобережних і слобідських козаків на чолі з Іваном Безпалим, вороже налаштованих до Виговського і Польщі.
Та з самого початку похід в Україну загальмувався. У квітні 1659 року розпочалася облога Конотопа. Місто стійко захищали 4500 чоловік під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Такий розвиток подій дав змогу Івану Виговському перехопити ініціативу.
Український Гетьман зібрав під своїми знаменами козаків 8-ми правобережних і 3-х лівобережних полків. Загалом це становило 16-17 тисяч козаків, здебільшого піхотинців. На боці Виговського виступили такі відомі козацькі полковники, як Іван Богун, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Остап Гоголь, Филон Джеджалій.
Окрім козаків, Гетьман розпоряджався приблизно 4 тисячами найманого війська, серед яких були серби, волохи, німці, поляки. Найбільшим союзником Виговського став кримський хан Мухаммед IV Гірей, який привів під Конотоп з Північного Причорномор’я і Приазов’я 30-40 тисяч вершників.
7 липня 1659 року переважна частина московитів продовжувала залишатися під стінами Конотопа. Назустріч противнику Трубецькой вислав кінноту, її очолили Григорій Ромодановський, Семен Пожарський і Семен Львов. Вона дійшла до переправи через річку Куколка поблизу села Соснівка (нині Конотопського району Сумської області). З протилежного берега річки підійшли основні сили Виговського. Кримські татари розташувалися у засідці в урочищі Пуста Торговиця за 7 км звідти.
Близько 2-ї години дня 8 липня московська кіннота форсувала річку Куколку й атакувала основні сили Виговського. Але московські воєводи сильно недооцінили противника. Атаку було відбито. Після того Виговський відступом заманив московитів у пастку, наразивши їх на удар татарської кінноти. Напад був настільки сильним і несподіваним, що відрізав практично всю московську кінноту від Конотопа. В контратаку перейшло і козацьке військо. Московити потрапили в оточення і зазнали цілковитого розгрому.
Внаслідок битви потрапили у полон двоє з п’яти воєвод князя Трубецького – князі Пожарський і Львов, одні з найдосвідченіших кавалерійських воєначальників московської армії. Загалом ворог втратив, за різними даними, від 5 до 30 тисяч осіб убитими й полоненими. Втрати козаків і татар сягали від 3 до 10 тисяч чоловік.
Основними причинами поразки московських військ у Конотопській битві було те, що вони зав’язли в облозі Конотопа, не мали достатніх розвідувальних даних про сили противника і вкрай недооцінили його, відправивши назустріч менші сили – здебільшого кавалерію. Цим скористалися Гетьман і кримський хан, які зайняли вигідні позиції і затягнули ворога у пастку.
Відповідно до домовленостей між козаками й татарами, полонених московитів видали татарам. Мухаммед IV Гірей під страхом смертної кари наказав своїм воїнам стратити всіх бранців. Як писав османський хроніст Наїма: “Перед ханським наметом відрубали голови всім значним полоненим, після чого й кожен воїн віддав мечу бранців, які йому дісталися”. Так загинув князь Семен Пожарський, а князь Семен Львов через два тижні помер від поранень.
Як відомо, ця перемога, попри її масштаб, не мала вирішального стратегічного значення. Вже 11 вересня гетьману Іванові Виговському довелося скласти булаву та назавжди відмовитися від планів походу на москву. У тодішніх українських еліт не було єдиного бачення майбутнього шляху розвитку Української козацької держави, через що історичний шанс був втрачений.
Інтерес до раніше майже забутих українських діячів 17 століття, зокрема воєначальників часів московсько-української війни 1658-1659 років, відроджується. Прикладом цього стало, наприклад, перейменування вулиці московської у Києві (в селищі Жуляни) на честь полковника Григорія Гуляницького – героя оборони Конотопа у 1659 році.
Сьогодні пропонуємо згадати ще двох “героїв Конотопа”, які зробили вагомий внесок у перемогу над московських військом, але з різних причин дістали менше уваги від істориків – кримськотатарського мурзу Карач-Бея та генерального осавула Війська Запорозького Івана Скоробагатька.
“Джигіт, схожих на якого немає”
Карач-Бей – мурза Аргинський, князь Перекопської орди. Один із найвидатніших кримськотатарських полководців 17 століття, що залишився у тіні більш згадуваних у літературі діячів ханату – мурзи Туґай-Бея, ханів Ісляма ІІІ Ґерая, Мегмеда IV Ґерая.
Карач-Бей, імовірно, був “головним автором” перемоги під Конотопом. Перша документальна згадка про нього датується 1643 роком. У ранніх документах представник кримськотатарської знаті фігурує як “Караш-мурза”. У 1640-х роках без цього мурзи не обходився жоден значний татарський набіг на землі Речі Посполитої та Московського царства. Один із таких походів у 1647 році мало не коштував Карашу життя: на чолі 10-тисячного татарського корпусу мурза вторгся на територію московії, але був розбитий у бою на річці Тихій Сосні. Сам татарський воєначальник дістав поранення та “втік з невеликими людьми”.
Наступного 1648 року Караш-мурза брав участь у бойових діях проти польського коронного війська на боці Богдана Хмельницького. Під командуванням Туґай-Бея знатний кримець бився під Жовтими Водами та Корсунем.
Вже у 1651 році мурза сам очолював великий татарський загін, що прийшов на допомогу козацькому гетьману та взяв участь у битві з польсько-литовським військом під Білою Церквою. Караш відзначився і наступного року: у битві під Батогом очолювані ним татари здійснили удавану втечу, заманивши польську кінноту в засідку. Цей же ж маневр кримськотатарський полководець повторить 8 липня 1659 року під Конотопом.
Після перемоги у Батозькій битві підлеглі Караш-мурзі кримські татари брали участь у страті полонених польських жовнірів. Польський шляхтич Станіслав Друшкевич, що дивом уцілів у різанині, згодом називав кримського бея “великим ворогом народу нашого”.
У 1658 році він привів кримськотатарське військо на підмогу Виговському у боротьбі з повсталим полтавським полковником Мартином Пушкарем і кошовим отаманом Запорозької Січі Яковом Барабашем. Татари відіграли важливу роль у битві під Полтавою, в якій повстанці були розгромлені.
У червні 1659 року Карач-Бей очолив 20-тисячний корпус, що знову йшов на допомогу Виговському – цього разу проти московського князя Трубецького, який оточив Конотоп.
Свою першу звитягу у цій військовій кампанії воєначальник здобув 12 червня. По дорозі до Конотопа – поблизу містечка Говтви – корпус Карач-Бея наштовхнувся на 8-тисячний загін московського воєводи Володимира Новосильцева та промосковського наказного гетьмана Івана Силки. Князь Олексій Трубецькой відправив їх з-під Конотопа у рейд на південь Лівобережної України.
Царські вояки та козаки-опозиціонери 11 травня влаштували різанину в Горошині (нині – село Горошине на Полтавщині), спаливши містечко та вирізавши його мешканців. 7 червня загін Новосильцева та Силки обложив Говтву. Деблокувати місто намагався чигиринський полковник Герасим Каплонський, проте у нього не вистачало сил, щоб завдати ворожому загону поразки.
Корпус Карач-Бея оточив та розгромив московсько-козацькі сили, вміло скориставшись чисельною перевагою. Ватажок козаків-опозиціонерів Силка потрапив у полон і згодом його стратив Іван Виговський. Московський воєвода Новосильцев дивом врятувався.
Натхненні цією перемогою кримські татари 19 червня з’єдналися з козаками Виговського. 24 червня до них з основними силами долучився кримський хан Мегмед IV Ґерай.
Карач-Бей був найбільш досвідченим полководцем у стані кримського хана. Ймовірно, саме він був автором плану заманювання в засідку та оточення московської кінноти, що його блискуче реалізували 8 липня 1659 року.
Знищення кримськими татарами полку воєвод Семена Пожарського та Семена Львова стало ключовим епізодом Конотопської битви.
Втративши майже всю кінноту у бою біля Пустої Торговиці, московський головнокомандувач Олексій Трубецькой вже не думав про перемогу над козаками і татарами, а лише – про безпечний відступ до Путивля.
Видатний кримськотатарський полководець загинув у грудні 1663 року – у бою з не менш видатним кошовим отаманом Іваном Сірком, обороняючи від козаків і московитів Перекоп. Разом з Карач-Беєм у цій битві полягли його брат та племінник.
“Старий заслужений чигиринський козак”
Іван Скоробагатько – один із ключових козацьких полководців під час московсько-української війни 1658-1659 років. За походженням він був шляхтичем, імовірно – належав до однієї з гілок знатного русько-литовського боярського роду Скоробагатих.
На початку Хмельниччини Іван Скоробагатько вже мав значний авторитет серед козацтва. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року він фігурує у складі “загальновійськового товариства”. Туди записували заслужених козаків, що перебували в оточенні гетьмана та складали кадровий резерв для призначення у майбутньому на високі старшинські посади (поруч зі Скоробагатьком у Реєстрі – Іван Богун і Петро Дорошенко).
Під керівництвом Богдана Хмельницького Скоробагатько брав участь у боях із польською коронною армією. Крім того – регулярно виконував дипломатичні доручення гетьмана. У травні-липні 1649 року – їздив до Москви, у 1656 році – до Смоленська на перемовини з царем Олексієм Михайловичем.
Однак свою першу старшинську посаду Іван Скоробагатько отримав лише у 1657 році – після обрання гетьманом Івана Виговського. Спочатку він посів уряд чигиринського полкового осавула, а вже за рік – став генеральним осавулом. Ця посада – одна з найвищих у військовій ієрархії Війська Запорозького. Генерального осавула вважали найближчим помічником гетьмана саме у військових питаннях. Також він забезпечував охорону гетьмана, вів козацькі реєстри, інспектував військо.
Призначення Скоробагатька генеральним осавулом збіглося з початком московсько-української війни. У листопаді 1658 року він, вже як наказний гетьман, очолював козацько-татарський корпус, що мав деблокувати Варву – місто, оточене московським воєводою Ромодановським. Битва закінчилась для генерального осавула невдало. Вже у грудні саме Скоробагатько домовлявся про перемир’я з московитами.
У січні 1659 року гетьманські сили перейшли у контрнаступ проти царського війська. Наказний гетьман Іван Скоробагатько оточив воєводу Ромодановського у Лохвиці. 12-13 січня у бою біля села Піски він знищив загін козаків Івана Іскри, що йшли московитам на підмогу. У лютому-березні генеральний осавул брав участь в облозі Зінькова, де оборонялися промосковські козаки Івана Силки. Був важко поранений, проте вже у травні – знову став до бою.
18 травня Іван Виговський відправив Скоробагатька до Ніжина, місцевий гарнізон якого схилявся до здачі військам московського князя Трубецького. Генеральний осавул привів до міста наймані хоругви з особистої “гвардії” гетьмана, а також – став на місце командувача гарнізону.
Скоробагатьку вдалося швидко навести порядок у місті та підготуватися до приходу московської армії воєводи Григорія Ромодановського. У битві під Ніжином 27 травня місто вдалося відстояти. Це зіграло надалі важливу роль для перебігу бойових дій.
Іван Скоробагатько взяв участь у Конотопській битві, найімовірніше, очолюючи наймані гетьманські хоругви. Саме вони 9 липня 1659 року відзначились у боях за переправу через річку Куколка, яку обороняв полк Ромодановського. Оборону московитів, хоч і з великими труднощами, вдалося протиснути. Після цього царське військо продовжило відступ на схід.
Козацький полководець втратив посаду у вересні – після зречення Івана Виговського від булави. Його ім’я виринає у документах у 1664 році, коли Скоробагатько знову став наказним гетьманом – його призначив Павло Тетеря, коли придушували козацько-селянські виступи на Правобережжі.
У 1678 – 1679 роках “старий заслужений чигиринський козак”, за характеристикою літописця Самійла Величка, на деякий час очолив Чигиринський полк. Брав участь у кровопролитних боях за місто, що завершились його повним руйнуванням. Подальша доля козацького воєначальника не відома.
